КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Василь ШУКАЙЛО

Народився восени 1969 року на сторінках сатиричного журналу «Перець» як поет-гуморист. А тридцять років до цього жив та був собі під своїм справжнім іменем Владислав Бойко (яким є й донині за паспортом), уродженцем с. Михайлівки Лебединського району на Сумщині. Працював у районних газетах, 25 років віддав «Перцю». Нинішнє пристанище — журнал «Вітчизна». Бойко — прізвище родове, батькове, а літературний псевдонім — то також від прізвища справжнього, родового, тільки вже по материній лінії.
Заслужений журналіст України. Член НСПУ, автор кількох книг. Лауреат літературних премій ім. Леоніда Глібова та Степана Олійника.

КАЗКА ПРО РАКА,
який лазить ще й балака

Рак червоний, рак варений
рачкувати змалку звик,
під червонії знамена
закликав нас цілий вік.

Всіх повчав суворим тоном —
як нам жить і що робить,
як під прапором червоним
рідну партію любить.

Та дали під тбку раку,
бо прийшла нова доба.
Рак почухав тую таку —
знов із мулу вигріба.
Здер стару він шкаралупу
і напнув новий мундир,
фраз нових насипав купу —
і вже знову командир.

Рака вибрали оплотом
наших кращих сподівань —
він затяг нас у болото,
у липку смердючу твань.

Знов дали під тбку раку,
та минувся переляк —
розгрібає він муляку,
знов із нірки лізе рак.

Він до щуки припадає,
має спільний інтерес:
що та щука викидає,
те йому делікатес.

І за цю високу милість,
як дадуть лиш раку знак, —
де б і що в нас не робилось,
рак чимдуж кричить: «Не так!»

І хоч слухать там нема що,
нагнітає він психоз:
ну, а раптом те ледащо
прийме знов хтось усерйоз?

І тоді-то, добрі люди,
заживемо всі усмак,
коли цап доїться буде
й на Говерлі свисне рак!

ПАМ’ЯТКА ВИБОРЦЯМ

Салют вам, шановані виборці, —
за власну майбуть саме ви борці!

Отож, як ідеш на вибори,
то вже хоч що-небудь та вибори:
коня без вуздечки,
два кіла гречки,
кота в мішку,
рильце в пушку,
дулю в кишені,
синицю в жмені!

Що?
Вам подавай журавля?
Тру-ля-ля!
Ловіть його в небі
чужому,
бо не хоче вертати
додому,
поки ми тут, немов овечки,
замість вольної волі,
замість світлої долі,
вибираємо
два кіла гречки.

ОБАЧЛИВІСТЬ

Два в’язні в камері сидять,
засуджені до страти.
З них завтра голови злетять, —
та прикро ж помирати!

Їм з волі вже передали
напилок, шмат мотузки,
аби вночі вони змогли
рвонути із «кутузки».

От перший в’язень заходивсь
пиляти кляті ґрати,
а другий сумно подививсь:
— Що ти затіяв, брате?..

— Та як це — що?! Та завтра ж нас,
мов тих курчат, поріжуть!
Тож ворушись, поки є час,
поки є шанс нам вижить!

Мерщій хапай, в’яжи мотуз —
і ми урятувались!
Чого ж ти мнешся?
— Та боюсь,
щоб... гіршого не сталось!..

БОГОВІ — БОГОВЕ?..

І внизу, і угорі —
всюди луплять хабарі,
і що вище, то все більші,
ну, а хто ж — найвище?
Бог?..
Ох…

Так невже ж оті церкви,
що споруджуєте ви
на вселенськім гнойовищі,
і що далі, то все вищі —
аж до неба, аж до хмар, —
вгодний Богові хабар?

Просто кидає у жар…

М І Н І М І З М И

НІЧИМ НЕ ВЗЯТИ

Пощо нам знатися з журбою, —
не оптимісти ми хіба?
Стаєм до бою із добою,
доба ж нас довбнею довба.

А нам — все по фігу. Ти ба...

МАСОНСТВУЮЧИМ ШУЛЕРАМ

Кримінальної моралі
в нас взірець сьогодні є:
носять ордени й медалі
українські шевальє.
Не було такої швалі,
а тепер от, бачте, є.

ПОШИВСЯ в ЛІДЕРИ

Погналися вовки за псом Дружком —
ледь-ледь утік...
Тепер усім розказує:
— Траплялося й таке, що ватажком
у вовчій зграї був одного разу я!

ПАТРІОТ

«Люблю її, — каже, — свою Україну!
Любитиму, — каже, — її до загину!»
І так її в лаписьках стис, сатана,
що скоро і справді загине вона…

ПИСЬМЕНА Й ПЕРЕПИСИ

Писали, кажуть, тільки древні греки,
всі інші — переписувачі лиш.
хоч обійди усі бібліотеки,
ти свіжого сюжету не уздриш.
Вже все було, усе вже — пріснопам’ятно...
Та ще б хоч переписували грамотно!

ПОЧЕРК ГЕНІЯ

Запитую, від заздрощів згоряючи:
— Маестро, свій секрет чи не відкрили б ви —
як, двісті слів у лексиконі маючи,
три сотні текстів для пісень склепать зуміли ви?

СУПЕРСУЧАСНОМУ АВТОРОВІ,
який подарував мені свою книжку

Презент погортав я, але у квартиру,
признатися щиро, відносить не став:
усе це на стінах шкільного сортиру
я ще у дитинстві давно прочитав!

ФОЛІАНТ ВІКУ

Читачу, зупинись побожно тут!
Зусилля авторів, авжеж, були не марні:
піввіку цей народжувався труд
і стільки ж ще простоїть у книгарні.

ІСТИНА

Істина завжди торжествує.
Цицерон

Світ відколи й існує,
в нім та сама фігня:
істина — торжествує,
а панує — брехня...

ЩО ТОЙ РИМ…

— Чого це ви, скажіте, бабо Варко,
так лаєте гусей, аж небу жарко?
Та ж гуси, бабо, кажуть, Рим спасли!
— Спасли? А пропасниці б їх трясли! —
лютує баба. — Ох же я нещасна!
Бач, Рим спаслщ, мені ж — всі грядки спасли!

ПОЕТИ І ЕПОЛЕТИ
Медитація

А чи доводилось Овідію Назону
хоч раз етапом тюпати у зону?
Чи став би він співати, мов Орфей,
як надивився б на тамтешніх фей?
І чи в руках би втримав ніжну ліру,
як засмоктав би порцію чифіру?..

Еге ж, співець також карався сей
отам далеко десь, «в глуши степей»*,
як і його колега Олександр,
що шум беріз змінив на олеандр
і через те Назону співчував,
що часто вдома й сам не ночував**, —
і все ж не булькнув у глибини Лети,
хоч камер-юнкерські носив лиш еполети.

А вже, скажімо, нашому Тарасу
ще дехто заздрить аж до цього часу,
що заробив путівку надурняк
від батюшки-царя на Мангишлак,
де відібрав турботливий отець
у нього і перо, і олівець.
Та й, правду вам сказати, в І. Франка
була напрочуд доленька легка.
А там — Грабовський, Вишня та ще й Стус
теж відхопили щастя свого кус,
і Влизько, й Підмогильний і Зеров
свій вік скінчили так, що будь здоров!
Щоб всіх згадать — то тра’ терпіння міх:
не злічимо щасливчиків усіх,
кому малина — не життя було!
Отож Парнасу нашому везло.

А що були обійдені чинами —
так то дурниця, кажучи між нами.
У нас поет не любить еполет,
і ні для кого, звісно, не секрет:
не вміють їх носити, хоч ти плач,
ані Павличко, ні Мовчан, ні Драч.
І чи не в тому вся глибинна суть,
що от не вміють — а таки ж несуть?..

А що ти вдієш, кожному своє:
зносились крила — так погони є!

ДУБИ

На Хортиці, в тім запорозькім граді,
де нині ходять мирні голуби
й горобчики стрибають, крихтам раді,
стоять дуби козацької доби.

Стоять, мов хмари, мов сама епоха,
мов сили нашої ще не розкритий код.
А ту епоху спилюють потроху —
і походжа народ поміж колод.

І не ширяють по дніпрових плесах
орли могутні: всуціль — голуби!
А поміж ними гуркають у «мерсах»
нові дуби сучасної доби…

_____________________
* Див. у О. Пушкіна:
«В Молдавии, в глуши степей,
Вдали Италии своей».
(«Евгений Онегин»)

** Засланий за фривольні вірші до Новоросійського краю Олександр Пушкін закрутив досить небезуспішний роман з дружиною губернатора графа Воронцова та ще й написав на нього злий пасквіль.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів