КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Борис СТАРЧЕВСЬКИЙ

Ощасливив білий світ своєю в нім з’явою 1926 року. Було те в м. Радомишлі (нині Житомирщина). Світ невдовзі, року 1933-го, ощасливив мене тим, що залишив живим після всеукраїнського голодомору. Далі була школа-семирічка і... — «канікули» завдовжки 9 з гаком (!) років, упродовж яких устиг побувати під п’ятою окупанта в рідній хаті, допомогти Червоній армії (котрій, як виявилося, було те не під силу без моєї участі) витурити фашистів і з Західної України, і з Польщі, і з самого їхнього осиного кубла в Берліні — рейхсканцелярії біснуватого, довівши його до самогубства, і — самому стати окупантом в очищеній од скверни Німеччині. Додому повернувся аж 1950 року — після того, як забезпечив створення Німецької Демократичної Республіки.
Обірвану війною науку продовжив у Радомишльській вечірній школі й завершив на філологічному факультеті Київського держ- університету (тоді він у Києві був один). Далі — праця в багатотиражці Новокраматорського машинобудівного заводу на Донеччині, на Українському радіо, у щорічнику «Наука і культура», в редакційному підрозділі урядового апарату України і, насамкінець, у журналі «Вітчизна».
Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність», медалями «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», «За працю і звитягу» та ін.
Член НСПУ, автор численних гуморесок, літературних пародій, памфлетів, літературознавчих і публіцистичних статей та роману «Провінціал з Країни Дурнів».

Пародіі літературні
і не тільки

НЕМА КРАЩОЇ МЕТИ,
ЯК ЩОДНЯ КУДИСЬ ІТИ

Я рано виходжу,
Простую на площу...

...мимоволі ноги
Ступають туди, де круто.

Мої шляхи... в будні й свята
Топчу, топчу я день при дні.

І так нам хочеться іти...

Бери мене, шаленого,
За руку і веди...

Микита ЧЕРНЯВСЬКИЙ,
зб. «Світлозорість»

Щовечора, хоч ніженьки
Гудуть, мов сотня труб,
Я гепаюсь на ліжечко,
Як гепається труп.
Та думка аж до півночі —
Про те, щоб не проспать,
Щоб з другим співом півнячим
На ноги знову стать, —
І хай ціленький день вони
Кудись ідуть, ідуть,
Кудись мене, шаленого,
Ведуть, ведуть, ведуть...
То все одно, куди іти, —
Аби лишень іти:
Йдучи — глибоко дихати
І, дихаючи — йти.
Отож, допоки ходиться,
Хотітиму ходить —
Й ніколи не захочеться
Того перехотіть!
Коли ж, хоча й не вірю в те,
Прийде вагання мить —
Беріть мене, покірного,
За руку і — ведіть!

ЗБАВТЕ ОД ЛУКАВОГО!

В мені живе тендітний біс
з голодними очима.
Той біс у серце гостро вріс
і неподобства чинить.
Захоче — ніч, як рукава,
безсонням перев’яже,
з одного мене зробить два,
до третього приляже.
Із примхами на поводу
той біс так остобісів,
що я б із серця вереду
на шию перевісив!
Йосип СТРУЦЮК, зб. «Досвідчення»

І що б ви думали? Той біс
таки свого добився:
як ухопив його за хвіст —
на шиї опинився!
Тепер цей чортів сатана,
хвостом обвивши шию,
таке зі мною витина,
що ледве, бідний, жию:
то рогом в око штриконе,
то раптом в вухо плюне,
то язиком тебе лизне,
то в рот хвоста засуне,
а то, скотина, геть при всіх
таке утнути може,
що в віршах про той блудний гріх
і говорить негоже...
Та я б і це ще якось зніс,
але ж... куди страшніше,
коли оцей триклятий біс,
бува, за мене пише!
Як тільки-но рука зачне
путяще щось виводить —
він, гад, відштовхує мене
і — чортзна-що городить!
Отож дійшов я до межі:
той біс і мене збісить!
Читачу, любий, підкажи,
куди його повісить?

А ПОЕТ ПИШЕ...

А дядько їде...
Звіддалеки, щоб нас догнати
Ніхто не зміг,
через плоти
Перекривляєм дядька Гната
На всі лади, на всі роти.
А потім навздогін підводі,
Свій оголивши страм і сміх,
Дрібні, заслиненобороді,
Піском жбурляєм з-поміж ніг...
...Чого спливло це із дитинства?
Десятки ж літ йому либонь!
Чи не тому, що пародисти
Піском шмаляють навздогонь?
Михайло ПАСІЧНИК,
зб. «Хлібні заповіти»

Розкрив газету — і, о Боже! —
Немов обпік мене вогонь:
Знов пародисти (скільки ж можна!)
Піском шмаляють навздогонь...
...Згадалось: дядько Гнат на возі —
І ми, свій оголивши стид,
Стаємо в непристойні пози —
Й з-між ніг піском йому услід!
Брудні, заслинено-сопливі,
Гидкі й без того, мов чорти,
Таке із себе корчим-кривим,
Що просто Господи прости...
...Таки негарно. Ниньки бачу...
Але ж — чому, чому ніяк
Я пародистам не втовкмачу,
Що сором же робити так?
Й навіщо їм така морока?
Поет, як той же дядько Гнат,
Все ’дно свого Пегаса вйока,
Не озираючись назад.
Тож, щоб дійшло, скажу ясніше
(Хе! — за плечима стільки шкіл!..):
Перекривляти розумніших —
Природна риса слабаків!

РЕВНІСТЬ ДО ВІРНОСТІ (або: ПЕРШЕ КОХАННЯ З ТРЕТЬОГО ЗНАЙОМСТВА)

В Карпатах дощ. Сміються хризантеми.
— О пригорнись, гуцулочко, до мене...
Сміється мила, мокне просто неба:
— Мені, коханий, підрости ще треба.
...знайшов я
Першу любов свою.
Смуглянко із Придніпров’я...
О де ти, білорусочко?..
Чом листа, дівчино, не напишеш?
І т. д., і т. ін.
Іван ГУЩАК, зб. «Червоні крила світанків»

Не збагну я жінок психології —
А чи все те від слабкості статі?.. —
Геть же всі до одної безрогії,
А вигадують, ніби рогаті!..
Лиш додому з курорту приїхав я,
Як кохана — за грудки й до стінки! —
Сцену ревнощів раптом розігрує...
А завіщо? Подумати тільки!..
...Ну, гуцулочку стрів у Карпатах:
«Пригорнись, кажу, — дощ же періщить!»
А вона: «Будуть лаяти мати:
Що, не бачите, тре’ підрости ще?..»
А то вперше в житті закохався
В придніпрянську смуглянку й несміло
Їй на вухо у цьому признався.
Була горда ще — й не зрозуміла...
Ще раз вперше в житті покохав, було,
Яснооку білявку з Полісся
Й тут же згріб ув обійми нахабно,
Думав, треба так, — й знов помилився..
З білорусочкою на Кавказі
Познайомився вперше літом.
Потім ще познайомивсь — якраз я
В Білорусь завітав з візитом.
А тепер познайомився й втретє
(Саме в Ялті ж оце купався)
І (між нами...) — збагнув, що до смерті
Я уперше в житті закохався!..
Ну то й що? Ну, було! Та ж хіба воно
Перекреслює нашу вірність?
Якщо десь там, бува, ся побавимо,
То це привід втрачати гідність?
То це привід для помсти зрадою?
Ревність, мила, робить сліпою!
Подивись лишень: що, я вигадую?
З ким я зараз? Хіба не з тобою?!
Не збагну я жінок психології —
Чи воно десь сидить в їхній статі?..
Самі хочуть лишатись безрогими,
А от ми — щоб ходили рогаті!..

ЖАГА ЖИТТЯ

З одного лиха виберусь — і знову
не стережусь підступної біди...
Не осуди мене, моя любове,
жагу життя в мені не остуди.
Живу!
Тому ненавиджу до скону...
отих, що... не живуть, а бережуть життя!
Їм недоступні злети і падіння... І т.д. і т.п.
Анатолій ДОВГОНОС, «Переконаність»

Чи то нечистий водить мене стиха,
чи так написано вже на роду?.. —
не встигну вибратись з одного лиха,
як тут же вскочу у нову біду...
Жага життя така в мені велика,
що ладен що завгодно я утнуть,
аби щасливо обминути лихо,
а щастя щоб — тьху-тьху! — не обминуть.
І то ж диви — роблю все, як потрібно:
все зважую завжди аж до дрібниць...
Та от біда: лишень злечу побідно,
як тут же раптом гепаюся ниць!
Та я живу!
Й нітрохи не караюсь,
а вперто знову за своє берусь
і, хай там що — нагору видираюсь,
а впавши звідти, знов туди ж дерусь!
Впаду ізнов?
— Аби живий лишився!
Бо ж інше все — то діло наживне.
Тут головне — не дуже щоб забився
й жагу життя зберіг. Це головне!

Р. S. Мені навіть вдалось життєве кредо скласти
для себе (та й для всіх — аби захтіть):
«Злітаю лиш затим, щоби упасти,
а падаю затим, щоби злетіть!»

ВОСКРЕСІННЯ ГЕНІЯ

Як помру я, скаже письменство:
— Рано змовкло перо молоде.
Він не ліз стрімголов у членство,
А ішов до людських сердець.
Він приносив джерельну воду
На мистецькі свої грядки,
Променисте життя народу
Освітило його рядки...
І тоді я із мертвих воскресну,
Із труни змайструю човна...
Бо чого це мені вмирати
Після того, що я почув?
Олег ГОЛОВКО, зб. «Поїзди надії»

Як помру я, скаже письменство:
— Ой, на кого ж він нас полишив?..
Сиротливим зробив наше членство
Ще й — по дірці у кожній душі.
Його творчість — то зірки спалах
Серед тьмяних леліток-комет.
Він найперший здійснив по шпалах
Поетичний космічний свій злет.
Тож допоки ще є залізниці
Й семафорів сузір’я рясні —
Все співатимуть рейки пісні,
Куті ним з нержавійки-криці! —

І тоді я із мертвих воскресну!
Я поставлю труну на попа —
І з трибуни тії, з піднебесся
Мовлю:
— Слухайте всі! Виступа...
Тільки цитьте! — скажу. — Спокійно!
Ей ти, чуєш? Ану ж бо не вий!
...Виступа не якийсь там покійник,
А — геній, геній живий!
Я не з тих-бо, кого втішає
Слава в царстві німім небуття,
А із тих, хто за ліпше вважає
Грітися в ній за життя!
І, до неба звівши правицю,
Я лівицю на гроб
(тьху! — на трибуну) покладу
І скажу:
— Нумо заткніться!
Я на квас усіх вас веду!

Оптимістичне

Я знаю, прийде мить
І доля запитає:
«Куди ж тебе пустить,
До пекла чи до раю?»
Людмила СКИРДА,
зб. «Елегії вечірнього саду»

Я знаю, що й тоді,
Коли ступлю у вічне,
Мене, як і в житті,
Чекає доля звична.
На пункті пропускнім
Вона не скаже гнівно:
«До пекла! Хай в огні
Спокутує провину!» —
Лиш вкрадливо спита:
«Вам в пекло чи... до раю?»
Я ж, зашарівшись: «Та...
Й сама, їй-бо, не знаю...
Одначе, позаяк
Все ж вибирати маю,
То хай вже буде так:
Піду, мабуть, до раю...»

