КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Дмитро МОЛЯКЕВИЧ

Народився 26 червня 1926 р. в с. Єлизаветполі Базалійського району Вінницької (нині Хмельницької) обл. Під час фашистської окупації неповнолітнім вивезений до Німеччини на примусові роботи. Після звільнення повернувся до рідного села. У 1947 р. закінчив Базалійську середню школу і вступив до Львівського університету на українське відділення філфаку. По здобутті вищої освіти працював у львівській обласній газеті «Вільна Україна» (відділ літератури і мистецтва); з 1961 р. — у Києві, в журналі «Перець».
Автор 13 книжок сатири і гумору. Член НСПУ, заслужений працівник культури України, лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні.

ПАВУКОВА ПРАВДА

З кутка — Павук до Мухи шепотів:
«О, як тебе обняти б я хотів!..
Лети ж до мене, серденько, лети...
В моїм житті найбільша втіха — ти:
І наяву, і у солодкім сні
Ввижаєшся, являєшся мені...
Повір, без тебе, радосте моя,
На білім світі жить не можу я...
Прилинь! Не завдавай же мені мук...»
А що?! — і слова ж не збрехав Павук!.
Не раз чувать доводилось мені,
Що всяка правда — краща од брехні...
Я — правдою з дитинства дорожу,
Тому, на всякий випадок, скажу:
Є правда чиста, гола, є — гірка,
Та є іще й така,
як в павука!
І, як по правді, то вже кат їх зна,
Що гірше з двох — брехня а чи вона.

ЗАГАДКА ПРИРОДИ

Природа — мудрий вчитель і творець,
Ніщо не зайве у природи-мами —
І цар орел, і сірий горобець,
Мурашка й лев... І навіть ми із вами!

Учені — їй присвячують томи,
Поети — пишуть величальні оди... —
На всі лади розхвалюємо ми
Безмежну мудрість матінки-природи...

З поетами у згоді я давно,
І твердо вірю я у слово вчене...
Та є в природі все-таки одно,
Що не доходить — хоч убий! — до мене...
Істота дивна лазить по землі
(З творінь природи — виняток єдиний!) —
Є руки, дві ноги... І взагалі
Усі прикмети зовнішні — людини.

Та не стривожать їй душі до дна
Ні тихі води, ані ясні зорі:
В природі знає лиш одно вона —
Хазяйнувать, як злодій у коморі...
Вона шанує лиш саму себе,
Отож собі на вигоду й догоду
Як тільки може — шарпає, скубе,
Калічить, запаскуджує природу...

Природо-мамо! Вибач і прости:
Ти — мудра, і велика в тебе сила,
Чому ж створіння це бездушне
ти
Сама собі на лихо сотворила?!

РІПКА
Звичайно ж, казка

Жив дід із бабою в мирі та згоді
Й виростив ріпку таку на городі,
Що покректати старим довелося,
Поки той овоч вирвать вдалося...

Казку про ріпку оту небувалу
Ви, сподіваюся, знаєте змалу,
Тож, опустивши сюжету деталі,
Глянемо краще, що було далі...

Успіхом першим окрилений,
Знову
Дід посадив оту ріпку казкову,
І, як належить, до певного строку
Виросла ріпка тая нівроку.

Раз дід і каже своїй господині:
«Бабо! Ми ріпку вже вирвемо нині.
Тільки затям це одразу, будь ласка:
Більше стара не повториться казка —
На посміховисько всенькому люду
Пупа собі надривати не буду:
Ми, слава богу, грамотні стали —
Маємо досвід і казку читали!
Йди, погукай-но онучку із хати,
Жучку і кішку — та й будемо рвати...
Зразу ж і мишку гукни, зрозуміло, —
Знаєш: без неї ж не склеїться діло...»

Весь колектив на городі зібрався.
Дід вже й за гичку ріпки узявся,
Баба — за діда, внучка — за бабку,
Жучка — за...
(Е-е... тут я ставлю трикрапку!)
Внучка гукнула: «Гляньте-но, діду!
Кішка вмивається!.. Гості приїдуть!..»

І — як у воду дивилась небога:
Закучерявилась пилом дорога,
І у просторому авторидвані
Притарабанили гості неждані.
Й зразу ж
активно попхались на грядку...

Ріпку оглянули всі по порядку.
«Треба,— сказали,— перше ніж рвати,
Все як належиться обгрунтувати...»

Мудро мугикали... Міряли гичку...
Занотували кожну дрібничку,
Ще й на кілочку, бач,
невеличку
Тицьнули в грядку бирку-табличку
(Глянеш, і — видно: на данім городі
Вже і наука сьогодні у моді!).
Потім пішли із городу до хати
Та й заходилися знову писати...
І, як у казці то тільки можливо,
Метаморфозне сталося диво:
Де була дідова хата ще вчора,
Нині — з’явилася «Ріпкоконтора»...

Трудяться люди, стараються люди —
В день переводять паперу три пуди
На діаграми, анкети, цидули.
(А на город і дорогу забули!)
Вже й дисертація є: «До питання
Ріпкосадіння і виривання»...
Ну а куди ж то поділись герої
«Ріпки» колишньої, казки старої?..

Всі вони — тут же, у повному зборі:
Дід — сторожує при «Ріпкоконторі»,
І за сумісництвом — як споконвіку —
Дітям розказує казку про ріпку.

Баба також зарахована в штати
(Треба ж контору комусь підмітати!);
Та на базар іще ходить при тому —
Ріпки купить, бо смакує старому.

Жучка — при дідові гавкає, скаче:
Бути при сторожі — діло собаче;
Кішка — знати нічого не хоче:
Їсть та гуляє, спить та муркоче;

Мишка — та, повна завзяття й наснаги,
Трубить ретельно конторські «бомаги»;

Внучка вже третю дитину колише...

А «Ріпкоконтора» — все пише та пише...

Раптом одного чудового ранку
Діда в контору гукнули із ґанку.
«Ріпку,— сказали,— вже рвати іди ти;
Осьде — інструкція, як це робити;
Вивчи й дотримуйся тої науки!»

Й тицьнули дідові книжечку в руки...

Дід на пеньочку присів коло хати
І заповзявся читати-вивчати...
От і дізнався, що ріпку
Можливо
Вирвати
тільки усім колективом,
Бо, виявляється, так вона рветься:
Дід — хай за гичку цупкенько береться,
Баба — за діда, за бабу — онучка,
А за онучку — чіпляється Жучка
(Є у онучки для цього спідниця),
Далі — за Жучку хай візьметься киця;
Врешті, покликати треба ще й мишку...

Плюнув старий та й пожбурив ту книжку,
І, свою хатню зібравши громаду,
Взявсь виробничу проводить нараду...

Та... затремтіли в старенького жижки:
Серед присутніх не бачить він мишки!
Мишка пропала, бодай йому трясця!
Вирвати ж ріпку без неї не вдасться!!

Кинулись кликати мишку;
Шукати
Всюди у хаті (та ще й — коло хати!)...
День метушились усі
без обіду!..
Марно! — пропала сіренька без сліду...
(Справа у тім, що, гулявши без діла,
Кішка забави з нудьги захотіла,
От і погралася з мишкою трішки.
Чим це кінчилось — питайтеся кішки).

...Дід рознервовано бабу картає,
Баба — од серця ліки ковтає,
На пів-округи голосить онучка,
Гавкає, ніби сказилася, Жучка,
Кішка — та геть дременула із хати
(Тож довелось іще й кішку шукати!).

Словом, було то — содом і гоморра!..
Дід у коморі замкнувся
і з горя
Пив цілий тиждень без передишки...

Врешті —
Усе обійшлося без мишки!

Бо як закінчив старий горювати,
Вийшов на грядку — а що ж його рвати?!
Хоч би яка де паршивенька гичка!..
Тільки стирчить
на кілочку табличка...
А на табличці — лише два слова.
Вицвілий напис:
«Р і п к а к а з к о в а».

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів