КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Олександр СТУСЕНКО

Народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині Вінницька обл.). Фаховий письменник: закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (відділення «Літературна творчість»). Автор двох книг. Лауреат премії «Благовіст» (2003). Широко публікується як поет, прозаїк та критик. Член Національної спілки письменників України.

Літературні пародії

А таки ЩОСЬ БУЛО!

Щось минуло, відболіло —
Значить, щось таки було!
(Вадим Крищенко, з книжки
«Вам руку подаю»).

Я як пруклятий працюю,
На чолі моїм — зима...
Напатякав вірш великий,
Та нічого в нім нема!
Та одного ранку в мене
Заясніє враз чоло:
Гонорар мені прислали —
Значить, щось таки було!

ДОЗУВАННЯ

Якби мене було не більш,
ніж тут, у слові вжита,
чого б він вартий був — мій вірш,
пощо б я мала жити?
(Світлана Йовенко, з книжки
«Безсмертя ластівки»).

Себе вживаю в слові я
одну лише краплину,
бо поважаю читача
як друга і людину.
Коли ж себе я хлюпну більш —
розводжуся водою,
щоб він, вживаючи мій вірш,
не отруївся мною.

КРУГООБІГ ВОДИ В ПОЕЗІЇ

І

Дві хмаринки небом бігли.
Дві хмариночки хмаринні.
............................................
І ридав прозорий вітер
Аж до ранку між кущами.

...Стояв... Розгублено стояв
І плакав талою водою...
(Ганна Чубач, із книжки
«Заповіти землі»)

Дві хмаринки небом бігли,
Дві хмаринки сині-сині,
Дві хмаринки хмарочосні,
Дві хмариночки хмаринні.
Віднесла в журнал солідний
Я хмаринок тих копицю.
Цілий день редактор бідний
Витискав із них водицю!
Виганяв із віршів мужньо
Грози владною рукою.
І при цьому він натужно
Плакав талою водою.

ІІ

...Тепер мені
захмарилося знов.
(Ганна Чубач,
там само)

Мов блискавка, ударила любов,
і я здалася, впала, як фортеця.
...Оце мені
захмарилося знов.
А отже, скоро з мене вже й поллється!

МІСТЕЧКОВІ ТРАГЕДІЇ

Ні, я не спала. Я стояла.
Я вийшла тільки-но з кіно,
коли над містом пролітало
з корінням вирване вікно.

Мій пане Лісте, наше місто
на бронтозаврів хворе.
(Ірина Жиленко, з книжки
«Вибране»).

Ні, я не спала. Я чвалала.
Я поверталася з кіно,
коли над містом пролітало
з корінням вирване вікно.
Із диким криком, хоч без лайки,
кудись, мабуть, у засвіти
за ним летіло півхазяйки
і одна третя газплити.
Завмерли парочки на бруку.
Ніхто нічого не сказав.
Лиш я звела до неба руки
і заревла, як бронтозавр.

МЕЖИБУТНІСТЬ

приязність часу
безтілесних бруківок узвозу
падіння столиці
глевкого узглиб’я
дочасних об’явлень письма
взорованих на маєстат потойбіччя
надії і спраги зброярських насвітлень країни
(Олександр Хоменко, з книжки
«Вояцькі спільноти»).

межибутня вглибленість
паперового провалля білості
падіння у книжність
приречена висмоктаність поетичності
делірійна насвітленість
взорованих у глевке драпокурів
всечасність письма коєного ногами рук

ПОЕТИЧНІ КОНИКИ

Лозовий кошик мій легкий,
Легкі лунають перегуки.
Стрибає коник з-під руки,
Стрибають кониками руки.
(Леонід Талалай, із книжки
«Луна озвалась на ім’я»).

Рюкзак і череп мій легкий,
Трава шумить і ліс співає.
І коник мій із-під руки
Голівку гордо піднімає.
Стрибає коник мій руки
По спинці, напнутій струною.
Два випадкових грибники
Мене обходять стороною...
Та все однаково мені,
В цю мить розкішну я незрячий.
Рука гарцює на коні,
Під нею коник аж гарячий.
І враз він палко заіржав,
Хвицнув — і струмінь на долоні!
І недарма з моїх октав
Усі сміються, наче коні.

ПРАЦЮЄ МАЙСТЕР

Розповзається сніг, і сорочка торочиться знизу,
і розмокла рука семипало стискає клубок,
голка в губи вп’ялась — хутко нитку пронизуй,
щоб востаннє зробить металевий ковток...
(Павло Мовчан, із книжки
«Жолудь»).

Розповзається вірш і займає сторінку,
щоб востаннє зробить свій чорнильний ковток.
Ніч безбожно ковтнула краплинку спочинку,
і безсоння мене заганяє в куток.
Три троянди сухі оживають у вазі:
час хитався, а потім поїхав назад.
Моє крісло м’яке у хмільному екстазі
семипало стискає вгодований зад.
І розтягує ручка рядок, наче гумку,
і метафора з носа вилазить козлом...
Я свою в геніальність заглиблену думку
віртуозно прибив до блокноту чолом.

СТО СІМ Я

Старенька світлина,
де мама іще молода.
І я — ще мала, коло мами
тулюсь огірочком.
І мамина мама. І річки
повільна вода.
І дід Станіслав, мамин батько,
у білій сорочці.
(Тетяна Яковенко,
газ. «Подолія»).

Пожовкла світлина,
де мама іще молода.
І я біля мами
тулюся малим огірочком.
У неї з-за спини
прабаба моя вигляда.
І мамина мама
у гарній квітчастій сорочці.
А ось без сорочки
стоїть мамин дядько Іван.
І дід Станіслав, мамин батько,
поважно стовбичить.
Хрещений Максим притулився,
немов баклажан.
Ось прадід Петро...
Борода йому зовсім не личить.
Наш сірий Рябко
із завмерлим навіки хвостом
на задніх укляк,
мов чекає обіцяну «пташку».
На задньому плані —
свояк зі своїм шуряком,
кум Клим у брилі
обіймає невістку Палажку.
А сват Опанас
чорну люльку до рота встромив,
а сваха Дорота
від сонця примружила очі...
Три дні і три ночі
редактор мій рід коротив,
та й ледве вмістив
на третині газетної площі.

ТЕЖ СИНИЧКА

От бач, синичко, перезимували.
А зараз легше: десь та щось ми дзьобнем.
(Валентина Сторожук,
журнал «Березіль», №2, 1993 р.).

От бач, синичко, перезимували!
Не вбили нас морози, заметілі.
Пройшов той час, коли без хлібця й сала
Сиділи ми на дубі, задубілі.
Тепер зійшли сніги зі сміттєзвалищ,
І ми досита будем їсти-пити.
Хоча в житті і творчості, ти знаєш,
І гірше часом можна залетіти.

ХВОРОБА

...О Анно, Анно, Анно і Маріє!
...........
...Іван!.. Іван!.. Іван!.. Іван!..
— Іване...

І ніч, і ніч, і ніч...
(Наталка Білоцерківець, із книжки
«Листопад»).

Від праці в поетеси вже
Аж кола під очима сині.
Це, знаєте, уже не сміх,
Коли заклинює людині!

ЧОРНИЙ ТАНЕЦЬ

Насміхавсь наді мною танець
І глумився мені над тілом.
.
Руки виснули батогами,
В залі місця ставало мало,
Все блукав за своїми ногами,
Але ноги мені заважали.

Хай хоч музика перестане!

(Анатолій Горбівненко, з книжки
«Покотьоло»).

Люди в залі за боки брались,
Клятий бубон глузливо гупав.
Наді мною глумився танець,
Над живим іще, не над трупом.
Ваші очі пекли батогами
І пронизливо скрипки іржали.
Я скеровував ноги руками,
Та вони все одно заважали.
Ой, кінчалася б дурка вся ця!
Але бубон уперто бухав...
— Може, вам заважають... не ноги? —
Натякнули мені Ви на вухо.

ЧУДОВИЙ ХЛОПЧИНКА

Він склепи зламував за пряничка,
Не гордував з могил нічим.
Не оскверни, — цьому поняттячку
Ніхто у школі нас не вчив.

Та раптом на якійсь перервочці...
.......
На тім уроці... На урочику...
(Володимир Рабенчук, із книжки
«Травневі смолоскипи»).

Ламав він склепики, як прянички,
І домовиночки ламав.
Здирав одежку із покійничків.
З могил нічим не гордував!
І продавав він на базарчику
Оте начиннячко усе.
Я думав, що й самого мерчика
На продаж скоро принесе.
Його ніхто не вчив поняттячку,
Тому маленький мародер,
Щоб заробить якусь копієчку,
Багато трупиків обдер!

ЯК-НЕ-ЯК…

Поетеса була не так поетеса,
як метреса котлет, килимів і компресів.
(Ірина Жиленко, з книжки «Вибране»).

Поетеса була не так поетеса,
як майстриня пліток і художнього стресу,
як цариця борщів, герцогиня котлет,
ще й уміла від плям відчищати жилет,
прасувати шнурки, і город обробляти,
і при вигляді крові мерщій зомлівати...
Поетеса була не така й поетеса,
та не тільки ж шедеврами повниться преса!

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів