На першу сторінку

КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Михайло ПРУДНИК

Народився 19 листопада 1952 р. в с. Мозгова Тростянецького (нині Краснопільського) району на Сумщині.
У 1975 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка і почав працювати в журналі «Перець». Фейлетоністом, завідувачем відділу, відповідальним секретарем. З 2002 р. — головний редатор.
Член НСПУ. Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні та Степана Олійника. Автор книг сатири і гумору: «Що скаже Люся», «Дорогоцінна ґуля», «Репетитор для генія», «Бестселер», «П’єдестал напрокат», «Лауреат усіх премій».
Твори перекладено англійською, російською, болгарською, білоруською, угорською, казахською, татарською та іншими мовами.


БІЛЯ КЛАДКИ

Навесні знесло водою кладку через потічок, і тепер Мирославові Петровичу Кудиченку і всім, хто живе на Качиному кутку, довелося і на роботу, і до школи, і в магазин ходити через греблю. Влітку, коли сухо було, то якось на це дуже уваги ніхто й не звертав. Ну, звичайно, спочатку трохи пообурювалися, що кладки немає. Пішли до голови сільради. А той тільки руками розвів:
— Нічого не поробиш — стихія.
— Так, може, треба нову…
— Проти нової — влада заперечувати не буде. Але в сільради на це грошей ніц немає. Самі другий місяць сидимо без зарплати.
— Ну, ми теж не Рокфелери, — обурилися мешканці Качиного кутка. — Самі кладку будувати не будемо…
По тому і розійшлися.
А оце восени, коли греблю розквасило і вечоріти стало рано, Мирослав Петрович повертався додому і розмірковував: «За що ж боролися, коли кладки нема? У сільраді й на іржавий гвіздок не стягнуться. В районі, кажуть, тепер дво-владдя. Одного голову держадміністрації призначили згори, а другого поновила прокуратура. В області теж майже щокварталу міняється начальство. Треба звернутися до нашого депутата, котрий, кажуть, собі такий особняк у Києві на Печерську відгрохав, що навіть з Броварів видно. Може, від того будівництва залишилося пару дощок на нашу кладку…» Того ж вечора й написав Мирослав Петрович листа у стольний град. Своєму обранцеві…
Коли помічник депутата показав йому листа про кладку, того аж затіпало:
— Неподобство! Та коли ж влада почне дбати про народ?! Кладку не може покласти! До Європи — без кладки?!! Ану підготуйте мій депутатський запит на ім’я Президента!
— То дуже високо, — спробував охолодити його помічник.
— Тоді… той… на ім’я віце-прем’єра!
А через кілька днів спікер парламенту під час прямої трансляції на всю країну серед запитів: про пацюків, які під час сторожування згризли у якогось там охоронця майже нові чоботи, а керівництво не хоче виплачувати компенсацію за завдану шкоду; про нащадків Кайдашів, що знову посварилися через грушу; про знущання місцевої влади над вчителями і лікарями, котрим вона погрожує виплатити заробітну плату на три роки наперед, — зачитав і депутатський запит про те, що до Качиного кутка немає кладки…
І, може, так і не було б до того кутка кладки й до сьогодні. Але якраз почалася виборча кампанія. Уже наступного дня в селі були представники однієї партії:
— Шановні, немає проблем! Що ж ви раніше мовчали? Буде вам кладка… Тільки ви ж за нашу партію того… дружно проголосуйте…
— Та проголосуємо, — пообіцяв за всіх Мирослав Петрович.
І вже під вечір мешканці Качиного кутка бігали новою кладкою. Та недовго бігали. На ранок пригуркотіла машина з дошками і представниками іншої партії:
— Хто це вам таку кладку зробив? — презирливо оглянули вони новозбудований «об’єкт».
— Учора одна партія! — знову за всіх відповів Мирослав Петрович і сказав, як та партія називається.
— Та хіба це кладка? Халтура це, а не кладка. Дошки нестругані. Стовпці соснові. Ще, мабуть, і хитається?
Здоровані злізли з машини, трохи похитали кладку, і та завалилася. Хоча, чесно кажучи, вони могли завалити з таким успіхом і міст Патона.
— Отака та партія в усьому! — загигикали здоровані. — Ось ми вам кладку зробимо!!! Тільки ви ж той… за нашу могутню силу на наступних виборах…
— Проголосуємо! — пообіцяв Мирослав Петрович.
А третього дня приїхала делегація ще двох партій. Вони здибалися на кладці. В результаті бурхливих переговорів і боїв місцевого значення кладку було поруйновано.
— Ми ще сюди повернемося! — погрожуючи один одному кулаками, роз’жджалися увечері партійці.
Коли четвертого дня приїхали представники партіії, про яку ніхто і сном-духом не чув, жителі Качиного кутка дружно сказали:
— Ні! Розвертайте, хлопці, голоблі. Займіться серйознішим ділом. А кладку ми якось і самі зробимо.
І зробили.
Самі.
Чим поставили у незручне становище всі політичні сили.
Біля кладки не знайшли спільної мови… А обіцяють широку дорогу...


БЕЗПЛАТНО!!!

Коли я побачив цей клаптик паперу на дверях нашого під’їзду, подумав: «Хоч раз нормальне оголошення почепили!» То, було, людей все лякали: «Не сплатите за комунальні послуги — житимете, як пінгвіни. Відключимо гарячу воду. А опалення буде таке, що спатимете у валянках. ЖЕК-134».
Правда, тільки діда Тимоху не налякали.
— Тьху, — сказав він, — на вас чотири з половиною рази. Я і в липні у валянках сплю... під ватяною ковдрою. Щоб комарі не кусали.
Ви просто не знаєте, які у нас комарі.
Я не про розміри кажу.
Розміри у тих комарів, як розміри... ну, може, трішки менші вони за ворон.
І поки що не каркають...
А живуть у будинку навіть взимку.
Про це у під’їзді теж оголошення було. Мовляв, у підвалі сиро стало, бо трубу колись прорвало.
Чи залатали ту трубу чи ні — не написали.
А комарі щоночі в кімнатах ескадрильями літають. Наче «мессершмітти».
«Дз-з-з! Дз-з-з!»
Зеніток на них нема!
Або, пам’ятаю, таке оголошення пришпандьорили: «У суботу всім бути вдома. Санепідемстанція труїтиме тарганів разом з жильцями».
І багато ще можна було б про такі оголошення розбалакувати. Мене ж заінтригувало оте — найостанніше:
«Шановні друзі! Навчальна перукарня професійно-технічного училища №3 запрошує вас скористатися нашими послугами. Чоловіків нашого мікрорайону підстригаємо безплатно...»
Прочитав я те оголошення, прийшов додому, глянув у дзеркало і мимоволі вигукнув:
— Боже, як я заріс!!! Як я заріс!!! Якщо не брати до уваги лисини...
А тут іще й затримка з зарплатою на роботі вийшла.
«Чого б, — подумав, — і не підстригтися надурняк...»
Пішов у те ПТУ № 3. Це через дорогу від мого будинку. Мене ще на порозі хлопці радо зустріли.
— Стригтися? — питають.
— Ага, — кажу.
Вони мене за руки — за ноги схопили і до своєї перукарні понесли. У крісло всадовили і кричать:
— Миколо Васильовичу, є клієнт!
Микола Васильович — це, виявилося, їхній викладач.
Прибіг той. Очі горять. Руки потирає:
— Таки зловили? Чи умовили?
— Сам прийшов! — відповідають хлопці.
— Тверезий?
— Тверезий...
— Невже?! Ну тоді почнемо... Хто там у нас сьогодні перескладає екзамен із стрижки? Бабаченко?
«Що значить — перескладає?» — хотів запитати я.
Але Бабаченко уже мене простирадлом обкутав і ножицям перед носом заклацав.
Хвилин тридцять він скуб мене. Але я терпів. Бо ж — безплатно! Скажеш щось не те, то ще залишать напівстриженим...
Тут Микола Васильович знову з’явився. Ходив навколо мене, сопів, кривився... Нарешті сказав:
— Клієнтові дзеркало не показуйте... А ти, Бабаченко, спершу на собаках потренуйся... Сьогодні всі цуциків стрижуть. Наб’єш руку, прийдеш стригти людей... А зараз... Не тягнеш навіть на трієчку...
Відчув, у мене волосся на голові заворушилося. «Що вони зі мною зробили?»
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв мене Микола Іванович. — Ми зараз усе підправимо. Хто там у нас іще перескладає іспит? Христевич? Це ви вже втретє приходите? А справу за образу гідності клієнта ви виграли? Програли? Та за таку стрижку, яку ви йому зробили, вас і до в’язниці могли запроторити... Бачите, що Бабаченко з чоловіком зробив? Ану проявіть фантазію, підправте... Щоб усім було зрозуміло, що наше ПТУ не просто перукарів готує, а майстрів, зодчих, так би мовити, шевелюри.
— А може, не треба? — тремтячим голосом пробелькотів я. — Може, я додому піду?
— Куди? — вирячив очі Микола Іванович. — Ви себе бачили? Ні. І це добре. Та якщо ви у такому вигляді з’явитеся на вулиці, перехожі на дерева позалазять! Та вас...
— Так зробіть що-небудь! — закричав я, не даючи йому договорити.
— Уже робимо, уже робимо, — закрутився навколо дзиґою Христевич.
Що він робив зі мною — не знаю. Під кінець попшикав на голову якоюсь рідиною і відійшов на кілька метрів, щоб на відстані помилуватися своїм «шедевром».
Що це був «шедевр», сумніватися не довелося. Бо коли підійшов Микола Іванович, то він онімів від здивування. А коли прийшов до тями, закричав:
— Усі сюди! Подивіться, що Христевич натворив!
Учні профтехучилища, пирскаючи в долоні, обступили мене.
— Вам смішно! — не міг заспокоїтися викладач. — А в чоловіка, може, вдома жінка, діти... Мало їм по телевізору різних жахів показують? Чому клієнт з цього боку сивий, а з цього — зелений?
— То, мабуть, від лаку... — прошепотів переляканий Христевич.
— Що це за зачіска? «Я звалилася з копиці, гальмувала головою»? Очі б мої вас не бачили, — зітхнув Микола Іванович.
Підправляти роботу Христевича випало Хом’яку, якого так трясло, що він ледь не пообчикрижував мені вуха. Не склав іспиту й Завгородній. А коли дійшла черга до Супруненка, той тільки розвів руками:
— Миколо Івановичу, так тут уже й стригти немає чого...
...Коли бритоголовим я йшов до нашого будинку, бабусі, що сиділи на лавочці, услід гомоніли:
— Ти диви, Слобожанський крутим став... Мабуть, фірму свою відкрив..
— Або з бандою якоюсь злигався...
... Через кілька днів майже всі чоловіки нашого і сусідніх будинків мали таку «зачіску», як і я. Клюнули на оте «безплатно»... Зате тепер тихішого і безпечнішого місця в нашому місті немає. Бо увесь криміналітет обходить і об’їжджає наш бритоголовий мікрорайон десятою дорогою.


ДОВІДОЧКА

Всеньку ніч під подушкою Георгія Олеговича Хворостенка ніби гриміли громи. Він вертівся у ліжку і ніяк не міг заснути. Вранці мав їхати до обласного управління, щоб начальство поставило закарлючку на квартальному звіті. Сто разів їздив Хворостенко по ті закарлючки, і ніколи його серед ночі не кидало в холодний піт. Тоді він прокидався, снідав, брав в одну руку портфель з документами, а в іншу пакунок, який заздалегідь готувала йому дружина, і мчав на електричку.
Змінювалося в області начальство, мінявся і вміст пакунка. Якщо Володимир Григорович Макуха любив червону ікру, поросячі вуха і коньяк «Тиса», то Мирослав Купріянович Злючий — горілку на березових бруньках, горілку на березових бруньках і ще раз горілку на березових бруньках. Якби всі так любили цей напій, то б у рідній державі не залишилося жодної берези. Позаочі Злючого усі називали — Керівна Брунька...
А оце помінялася влада. Сказали, що хабарі тепер — ні- ні... Сохрани і помилуй... Як сало в піст.
«Влада то помінялася, — вертівся у ліжку Хворостенко, — а дрібніші начальнички? Вони — як бур’ян на грядці... Виполов один — з’явився другий... Сказали — «не давати хабарів»... Можна подумати, що раніше закликали давати? А без пакунка голову тобі кілька днів дислофосили, як тарганові... І те неправильно, і оце не так, і... «який дурень вас на цю посаду поставив...» Так і хотілося, було, сказати: «Той самий, що й вас...» Але мовчав. А потім раз пакуночок відвіз, два... І все — як по рафінованій олії... Ні, треба все-таки для підстраховки щось узяти. На всяк випадок... А якщо не в лад — то ми із своїм добром назад...»
Коли вранці будильник наважився несміливо теленькнути, невиспаний Хворостенко кулаком нокаутував його і побрів на кухню.
— Сніданок на сковорідці, пакунок біля портфеля. Я побігла, — поцілувала його в щічку дружина. — У мене зранку комісія з податкової...
«Недаремно я з нею прожив тридцять років, — подумав Георгій Олегович. — Все знає, все розуміє..»
...В управлінні на місці любителя березових бруньок сидів молодик, над головою котрого на стіні під портретом Президента висів плакатик: «По-новому живемо, хабарів не беремо!»
Нове начальство не мурижило Хворостенка, швиденько ознайомилося зі звітом і поставило свій підпис. Георгій Олегович підвівся, потім сів. Знову підвівся і знову сів.
— Щось сталося? — запитав Хворостенка новий начальник. — У вас із документами порядок... Бажаю успіхів у подальшій роботі...
— Цей... Той... Ви знаєте, мені не повірять, що оце я так швидко впорався... — смикав Георгій Олегович за оранжеву стрічку, якою було перев’язано пакунок. Отой, що «на всяк випадок»... — Швидко і... той... цей... без хабара...
— Звикайте, — усміхнувся новий начальник.
— А ви цей... той... Не могли б мені дати довідку, що цей... той... Ну, що я вам хабара не давав...
Новий начальник від сміху ледве зі стільця не звалився:
— Та навіщо вам та довідка?! Нова ж влада…
— А я вдома покажу... «Дивіться, — скажу, — як нова влада в області працює!.. З хабарами і на гарматний постріл не підпускає!»
— Ну, якщо вам дуже хочеться, зайдіть в секретаріат, нехай таку довідку випишуть... Скажете, я не проти…
— От спасибі, от спасибі, — подякував Хворостенко і пішов у секретаріат.
— Яку, яку довідку вам треба? — перепитали там.
— Що я, Хворостенко Георгій Олегович, у вашому... нашому управлінні нікому не давав хабара... Начальство не проти…
Спочатку на Хворостенка дивилися як на провокатора.
— Не проти чого? Щоб ви дали хабара? — уточнив секретар.
— Та Господь з вами! — замахав руками переляканий Хворостенко. — Не проти, щоб ви видали мені таку довідку…
— Яке начальство: нове чи старе?
— Нове…
— Коли ви не давали хабара?
— Ну... цей... той сьогодні, — знітився Георгій Олегович.
— А вчора?
— Та як я міг давати вчора, коли в управлінні ось уже три місяці і ноги моєї не було?!!
— Кому не давали?
— Керуючому управління, він може підтвердити...
— А в нього три заступники... Може, ви їм щось підсунули, а тепер хочете, щоб у вас було алібі... До речі, у нас в управлінні п’ять завідувачів відділів. А в кожному відділі по п’ять-сім чоловік... Вони можуть підтвердити?..
— Мабуть, зможуть...
— Що значить — «мабуть»?.. Мабуть, міліцію треба викликати, щоб розібралася: кому ви давали хабара, а кому — ні... Ще й довідку вимагаєте... Що, запахло смаленим?..
— Не треба ніякої міліції, не треба ніякої довідки!!! Ось візьміть! — блідий Хворостенко, щоб якось залагодити конфузну ситуацію, автоматично тицьнув секретареві пакунок.
— Та заспокойтеся, заспокойтеся, — всадовив на стілець Георгія Олеговича секретар, котрий секретарював в управлінні не одне десятиліття. Він дістав із шухляди флакончик із нашатирним спиртом і поставив перед напівпритомним Хворостенком. Потім засунув під стіл пакунок і сів за комп’ютер. — Хіба ми не люди?.. Якщо треба, то будь ласка... Ви до нас по-людськи — і ми до вас із розумінням...
Щасливий Хворостенко повертався електричкою додому. Він час від часу діставав з кишені аркуш паперу і перечитував: «Довідка, дана Хворостенку Г. О. в тому, що він нікому 1.4.2ОО5 року в обласному управлінні хабара не давав...»
Дружина, побачивши, що Георгій Олегович переступив поріг рідної оселі без пакунка, навіть не розпитувала про поїздку: «Значить, усе в порядку...» А коли чоловік через три місяці мав знову везти в управління квартальний звіт, як завжди, приготувала йому пакунок.


Америка відпочиває

Мер американського міста Гошен (штат Індіана) Аллан Кауффман почув від свого суперника, що той не пошкодував би 100 доларів за те, щоб дати «батькові міста» копняка. Мер не розгубився і оголосив благодійний аукціон за право нанести тому удар нижче спини. Аукціон пройшов на «ура». Кауффману вдалося зібрати 2 000 доларів, які він передав до місцевого дитячого фонду.

З газет

Засідання мерії нашого міста N було традиційним. Опозиція вимагала негайно замінити трибуну, бо цю вже так розтрощено кулаками, що на ній не можна щиро й відверто висловлювати власні думки. «Позиція» дружно куняла на пухких проектах міського бюджету, свіжій, давно вже купленій нею пресі та скаргах виборців... А референти без ентузіазму зганяли мух із ще не прийнятих рішень і постанов.
— Учителям уже кілька місяців не виплачують зарплату! — гукали з трибуни опозиціонери. — Вони відмовляються задарма сіяти розумне, добре і вічне.
— А медики відмовляються за спасибі лікувати!
— А транспортники — возити!..
Головуючий тільки руками розводив:
— Бюджет не гумовий. Виплатимо вчителям — не вистачить медикам, виплатимо медикам — не знайдеться на вчителів. Спочатку треба бюджет наповнити, а потім уже ділити. Є якісь пропозиції?
І тут підвівся депутат з газетою в руках:
— Треба, шановні, пресу читати! Ось, приміром, у цій — статейка є. Правда, не про нас — про Америку. Країну, так би мовити, прогресу і демократії. Так там один мер погодився, щоб йому за дві тисячі доларів який невдоволений копняка дав.
У залі засідання стало тихо. Навіть опозиціонери принишкли, як колись горобці в стрісі.
— То що ж ви пропонуєте? — після хвилинної паузи засовався на стільці головуючий.
— А у нас що, мера нема? — продовжував депутат з газетою. — Чи усі в місті ним задоволені? Самі ж казали, що треба якось наповнювати бюджет..
— Степан Іванович у відпустці! — знайшовся головуючий.
— Є заступники! — отямилася опозиція.
— Нам Степан Іванович, коли їхав на відпочинок, наказував, щоб ми тут... без самодіяльності! — дружно підхопилися заступники.
— То, може, це ще краще, — продовжував депутат. — Степан Іванович у відпустці, але ніхто про це, крім нас, у місті не знає. Знайдемо двійника. Або в театрі нехай когось під Степана Івановича загримують. Серед тих, хто без зарплати по кілька місяців сидить, знайдуться бажаючі. Та дайте такому добровольцю хоч п’яту частину зарплатні мера, то він погодиться, щоб йому ті копняки давали з ранку до вечора...
— То що ж, по-вашому, виходить — треба по радіо оголосити чи в газеті написати, що Степан Іванович приймає копняки в такі-то дні з такої по таку годину? — обурився головуючий. — Та він як приїде з відпустки, голови нам поздіймає!..
— Треба лише пустити чутку, — запропонував хтось із колишніх пропагандистів. — Чутки краще за радіо спрацюють...
Після бурхливих дебатів вирішили провести такий захід у порядку експерименту. Всього один день. І ціну встановили пристойну, щоб великого напливу не було...
А наступного дня перед мерією — люде-е-ей!!! Як маку! Ні проїхати, ні пройти. Списки на чергу складають, як ото колись на горілку та дефіцитні речі. Ветерани й пільговики хотіли без черги.
Але народ запротестував: «Тепер демократія! Усі рівні! Не за ковбасою стоїмо!!!»
Коротко кажучи, ажіотаж. Довелося ще кількох дублерів Степана Івановича готувати. Один би ні за які гроші не ви-тримав. І це при тому, що йому куди треба бронежилет одягли. Дехто хотів двічі копняка дати. Але таких попереджували: за окрему плату!
А один чоловік так розпалився:
— Допік, — кричить, — мені цей мер! Зарплати немає! Води в будинку немає! Ліфт не працює! Дорога розрита! Транспорт не ходить! Порахуйте, скільки буде копняків на ці гроші? Оце на весілля доньці збирав. Нехай тепер почекає. А я хоч душу відведу.
А наступного дня знову черга. Їм кажуть: «Неприйомний день!» Ніхто не слухає. Куди там — мера давай... Одне слово, продовжили експеримент. Уже ніхто мерові й в обличчя не дивиться. Поставили все, так би мовити, на конвеєр. Щоб усі встигли.
А бюджет наповнюється, наповнюється, наповнюється... Поки приїхав справжній мер — вчителям гроші виплатили, перед лікарями заборгованість ліквідували, транспортники по місту роз’їжджають і від радості піпікають... І черги до мерії немає.
— Бачу, можете працювати, якщо захочете! — похвалив підлеглих Степан Іванович.
А всі, хто випадково зустрічав мера після курорту на вулицях міста, перешіптувалися: «Дивись, як погарнішав Степан Іванович! На користь, видно, оте діло йому пішло...»

НЕ ПОДІЛЯТЬСЯ

Олександр Кіндратович зіжмакав спересердя газету і жбурнув на стіл:
— Брехня! Нарозказують міх, торбу і три оберемки! — глянув він на дружину, котра сиділа навпроти з намазюканим потовченими огірками обличчям. — Пишуть: «Багаті по-діляться з бідними!»
— Звичайно ж, брехня, любий. Чекай, доженуть і по-діляться. У нас один скаже, другий прикаже. А журналісти слідом лепечуть, аби губа не гуляла.
— Ну, отой Фартусяк, приміром, нахапав і собі, і своїм дітям, і внукам, і правнукам. Руки загребущі, як лопати. А що вже скупий... Якби міг, то два рази одне б їв. На грошах би й спав...
— Та, може, й спить...
— Мільйонів сорок має!
— Більше. Автомобілі міняє, як сорочки... На Канари літає, наче до себе додому...
— А заводів скільки нахапав?
— А скільки фірм повідкривав?
— А що вже ловкач... По крашанках пройде і ні однієї не роздавить... Скоро й повітрям торгуватиме... Хіба такий по-ділиться з бідними?
— Вдавиться...
— І Жученко не поділиться. Хоч мільйонів сто має...
— То такий жук, що однією рукою дає, а другою відбирає.
— А Трохимчук? По телевізору його віллу показували. Навіть кожний його цуцик має по телевізору і миску із золота. Мільйонів двісті народного добра нацупив...
— Моя сестра з ним до школи ходила. Про нього ще тоді говорили: «Цуп-луп — і в кишеню!»
— Ну й скажи, хіба вони поділяться з бідними, такими, як ми?!. Тут ледь зводиш кінці з кінцями... Не знаєш, куди ті нещасні п’ять мільйонів приткнути...

ВИГРАШ

Дружина Ореста Вільховця вже не знала, що говорити чоловікові, коли той приходив додому після роботи. Бо майже щовечора очі сині, а спина в глині. І руки у Вільховця золоті, та, як кажуть, горло погане. А причина таке горло пополоскати завжди знайдеться. То у бухалтера Липчинської внучка народилася, то друг дитинства Олекса Тисняк нового картуза купив, то четветий місяць помаранчевої революції, то п’ятниця — кінець робочого тижня, то День пасічника, а його покійний дід добрим бортником був, то... А воно ж тепер ще й тих забігайлівок повідкривали. Їх у місті, як у лісі опеньків. Буває, просто так, заради цікавості зайде він з компанією: чи не всю горілку тут випили. А таки не всю. І в магазині он, буває, хліба чи солі немає, а горілка — завсігди...
А оце недавно по телевізору реклама пройшла: «Купуйте пиво і заглядайте під кришечку! Там ви можете знайте тисячні числа. То ваш виграш у грошовому еквіваленті!»
Тепер Вільховець не придумував легенди, чому він прителіпався додому веселим.
— Рекламу бачила? — перебивав він чергову лекцію дружини. — Тепер на одну зарплату не проживеш.
— Ото на таких, як ти, реклама й розрахована...
— Їх там теж контролюють... Аякже... Правова держава...
... І одного дня Вільховець придибав додому з новиною:
— А ти казала, що задурюють рекламою голови... Виграв!
— Та ти що?! — вперше за останні місяці засяяла дружина.
— Скільки?
— Десять тисяч!
— Боже, десять тисяч, — сіла на стілець.
— Тільки не я... А мій друг дитинства... Олекса Тисняк...
Жінка з хвилину сиділа німою. Потім скочила на ноги і затрясла над головою кулаками:
— Нікчема! Хто ж так п’є?!!

НА ДНІ
(Не за Максимом Горьким)

Лінія кордону між Україною і Росією в Азовському морі пролягає тільки по дну...
Із заяви російської сторони на українсько-російських переговорах

Як тільки російські військовики почули, що кордон із сусідньою державою пролягає по дну Азовського моря, то відразу схопилися за голови. А коли прийшли до тями, то швидко наваксували черевики і зібралися думу думати.
— Що ж воно виходить? — панікували панікери. — Кордон є, але він не охороняється!
— Так він же по дну проходить... — дивувалися практики.
— По дну чи не по дну, а «граніца должна бить на замке»! — заявляли ура-патріоти. — Вот, к прімеру. Руководство страни поінтересується: «Как охраняються рубежі нашой необ’ятной Родіни?» Что ми ответім? Нельзя об’ять необ’ятноє?
— Без паніки! — заспокоювали усіх оптимісти. — Будет граніца на замке!
— А чому кордон проходить по дну? — панікували панікери. — Там же контрольної смуги не зробиш.
— Це вам хто таке сказав?! — підскакували зі стільців оптимісти. — Та якщо треба, трактори з плугами по дну моря пустимо, а контрольну смугу виоремо!!!
— Ні, все-таки дивно — чому кордон повинен проходити тільки по дну? — панікували панікери.
— Це щоб ніхто не здогадався, що він там є! — пояснювали оптимісти.
— А ми би прєдложилі, чтоби граніца проходила не по дну, а под дном. Вернєє, во глубінє дна. Тогда вообщє нікто не догадається, где она...— запалювалися ура-патріоти.
— Цікава ідея, — погоджувалися практики, — але сьогодні ми стоїмо перед фактом: кордон пролягає по дну моря, і наш обов’язок — охороняти його.
— І як? — дивувалися песимісти.
— А хіба ви не знаєте, як охороняються кордони? — ще дужче дивувалися оптимісти. — Закопати прикордонні стов-пи, обладнати застави, виставити пости!!!
— Де? Під водою? — запитували песимісти.
— А что же, по-вашему, наша граница пусть будет как проходной двор? І всякая тюлька-кілька будет єйо нарушать? Не позволім! — били себе в груди патріоти. — Не посрамім Отєчество!
— А як же прикордонники нестимуть службу?
— Как? Самоотверженно!
— Так під водою ж?
— А ми не боімся трудностей!
— І без скафандрів?
— А ми всьо смогьом! — розпалювалися ура— патріоти.
— Ні, без скафандрів — не «смогьом», — заперечили практики.
— Как ето?! А где патріотизм? Єсть приказ, значіть надо!!!
— Але є закони природи, людські можливості...
— Хорошо... Сначала можно і у скафандрах! — неохоче погодилися ура-патріоти. — Ми нє протів... Кому как удобнєє...
— А як бути з собаками? — не ставали песимісти оптимістами.
— Іх тоже одеть в скафандри!!!
— А де ж їх взяти?
— А ето, ізвініте, воєнная тайна. Нашиє учониє правільно мислять. Оні говорять, что в будущем в морях і рєках будет такая середа, что даже риби будуть плавать у скафандрах... Сейчас, как говорять, усьо проверім на собаках...
...Звичайно, можна ще багато фантазувати і про цуциків у скафандрах, і про кордон, який пролягає лише по дну Азовського моря... Й хоча вищевикладена літературна фантазія навіяна окремими конкретними заявами, хотілося б, щоб вона залишалася лише фантазією. А відносини між суверенними державами будувалися на реаліях і основах міжнародного права. Так буде, їй-право, для всіх краще!

Київ — о. Тузла — Москва — Київ.


КРОВ НА ПЕРШУ СТОРІНКУ

Відповідальний секретар щоденної всеукраїнської газети Андрій Матвійович Лохвиця сидів за столом чорний, як негр після бані. «Ні, про це треба доповісти шефу!» — подумав він і, помасажувавши скроні, потюпав до Евереста Глібовича.
— Ну, скільки відер крові виливаємо сьогодні на першу сторінку? — з життєрадісною усмішкою зустрів Лохвицю шеф.
— Не буде крові, — винувато усміхнувся відповідальний секретар.
— Що, кілери страйкують? — Еверест Глібович задоволено потер долоні. — Це теж гарна тема на першу сторінку!..
— Не знаю, страйкують кілери чи ні, а на завтра немає жодного матеріалу про вбивства.
— Як це?! — життєрадісна усмішка поволі почала згасати з обличчя шефа. — Що, і машина нікого не переїхала?
— Навіть гуску...
— Та щодня ж якийсь нетверезий п’яндилига врізається в стовп, дерево і навіть осіб, які мають депутатську недоторканність... Грицькові Непийпиву в МВС телефонували?
— Телефонували... «За оперативними даними, — каже, — в країні тихо, спокійно. Ніяких убивств, пожеж...»
— Що, і пожеж немає? — спохмурнів Еверест Глібович.
— І пожеж...
— А як справи із зґвалтуваннями?
— Свіжих фактів не надходило...
— Ви що, знущаєтеся наді мною?! А грабежі? У нас же вночі страшно на вулицю вийти...
— Та кажу ж — ніяких ексцесів...
— А що ж тоді друкувати в нашій газеті?
— То я ж оце й прийшов до вас порадитися...
— А що радитися? З матералами треба приходити!!! — затупотів ногами Еверест Глібович.
— Так у країні все тихо, спокійно... Кореспонденти на вухах стоять — якийсь дивний день...
— Не дивний, а дивовижний!
— То може, про це й напишемо?
— Про те, що нікого не вбили, нікого не зґвалтували, ніде нічого не згоріло... Учора горіло, а сьогодні не горить?!! Учора у нас по три трупи на кожній сторінці було, кров цебеніла... Читачі після наших публікацій до ранку заснути не могли...
— То ж не кожного дня таке... Ось бачите, нарешті...
— Ви думаєте, що говорите? «Нарешті!» — позеленів шеф. — Нам таке, «нарешті» непотрібне! Від нас чекають такого!.. Такого!!! І якщо такого протягом години наші кореспонденти не надішлють, передасте у друкарню, щоб у сьогоднішньому номері дописали, що наступне число нашої газети вийде через день. — Еверест Глібович налив у склянку мінеральної води і, зробивши кілька ковтків, додав: — Може, ж воно якось там усе-таки нормалізується...


ЮВІЛЕЙ

Над квітучою яблунею в старому саду гуділи джмелі і бджоли, а під нею гомоніли за саморобним столом далекі і близькі родичі письменника Романа Бараболі.
— Дак кажеш, Ромцю, восени ювілей? — підняв чарку тернівки захмелілий дядько Микита. — М-да-а, летять роки, як самольоти. Ну, то, дай, Боже, щоб за тобою ці... спонсори... табунами бігали.
— Так, важкувато сьогодні без спонсора, — шморгнув носом Бараболя.
— А ти пошукай! — смачно плямкнув після випитого дядько Микита. — Ось дивись, хіба я не міг би бути спонсором? Міг... Восени я тобі мішечок картоплі до ювілею підкину в столицю.
— А я пару гусочок заріжу, — додала тітка Лариса.
— А у мене до того часу молоде вино з нового врожаю з’явиться, — пообіцяв троюрідний брат Павло.
— Яблучок, грушок підвезу, — підтримала родичів бабусина сестра.
Після кожної чарки пропозицій ставало все більше й більше.
«Рідня не дасть пропасти!» — розчулено міркував майбутній ювіляр.
З тією думкою Бараболя через кілька днів гостювання в рідному селі й вирушив до столиці.
Літо промайнуло, як один день. Уже й осінь. Уже й ювілей на носі.
«Треба буде нагадати про себе родичам» — подумав Роман.
Але нагадувати не треба було. Десь за два тижні до юві-лею рано-вранці, тільки ото перші трамваї задзенькотіли, у двері подзвонили.
— Привіт, Ромцю! — стояв на порозі дядько Микита. — Підтримка прибула до тебе на ювілей. Не забувся. Обіцяв мішок картоплі. Але цього року якась дрібнувата вродила. Ну, як горох. Свині пики від такої відвертають. То я оце трохи крупнішої в торбинку навибирав і— до тебе. А чого в селі сидіти? Роботи якоїсь особливої нема. А в тебе все-таки кругла дата...
Насмажили картоплі. Сіли снідати. Півторбинки дядькового подарунка — як і не було. Пляшки горілки — теж.
А увечері знову дзвінок у двері:
— Племінничку, моє тобі шануваннячко! А дядько Микита у тебе? От родичі, от родичі! Безсовісний ти, Микито, от і все! Першим вирішив прибути до ювіляра. А мені нічого й не сказав! Я, Ромцю, гусочок тобі обіцяла. Але подивилася, а вони ж іще такі малі, такі малі... Ну, як горобці! Чи то літо таке було? Не виросли ще. То я тобі ось курочку привезла. Вона вже років зо три не несеться. Тільки харчі переводить. А це ще й закульгала на ліву лапу. То ми її вирішили— на ювілей...
Курку з’їли того ж вечора.
Наступного дня прибув троюрідний брат Павло:
— Наші вже тут? Я теж вирішив прилучитися до групи підтримки. Хотів узяти барильце винця, а воно — як оцет. Не вдалося... Але обіцяв приїхати — мусив їхати.
Потім приїхала бабусина сестра, у якої яблука і груші поїла гусінь; дядина, у якої перед самісіньким Романовим ювілеєм виздихали усі кролі; дідів брат, у якого бджоли з автотраси наносили у вулики смоли...
Бараболя пив склянками воду з-під крана.
— Це ще не всі! — заспокоювали його родичі. — І племінники Сашко й Мишко обіцяли приїхати, і хрещена кланялася, казала, що підскочить, і сусіди нахвалялися заїхати...
Бараболя заліз у боги, відніс до букіністичного магазину майже всі словники і книжки... До ювілею залишався ще тиждень!
Але тут зателефонував краєзнавець Григорій Хвостенко:
— Романе, до ювілею готовий?
— Майже, — багатозначно мовив Бараболя.
— Давай відбій!
— Як?
— Я оце хотів уточнити твій день народження. Поїхав у церкву, де тебе хрестили. Виявляється у сільраді, після того, як вона згоріла, неправильний запис зробили. Не п’ятдесят тобі, а тільки сорок дев’ять!
Бараболя полегшено зітхнув. А коли розповів про це родичам — ті радісно заусміхалися:
— Так у тебе все попереду!
— Значить, приїдемо наступного року!
— Я мішечок картопельки підвезу, — мовив дядько Микита.
— А я двох гусочок заріжу, — додала тітка Лариса.
— А там і винце визріє, — пообіцяв троюрідний брат Павло...
І Роман Бараболя зрозумів, що в нього і справді ще все попереду...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів

Куштуйте на здоров'я!

Намалював —Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення — Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 2007—2012.