КАВА З
ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів
Григорій СОЛОМОНЧУК
Hародився 10 березня 1956 р. в с. Почуйках Попільнянського
райну на Житомирщині. Після школи закінчив профтехучилище, служив
в армії. Працює на ВАТ «КЮЗ» (Київський
ювелірний завод). Друкувався в газетах «Літературна Україна»,
«Сільський час», «Веселі вісті», «Вечірній Київ», віснику «Радосинь»,
журналах «Київ», «Перець», «Червоний перець».
Лауреат міжнародного конкурсу виконавців гумору та сатири ім.
Андрія Сови, а також конкурсів газет «Вечірній Київ» та «Веселі
вісті».
Член НСПУ.
БЕЗСМЕРТНИК
Я щойно з Франції. Треба ж таке: на Подолі упав
у каналізацію, так аж у Ла-Манші французи виловили. Через усю
Європу... Європа, Європа... В каналізації скрізь однаково. Щось
мені не щастить. У підземному переході літак збив. Щоправда, сам
винуватий. Ішов посередині проходу. Зате картина. Лайнер приземлився
прямо в переході. Пасажири кинулись до бабусь, що продавали зернята
і пиріжки. А пілоти до мене...з кулаками. Добре, ДАІ вчасно підоспіла.
А то була б катастрофа віку. Давай даішники бабусь опитувати,
заміряти, крейдою мене обводити.
— Що гад наробив,— каже даішник і суне мені до рота якусь трубку.
— Ану дихни!
— Ти що, не бачиш — питає якась бабуся, — він уже забув, коли
дихав.
— У нас дихне,— каже даішник.
— Ходять тут усякі, — бубнить пілот, — пролетіти неможливо. А
даішник своє: суне трубку до рота і повторює:
— У мене дихнеш!
— Ану пропустіть податківців,— чую.
— Так він... ніби... уже...
— Його щастя!
— Ми з ЖЕКу, дозвольте.
— Всі організації в чергу,— хтось командує.
Роззяви зібралися, сперечаються:
— Пілот винуватий, відхилився від курсу.
— Та-а-а це тепер такі диспетчери.
— А цей також хороший. Не в той час виперся на середину проходу.
Ішов би скраю.
— Розліталися! Куди наша повітряна оборона дивиться?
— Видно, ракети в них скінчилися.
— А я минулого тижня курю на балконі. Щось як шмигоне під носом.
Цигарку відірвало.
— Добре, що не голову!
— У селі нашому сусідові в комин залетів. Крильми вперся в бовдур,
тільки хвіст стирчить.
Пасажири через піч — і в хату. Господар стоїть посеред хати: свят-свят,
чорти поперли, — мабуть, кінець світу.
— Гутен так, — ґелґочуть непрохані гості.
Добре — дід німецьку знав. Краще за китайську. Як рубоне:
— Гітлер капут!
— Капут! Капут! — хором іноземці. — Ми — туристи. Мир, дружба,
фройндшафт!
— Раз так, — каже дід, — тоді ласкаво прошен до столу.
Після третьої пілоти поскаржилися дідові, що його бовдур не відповідає
міжнародним стандартам. Занадто високий. Через те вони в нього
і вперлися.
— Вони скрізь викрутяться. А ми мовчатимемо — на голови сідатимуть.
— Ви ж бачите, до чого дійшло: в переході від них не сховаєшся.
Приїхала «швидка». Лікар мене оглядає.
— Ну як, — цікавиться даішник, — він зможе дихнути?
— Він уже останній раз видихнув, — засмутив його лікар.
— Тоді допитаємо, — каже даішник, — свідків. Ну, бізнесмени-натуралісти,
— помахав трубкою, — сміливці є? Хто дихатиме першим?
Почулися незадоволені вигуки «бізнесменів-натуралістів»:
— Немає такого закону, щоб усім дихати!
— Дихай, не дихай, а платити доведеться.
— Натурою візьмеш, синок?
— Органи на таке нездатні.
— Оцей точно не дихатиме. Ми його забираємо,— останнє, що я запам’ятав...
...Приходжу до тями. Лежу голий на твердому, накритий простирадлом.
— Ну що, цього доріжемо чи залишимо на ранок? — чую. — Та давай
зараз, бо ще до ранку втече.
«Живим не здамся», — думаю. Встаю — та як крикну:
— Та я Ла-Манш перепливав брасом!
Один зразу знепритомнів, а другий схопився й повільно осів на
підлогу. Я загорнувся в простирадло і вискочив надвір. Роздивляюся.
Скрізь паркан такий — не перескочиш. Хай там що — чимчикую до
воріт.
— Ви звідки? — питає вахтер у будці.
— З моргу! — кажу.
— А хто вас відпустив?
— Бог! — звів я догори руки. Простирадло й сповзло з мене. Вахтер
як глянув на мою анатомію... будка закрутилася...й за мить зникла.
Разом з вахтером... і шлагбаумом..
Серед ночі добрався додому. Дружина відчиняє двері. Я стою закутаний
у простирадло і трясуся, як цуцик.
— Ну що, ангеле мій, — каже дружина. — І звідки ж ми такі красиві?
— З того світу, — кажу.
— І там не зміг без мене?
— Без тебе, — кажу, — скрізь погано.
— Заходь, безсмертнику мій...
НАВІТЬ НЕ МУРКОЧУ
Купив котика. Такий потішний клубочок. І гадки
не мав, що він переверне моє життя. Підростало воно на молоці.
А виросло — не те, що від молока, а й від «Кітікету» відмовилось.
Які тільки страви дружина йому не готувала, а воно відвертає морду.
Хтось їй порадив, щоб спробувала дати йому живу мишу.
— І де ми їх братимемо? — питаю.
— На базарі їх повно, — каже дружина.
Пішов я на ринок. Є. Повно. Продаються. Одна миша коштує дорожче,
як кілограм свинячої вирізки. Все ж купив одну мишу. Нехай спробує,
думаю, однак не їстиме. Якщо він на ковбасу не дивиться, то йому
треба та миша. Волохата. Приніс додому. В банці. Прив’язав мишу
ниткою за ногу. Щоб не втекла. Покликав Гермеса. Приплентався
невдоволений, що, мов, треба. Потім угледів мишу, погрався нею
трішки і проковтнув геть із ниткою.
— Ходи хутчій ще по миші, — радіє дружина.
— Знаєш, — питаю, — скільки вони коштують?
— Та скільки ті миші можуть коштувати, — вона мені.
— Добряче, — кажу, — моєї зарплати на Гермеса не вистачить.
— Давай тоді, — пропонує дружина, — самі їх розводитимемо.
— Не мала баба клопоту, — кажу, — купила кошеня.
— Вони розмножуються дуже швидко, — гне своє, — а що вдієш, як
ти, навіть на мишей не можеш заробити.
— Нехай хліб їсть — дешевше буде.
— Кіт — це ж хижак, йому потрібно м’ясо.
Стали ми вирощувати мишей. Купив я літературу «Як розводити гризунів
у домашніх умовах». Три пари племінних мишей. Швидко наладили
цю справу. Гермес споживав тільки прив’язані миші. Тож я ловив
їх у клітці, прив’язував. Але ситуація сильно загострилася: миші
прогризли дно в здоровенній клітці й розсипалися по квартирі.
Щоб не допустити безконтрольного розмноження гризунів у сприятливих
домашніх умовах, я мобілізував усю сім’ю на пошуки. Та втікачі
зникли безслідно. Вилазили зі схованок тільки вночі. Гризли все,
що попадало на зуби. Я ловив по декілька гризунів, прив’язував.
Гермес із задоволенням їх вранці уминав. Уночі ж безтурботно спав.
Я розумів, що людськими силами з мишами не покінчити. Допомогла
реклама « Кітікету» Дружина каже:
— Чого б тобі не спробувати «Кітікет»? Реакція, бачиш, покращується.
А по дві миші ловити — це все одно, що ловити метеликів.
— Може, ще й вуса відпустити? — питаю.
— Правильно, — погоджується. — Чим більші вуса у кота, тим кращий
в нього нюх.
Діватись нікуди. Став я обідати «Кітікетом», а щоб не приїдався,
вечеряв «Віскасом». Десь за тиждень виросли вуса якісь нелюдські:
рідкі й довгі. Нюх і слух покращилися. Реакція — також. По ночах,
якщо випадало відпочити, уже не хропів, а муркотав. Особливо я
радів, коли серед ночі накрив мишачий офіс у своєму матраці. У
моїх лапах опинилось аж семеро втікачів. Радість зі мною розділили
і діти, і дружина.
— Якщо так триватиме, — радіє дружина, — ти швидко з ними покінчиш.
— Якщо так триватиме, — заперечив, — я незабаром нявкатиму.
— Нічого страшного. Мені дуже подобається, як ти муркотиш.
Діти прокинулись.
— Дивіться, любі, — до них дружина, — наш тато справжній мишолов.
Спіймав аж сім мишей.
— А я, як виросту, — питає меншенький, — ловитиму, як батько?
— Ловитимеш, — кажу, — як добре вчитимешся.
Весною, тільки пригріло сонечко і закричали у дворі коти, мене
потягло в блуд. Аж через тиждень приплівся додому.
— Де ти, тварино, був? — накинулася дружина.
— Допомагав, — кажу людям. Миші не тільки в нас.
— Тобі своїх мало?! — горланить.
— Свої нікуди не дінуться.
— Ти так упевнений? Дітей би посоромився.
— Я не винуватий.
— А хто ж?
— «Кітікет», — кажу, — а може, «Віскас». Хто з них більше, не
знаю. Рекламу уважніше дивись.
Після наступних походеньок дружина заявила:
— Жити з тобою не буду!
— Зачекай, — кажу, — може, все ще наладиться. До лікаря піду.
— До якого лікаря, — сплеснула в долоні.— В тобі ж нічого людського
не лишилося. Слухай мене. У моєї співробітниці дід ветеринар.
Обіцяв допомогти. Завтра ж їдемо!
— А може, почекаємо?
— Куди ж чекати? Подивись у люстерко: в тебе все рило в пушку.
Тут заходить сусідка.
— Виручай, Галю, — до дружини, — миші в квартирі завелись. Галю,
мені б його хоча б на ніч.
— Нізащо! — крикнула Галя. — В тебе миші? Завелись? Кота можу
дати!
— Так я по кота й прийшла.
— По кота? — заспокоїлася Галина. — Забирай!
— Що з тобою? — питає сусідка.
— Тебе миші замучили, а мене кіт. Забирай його назавжди!
...Наступного дня привезла мене Галя до сільського спе-ціаліста.
Він вислухав, а потім каже:
— Вилікуємо. В сучасній ветеринарії є багато надійних способів.
Але стовідсотковий один. Це — стерилізувати!
— Як?! — очамріла Галина.— То це ні собі, ні людям. Може, минеться,
переказиться?
— Були й такі випадки, — погоджується коновал. — Але стовідсотково...
— Окрім стовідсоткового, — перебила Галина, — ще щось можете порадити?
— Можу. Значить, так: харчуватися тільки зі споживчого кошика,
затвердженого урядом. Ніяких « Кітікетів» і «Віскасів», Боже,
збав!
...Мишей ми позбулися. Кота забрала сусідка. Я харчуюсья строго
з кошика. Нормально! Нікуди не тягне. Навіть не муркочу...
СЕКСУАЛЬНЕ ОПИТУВАННЯ
Модно тепер проводити всілякі опитування. Особливо
по телефону. Дзвінок, беру слухавку.
— Добрий день, — чую. — Вас хвилює центр досліджень...
— Анітрішки, — перебиваю, — ви мене поки що не хвилюєте.
— Ми перші в Європі, — веде далі жіночий голос.
— Вітаю вас!
— Можна вам поставити декілька запитань?
— Завжди готовий поспілкуватися з лідерами.
— Ваше ставлення до сексу? — питає.
— Оце вже я хвилююсь, — відповідаю. — Якщо ще й запропонуєте...
— Ми тільки опитуємо.
— Жаль, — кажу.
— Вивчаємо громадську думку.
— Дівчино, це ж не телефонна розмова. Давайте зустрінемось і поговоримо.
— Ви розумієте, я на роботі.
— Так я ж не наполягаю просто зараз. І у вас на роботі. Зустрінемось
у вільний час на нейтральній території.
— Ми проводимо тільки телефонне опитування.
— Так вас цікавить секс по телефону? — питаю.
— По телефону ми дізнаємося про ставлення народу до цього заняття.
— А скільки вам років? — питаю.
— Я проводжу опитування, — обурюється. — Так ви нарешті скажете
ваше ставлення?
— Як до їжі, — кажу.
— Тобто, — знітилася вона.
— Тричі на ніч, — кажу.
— Я не питаю скільки, а...
— А я хочу, щоб ви знали і подумали: від чого відмовляєтесь!
— Який ви грубий! — рубонула вона.
— Е-е-е, — застогнав я, — а який я ніжний під час отого, що вас
цікавить.
— Мене те, про що ви думаєте, не цікавить.
— Звідки вам знати, що я думаю?
— А воно видно по вас.
— Дівчино, — кажу, — якби ви мене бачили, ви так байдуже не розмовляли
б.
— Знаєте, ми з вами дуже далеко зайшли.
— Я хотів би з вами зайти ще далі. Так, щоб ніхто не бачив.
— Ви нахаба, — чую в слухавці.
— Стривайте, — кажу. — Ви вриваєтесь до мене в хату, доводите
мене до кипіння. А як до діла, то я нахаба. Ви егоїстка!
— У мене така робота, — виправдовується.
— Погана, — кажу, — у вас робота. І несерйозна.
— Я люблю свою роботу. Всією душею.
— Для цієї справи, яка вас цікавить, любити душею мало. От коли
полюбите ще й всім тілом — тоді зразу ж телефонуйте мені. Я завжди
готовий!
— Не дочекаєтесь! — останнє, що я почув...
Тут днями знову якийсь центр зателефонував.
— Як на вашу думку, — питає чоловічий голос, — працюють внутрішні
органи?
— Якщо чесно, — відповідаю, — то барахлять. «Фесталом» і «Пумпаном»
тільки й рятуюсь.
— Ви не так зрозуміли, — лунає в слухавці, — я про правоохоронні
органи питаю.
— Охоронні? Нібито й добре, — кажу, — є позитивні зрушення. Злочинців
стає менше. Факт. Десь місяців зо два тому мене перестріли в провулку
п’ятеро. Зняли куртку, забрали одну гривню сорок сім копійок.
А ось позавчора сусіда в тому провулку роздягали вже тільки троє.
— А чи потрібні взагалі охоронні органи? — ще запитує.
— Авжеж, — кажу. — Скільки бандитів розвелось.
— На превеликий жаль, це так, — погоджується.
— І кожному з них, — веду далі, — потрібна ж охорона. Факт. Мій
сусід — крутелик, так він у туалеті залишився на кілька хвилин
без охорони, і його там «замочили».
Щось він там трішки зам’явся, а потім чую:
— А ви хто за професією?
— Сапер, — кажу.
— Згадайте, — він мені, — за час роботи у вас помилки не було?
— і гудки.
Напевно, роз’єднали. Шкода. А так іще хотілося поспілкуватися
з внутрішнім органом...
До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів
Намалював Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 20072012.