СПОГАД

...Щось було,
не те, щоб екзотичне,
А раніше звідане було...
Не рекламне,
вклеєне для гостя
У конкретне просторове тло.
...А незвичне тим лише,
що просто
Досі пам’ятаю:
щось було.
Василь МОРУГА, зб. «Відблиск миті»

...Щось, мабуть, було...
Хіба ж згадати?..
Й не, «мабуть», а...
точно щось було!
Бо чого б я став те викладати
На конкретне паперове тло?
Може, й не таке вже щоб аж дуже,
Та оскільки в спогад перейшло,
То, звиняйте, ясно і козлу вже:
Щось воно
таки,
мабуть,
було...

«ПАТРІОТАМ»-ОБИВАТЕЛЯМ

«Такую страну развалілі...»
(З розмов у середовищі сучасних обивателів-міщан)

«Дело прочно,
Когда под ним струится кровь».
Микола НЕКРАСОВ

Таку країну розвалили!
Таку країну — ай-яй-яй!
Де Кенігсберг, а де Курили?..
Де «айн-цвай-драй», а де «банзай!»...
Й було ж усе те наше, рідне.
І звалось як — ЕСЕСЕСЕР!
Звучало гордо і побідно.
А що тепер?..

Сама завіса лиш «залізна»
З невинним написом: «Не трожь!»
Акул імперіалізму
Кидала в дрож.

Бо ж за завісою тією
Під руський мат й собачий «лай»
«Народів дружною сім’єю»
Творили рай.

І не якийсь там потойбічний,
А перший в світі рай земний!
Ім’я йому — комуністичний,
Концтабірний!

Ну, де, скажіть, і хто на світі
В які часи його буття
Творив таке жадане, світле
Нам майбуття?

У тім «єдинім, непорушнім»,
У «раї» тім, в СССР,
Шовіністична крупорушка
Молола все!

Молола вправно, методично,
Й предивне диво дав той труд:
«Нову спільноту історичну
«Радянський люд»!
Те мливо, той заміс кривавий
Із трупів — мертвих і живих —
З усіх гріхів, що людство знало, —
Найбільший гріх!

Адже безмовно-одномовне,
Безлике, бо зросійщене,
Воно — бездушно-безвідмовие!
І тим страшне!

...Що ж ти наврочив нам, пророче?
Куди ж ти вцілив — «в глаз аль в бровь»,
Сказавши, ніби «дело прочно,
Когда под ним струится кровь»?..

Прорік отак у темінь глупу,
А не подумав, що міцним
Не стане зліплене із трупу,
Й щоб... кров під ним...

Отож, «країну» не валили:
Вона приречена була!
Для неї крові не жаліли —
Тож в морі кров’янім пливла
І — крен дала...

Не вірте, людоньки, пророкам
З синдромом стадним, позаяк
Потягнуть, не змигнувши оком,
В новий ГУЛАГ!

ЩО З ТОБОЮ, УКРАЇНО?

...Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко?..
Тарас Шевченко. «КОБЗАР». Осії. Глава ХІV

Сміх і горе: Україна
Раптом стала бідна.
Схудла-всохла, мов билина...
Що з тобою, рідна?

Чи лани твої не родять?
Чи все геть згоріло?
Чи зотліло від негоди?
Саранище з’їло?

Чи зв’язки старі порвались?
Суміжник підводить —
Й корови не спарувались,
Теляток не плодять?..

І, мабуть, так само нині,
Навіть якщо й ситі,
Не поросяться вже й свині:
Кнур у дефіциті?!

А, можливо, річ не в тому —
«Не родять — не плодять»:
Спрацювались через втому
Ті, що верховодять?..

Вже-бо в Гіннессовій книзі
Мати слід сторінку:
«ТЕОРЕТИК КОМУНІЗМУ —
БУДІВНИЧИЙ РИНКУ».
Бо ж не десь — у нашім краї
Чи не вперше в світі
Тільки комуністи знають,
Ринок як творити:

«Щоби повну певність мати,
Що туди пішов ти,
Слід червоне поміняти
На блакитно-жовте»!

От і вся тобі наука:
Геніальне — просте!
Діалектика — спонука
Час долати й простір!

Мають рису унікальну
Наші партократи:
Фахівці-універсальні!
Ком-соц-демо-крати!

І всі ж вони України
Справжні патріоти:
Галасують: «Ми — за зміни!»,
Голосують — проти.

І — без галасу, тихенько —
Наліво й направо
Розкрадають рідну неньку —
Мають повне право!

Адже мафієдержавні
Крутії сьогодні
Стали всі недоторканні
Злодії в законі.
Україно! Твої шанси
Увійти до ринку —
Все одно, що в день авансу
Завітать до шинку!

То пусте — яке нутро ти
Владне нині маєш.
Головне — блакитно-жовте
Знамено тримаєш!

А коли вже так, то варто
Добре пам’ятати:
Всі твої, Вкраїно, карти
Мусять вигравати.

Той, хто силу й певність має,
Злих погроз не чує.
Сказано: «Собака гавка —
Караван простує!»

Всі те бачать: ще старії
Волочаться пута,
А вже «братик старший» мріє
У нові закути.

День і ніч не спить — паскудить
(Бруду має вдосталь!),
Й хоч самого уже нудить —
Полива все поспіль.

Бреше — і в брехні не знає
Ні межі, ні міри,
Бреше так, що починає
Сам брехні тій вірить.

«Русь — Рассія! А Владімір
Бил рассійскім князєм.
І крєстіл он Русь, вєстімо,
Нє в Днєпрє, а в Клязьмє!»

«Дон, Кубань — ісконно наше!
Крим — ішшо ісконнєй!
А ізик— та чєй в Данбассє?
Чєй ізик в Херсоне?

Да ми мало вас давилі
В двадцатих— трідцатих,
В саракових мало білі
І в пятідєсятих....

Оттаво і абнаглєлі:
Нєзалєжнасть дай ім!
Іш чаво, блін, захатєлі!
Да ми вас... рраздавім!

Да ми вашу спєсь хахлацку
Паумєрім сразу:
На трубє задвіжкай клацнем —
І сіді без газу!

Нєдаволєн будєшь ентім,
Ми па новай клацнем —
І астанєшса без нєфті,
Вирадак чумацкій!

А ішшо...» — й так далі, далі,
І тому подібне...
Себто: каб нє забивалі,
Шта без ніх пагібнєм.

Україно, рідна мати,
Не дай ся дурити!
Та ти ж можеш тої нафти
З гички наварити!

А до гичковаренухи
Та докинь лушпини —
Пів— Європи аж по вуха
Втопиш у бензині!

Ну, а вже як дно морське ти
Проштрикнеш трубою —
І Росії, і Кувейти
Лишиш за собою!

А ще слід таке зробити:
Мафії скаженій
Руки— ноги перебити
Й вивернуть кишені.

Отоді в нас буде й нафта,
Хліб й до хліба буде,
Й гривня, що твердіш од лата*,
І достойні люди.

Отоді й при сонці яркім
Не знайдеш кретина,
Щоб віддав за ківш солярки
Флот в додачу з Кримом.

Отоді з півста мільйонів
Не знайдеться жоден,
Хто в московському полоні
Животіти згоден.

Щиросердий мій народе,
Скинь з очей полуду —
Не дай себе верховодам
Затягти в облуду!

*Л а т — сучасна латвійська національна валюта.

ІСТИНА Й СЛАВА

Пошуки істини, прагнення слави, —
Хто їх на світі не знав?..
Микола ЛУКІВ, «Вечірній мотив»

Істина й слава — речі, їй-право,
Різні. А правда в однім:
Хто над усе домагається слави —
Істину топче в багні.

ВПЕРЕД, ДО МАВПИ!

Новина по світу прокотилась,
Аж здригнулась грішниця Земля:
— Чули? В Україні народилось
Перше волохате немовля!

Голос з Неба:
— Годі вже трястися!
Ти свого Спасителя возслав:
Українцям ні за що вдягтися,
Тож Я вічну одіж їм послав!

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів