КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Віталій КРАСНЮК

Народився 2 червня 1969 року в м. Переяслав-Хмельницькому на Київщині. Закінчив Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут, працював на газетярській роботі, видавав українську сатиричну газету «Від вуха — до вуха». Нині працює у Київському академічному театрі українського фольклору, виступає на сцені з власними програмами. Автор гумористичної книжки «Королівське весілля» (2000) та історико-краєзнавчого нарису «Ташань на землі Переяславській» (2004). Лауреат міжнародних конкурсів сатири і гумору.

Усе в трубу

У підземному переході столичного майдану Незалежності, який кияни дотепно назвали «труба», сидить артист і грає на гітарі...
Артист:
— Дорогі друзі, а зараз за вашими численними заявками, саме для вас і не тільки, від мене особисто прозвучить вперше і, мабуть, не востаннє ця всеукраїнська, неперевершено—актуальна, забулдижно— біндюжна пісня київських доходяг мистецтва. Співаю я — соліст ансамблю із групи «Ще живі»... Вже три місяці без зарплати сидимо. Зрештою, кому це цікаво слухати? Отож пісня для вас:

Народ, народ, ну дай на папіроси...
Ну де ж ви є, піхота і матроси?
Пані й панове, прошу, не втікайте —
У капелюх артистові щось дайте!
Пані й панове, прошу, не втікайте —
У капелюх артистові щось дайте!..»

О-о-о, спасибі за підтримку мистецтва, мадам. Сенк ю. А вам дякую за підтримку штанів. Добродію, як вам не соромно? Що значить — не та купюра? Що в капелюха впало — те пропало! А ти що кинув, пацан?
— Копєйку.
— Яку копєйку? Жетон на метро кинув. Ти що, думаєш, я дальтонік?
— Я щас виніму.
— Я тебе виніму. Я тебе виніму. Треться тут, а потім гроші пропадають. Мотай звідси! Вчора мій капелюх побіг... натурально. Поки доганяв — з гітари «блін» зробили — розбили на друзки... Цю довелося в друга взяти...
— Дядя, сиграй «без двадцати восемь».
— Що-о-о?!
— Ти чьо, не вкуриваєш? — «Семь сорок» сиграй.
— Ти подиви на нього. Ти й досі тут. Я ж тобі сказав. Ну, босота. Слухай те, що співаю. Вельмишановне панство, для вас звучить актуальна пародія на тему нашого життя-буття. Музика народна, слова культурні, коломийки:

Зібралисі два Степани,
Напилисі пива.
Та й продали Україну —
Кров би їх зальйила!..

На колгоспній сіножаті,
На колгоспній стерні
Ходив заїць до кобили
Ще й лоше мізерне...

Що ви кривитеся, пані. Із пісні слова не викинеш. Що було — то було. І взагалі — це жарт! Кожний заробляє, як може. Хтось «зверху» сіє вічне, добре, мудре, а я «пахаю»... І все в трубі... Трубочист я! Теж очищаю людей... мистецтвом. От якби в оркестрі так платили, як у трубі... А то концертів — нуль! Не те, щоб взагалі. Платних немає. У нас звикли, щоб артисти «на шару» працювали. Ну вони й грають... Пригадую, зустрічали посла Аргентини. Дощ іде, він по трапу з літака спускається, а ми йому п’ятнадцятихвилинний гімн Аргентини — найдовший у світі — як врізали! Ноти пливуть, посол обтікає, дослухав, а потім сказав:
— Спасібі, товарисі музиканти! Увесь світ об’їхаль, але вперше чую гімн своєй держави у повном виконанні!..
Посол «посоль», весь мокрий, а нас начальство взуває по повній програмі. Я не витримав, кажу: «Ми тут уже годину слухаємо, а час — це гроші! А грошей у нас немає! Можна, я піду?» Ну, мене й «пішли». Тепер мені труба — рідний дім. Але я не жаліюся, на хліб заробляю. Панянко, хочете я заспіваю саме для вас? Будь ласка! Африканська «Черемшина»:

Знов папуги голос чути в лісі,
Страуси гніздечко звили в стрісі,
А дикун втіка від бегемота,
Тьохнув пісню крокодил з болота.

Всюди буйно розрослись банани,
Мов до шлюбу, вбрались павіани.
Дикуна в бамбуках, з кільцями у вухах,
жде дикунка, жде.

Йшла вона в бамбук повз баобаби,
І стрибали мавпи, наче жаби.
Де додолу падають кокоси,
гілку пальми приколола в коси.

Вже хтось близько на там-тамі грає,
із саванни їй дикун співає:
«Я прийду до тебе, як з дороги
підуть три здорові носороги».

Ось і вечір. Зебри коло броду
З Конго-річки п’ють холодну воду.
У бамбуці дикуна стрічає
Негритоска, що його кохає.

Я думаю, що після такого виконання я заслужив бурхливі й нестихаючі оплески. Дякую...

Розіграш «по-киівськи»

— Алло! Це Семен Семенович? Чудово. Вас турбує старшина Петренко із дорожно-патрульної служби ДАІ. Автомобіль ЗАЗ 18-17 КОЦ на вас зареєстрований? Ні? А на кого? На батька? Ага. Так це він був за кермом сьогодні, коли плюнув на «мерседес», на оцей, шестисотий? Що значить — на який? На шестисотий. На площі Слави, коли було покладання квітів? Я розумію, ветеран війни, колись на танку катався, а тут «мерседесами» квіти возять класти... Як він його ще не протаранив?..
Що — не може бути, батько не виїжджав? Значить, ви їздили. Ви знаєте, що сьогодні трапилося з вашою машиною? Ні? Хтось опустив бокове скло, коли приїхав оцей кортеж... депутатський. Ви знаєте, що було засідання Верховної Ради з нагоди вшанування героїв російсько-японської війни? Що значить — до чого вони нам? Якщо своїх не шануємо, то нехай хоч чужих...
Та що це ви мене з мислі збиваєте? Хто на вашій машині вирулював на площу, га? Ледь не врізалися. Причому, з вашої машини показували пальцями. Що значить — якими? Комбінації з трьох пальців робили, знаєте. Що — не в’їхав? Дулі хтось тикав, а тоді плюнув просто на лобове скло «мерседеса». Може із заздрощів, що в самого немає? Там поважні люди сиділи: депутати, адміністрація. Ви що, верблюд? Так шваркнули, що «двірники» відмовили. Довелося пацанів покликати, щоб помили. Добре, що їх на кожному кроці — з відрами й мочалками стоять... Що — не може бути, що значить — не ви? ЗАЗ 18-17 КОЦ — ваша машина? Ну, от. Оце ж і в мене записано.
У вашому «зазику» що, форсований движок? Скільки кінських сил? Сорок? Не може бути. Коли почали за вами гнатися, ви ледь не злетіли — довелося гелікоптер викликати. Що — та ви що, та коли це було? Сьогодні. В мене зареєстровано. І фотографія є. Навіть знайшли вашу фотографію з архівів КДБ. І відбитки губ, з яких плювали, експертиза вже встановила. Що — не може бути?
О 12.06 проїжджав кортеж із сиренами, і раптом ваш оцей «зазик» виїхав на зустрічну смугу. У нього там ще пара з-під капота спереду валила. Що, у вас двигун ззаду стоїть? А я ж про що? У ЛАЗа і ЗАЗа двигун ззаду, бо чим думали, тим і поставили. Правильно? Стоп-стоп-стоп, Семене Семеновичу, що ж це виходить, ви що ще й задом їхали по зустрічній смузі, якщо пара спереду валила? Що, ви нікуди не виїжджали сьогодні? Ви що, думаєте, я з вами в цяцьки граюся? Не морочте голову: якого кольору машина... Звідки я знаю? Тут фотографія чорно-біла. Що — чи видно вм’ятину? Аякже. І вм’ятину видно, і крило шпакльоване. І колеса в різні боки стоять — роз’їхалися від вантажу. Щось украли й перевозили? Що — якби щось украв, то хіба б плювався?..
Ага. Значить, ви зізнаєтеся, що нічого на роботі не вкрали і через це зі злості плюнули на «мерседеса»? Ви не це мали на увазі? А я це. Ви знаєте, який штраф вам буде за моральні збитки? Не знаєте? А я знаю. Пляшка шампанського і торт від кафе «Калина». Вибачте, ми вас розігрували. Смачного від радіо «Киевские ведомости», якщо у вас апетит іще не пропав!

Батьківські будні
Проба голосу

Звучить музика з пісні «Доню моя, донечко». Артист ходить по сцені, тримаючи на руках умовну дитину, наспівує:
— Дівчинка-перлинка, золота краплинка,
Весняна росинка, літнє моє сонечко,
Доню моя, донечко...
Хух... (Заколисує). А-а — а! А-а — а! А-а— а!

Д и т и н а (плаче):
— Ва-а-а-а-в! Ва-а-а-а-в! Ва-а-а-а-в!
— Ну, блін морськой. Коли воно засне?
— Ва-а-а-а-в! Ва-а-а-а-в!
— Доцю, татко твій тут. Диктором буде — голос відпрацьовує.
— Ва-а-а-ав!
— Таке крикливе вродилося, як її мама! Жінко, забери дитину — футбол по телевізору.
— Ва-а-а-а-в!
— Ну й голосисте. Прямо тобі арії виводить. Мабуть, співачкою буде
— Ва-а-а-а-в!
— Ротик закрий, блін морськой... У нас в роду таких не було. А це... Як у тій пісні: «Люлі, люлі, ти ж моє дитятко, ти ж не знаєш, хто в тебе татко...»
— Ва-а-а-а-в, ва-а-а-ав, ва-а-а-а-в!!!
— Ні-ні-ні, ти моє, моє. Моя кралечко, красотулечко, моя пупочко. У-у-м-ц! (Цілує).
— А-а-а-а-а-а!
— Жінко, забери дитину, бо зайшлася...
— А-а-а-а-а-а!
— Кінчай ті вії вищипувати, бо зачіску попсую.
— Ва-а-а-а-а-в!
— Та що ж це таке! Іди сама їй співай. Це неможливо, блін морськой. Гой-да, гойдаша. Де кобила, там лоша... Спи, засни, дитя прекрасне. Заглядає місяць ясний в люлечку твою...
— Ва-а-а-а-а-в!
— Баїньки-баю! Пе-ре-стань! (Пауза). О! Затихло. Отак краще. Капає! Капає. (Нюхає лікті). Жінко, капає! З якого крана? Які прокладки? Обтікаю! Я тобі що, асенізатор, блін морськой? Забери дитину. Ні, доцю, не будеш ти ні диктором, ні співачкою. Будеш аж там — на горі! Бач, як обкалякалася, але голову гордо тримаєш! Молодець! Рости здорова!
Звучить пісня «Доню моя, донечко»...

...А зараз — казка

Б а т ь к о: — Так, донечко, ти вже й казки запам’ятовуєш. Почнемо: жили-були ді-і-ід та-а-а...
Д і в ч и н к а: — Баба.
Б а т ь к о: — Молодець. І була у них...
Д і в ч и н к а: — Ульоцька!
Б а т ь к о: — Правильно. А як звали курочку?
Д і в ч и н к а: — Ульоцька.
Б а т ь к о: — Та ні. Як її звали?
Д і в ч и н к а: — Улоцька.
Б а т ь к о: — Та не кажи мені Ульоцька, а як її звали?
Д і в ч и н к а: — Ульоцька!
Б а т ь к о: — Ну ти що, блін морськой! Яка ж курочка?
Д і в ч и н к а: — Та-та!
Б а т ь к о: — Гм. У тебе вже тато курочкою став.
Д і в ч и н к а: — Мама!
Б а т ь к о: — Це вже ближче. Але курочку звали Ря-я-я...
Д і в ч и н к а : — Яба!
Б а т ь к о: — Браво! Ряба! І що вона зробила? Знесла...
Д і в ч и н к а: — Собацька! (Показує пальчиком вбік).
Б а т ь к о: — Пішов геть! Знесла курочка Ряба... Яє-є-є...
Д і в ч и н к а: — Киця! (Знову тикає пальчиком).
Б а т ь к о: — Дзусь звідси. Зоопарк з квартири зробили. Так кого знесла Ряба? Яє-є-є...
Д і в ч и н к а: — Єцько.
Б а т ь к о: — Прекрасно. Яке воно було?
Д і в ч и н к а: — О-о-лоте!
Б а т ь к о: — Чудово. Баба била-била, не ро-о-оз...
Д і в ч и н к а : — Биля.
Б а т ь к о: — Дід бив-бив, не ро-о-оз...
Д і в ч и н к а: — Бив...
Б а т ь к о: — Не розбив. І поклали яєчко на...
Д і в ч и н к а: — Полицьку.
Б а т ь к о: — Геніально. Далі?
Д і в ч и н к а: — Миська ба-бах!
Б а т ь к о: — Молодчинка, здорово!
Д і в ч и н к а: — А-а-а-а-а-а!!! (Кричить).
Б а т ь к о: — Що таке? (Злякано).
Д і в ч и н к а: — А-а-а-а-а!!! Пацють...
Б а т ь к о: — Ах, плачуть? (Сміється). Блін морськой, нехай не плачуть. Однак золотого яйця не побачать... Ох ти ж татова розумниця (Цілує)...

Ку-ку, ку-ку... кукуліку!!!

... Пішла до школи.
— Ну, доцю, що в школі задавали?
— Павльа Тицьину.
— Вивчила?
— Угу.
— Розповідай.
— Павльо Тицьина. «А я у гай ходильа». А я у гай ходильа по квітку ось яку, а там делева люлі і все отак зозулі: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку...»
(Забула наступний рядок, здивовано гмикнула і до тата):
— Татку, а мозьна, я спочатку?
— Звичайно, можна, починай.
— «А я у гай ходильа». А я у гай ходильа. Ой, Павльо Тицьина. «А я у гай ходильа». А я у гай ходильа по квітку ось яку, а там делева люлі і все отак зозулі: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку...»
(Знову забула наступний рядок, насторожено водить оченятами, розтягуючи слова звертається до тата):
— Мозьна, я спочатку?
— Будь ласка.
— Павльо Тицьина. «А я у гай ходильа». А я у гай ходильа по квітку ось яку, а там делева люлі і все отак зозулі: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку...»
(Забувається, оченята запливають слізьми, але не плаче, водить ними, ніби шукаючи підказки, знову звертається до тата):
— Мо-о-зьна, я спочатку?
— Звичайно, сонечко, розповідай.
— Павльо Тицьина. «А я... у гай ходила». А я у гай ходильа по квітку ось яку... А там делева люлі і все отак зозулі: «Ку-ку... ку-ку... ку-ку...»
(Знову забула віршик, схлипує, ледь не ридає...)
— Татку, а мозьна, я спочатку?
— Моя хороша дівчинко, звичайно.
— Павло Тицьина. «А я у гай ходильа». (Читає на схлипуванні, яке поступово переходить в ридання). А я у гай ходильа по квітку ось яку. А там делева люлі і все отак зозулі: «Ку-ку,ку-ку, ку-ку»...
— Так що ж там після «ку-ку», Галинко?
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку-лі-ку!

Ростемо ж ми, гей...

Докукалікалась — привела півня! А казала: спочатку освіта, потім заміжжя...
— Тату, оскільки мама — шия, а ти — голова, почнемо з тебе. Це Андрій, знайомся! Мій бойфренд!
— Добрий день! — він до мене.
— Добрий день!
— Не знаю, як почати...
— Та вже якось почніть.
— Ну-у, ми з вашою дочкою... цей-го... Не те. Точніше, вона зі мною... цей-го... Ой, не так... Коротше, ми разом... цей-го... Ну, ви розумієте... Наші стосунки... цей-го, інтимні... Приїхали!..
— О-го! Блін морськой. Ну, молодь пішла... І як далеко приїхали?
— Тату, нетактовно.
— Нетактовно. Угу. Нетактовно... (Розгублено).
— Коротше, я прошу руки вашої дочки.
— Як же тебе звати? Ах, так, Андрій... Так-так— так... (Розхвилювався). І на якому ж ти курсі?
— На третьому.
— На третьому. Ну що ж, солідно. Солідно, блін морськой. Багаж знань, можна сказати, отримав. Тепер, значить, сімейний університет... Так-так... Де будете жити?
— Ну, цей- го... поки туди-сюди... у вас.
— У нас? Похвально. Здорово придумали.
— Тату, ти як опер, допит влаштовуєш. Ти що, мене не любиш?
— Ну як можна, доню. Я просто...
— Ти не просто... Андрієві батьки в гостинці живуть. Ти хочеш, щоб і я там жила?
— Ну ти що доню, я хочу знати...
— Ми тобі вже все сказали. Ти ж мене любиш?
— Люблю.
— І машину свою нам віддаси?
(Батько поперхнувся).
— Ну-у-у, доручення оформлю.
— Тату, для своєї дочки — доручення?
— Ну, може ж там щось свати підкинуть...
— У сватів, як у латиша — одна душа!
— Самі латиші до нас, значить... Ну, це — життя!
— Без машини — це не життя!
— Ну-у-у... Добре-добре, розберемось. Значить,. Андрію, ви готові...
— Давно готові! Три місяці...
— Три місяці? Блін морськой! От дають... Три місяці... Блін морськой, що ж ви стільки часу... Так-так-так... Хе-хе-хе-е. Ну, молодь пішла... (Усміхнувся). Будуть внуки у нас — і все знову почнеться спочатку...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів