КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Юрій ІЩЕНКО

Народився 2 жовтня 1953 року в Києві. Закінчив Київський педагогічний інститут і, махнувши рукою на столичне походження, поїхав за розподілом у село Чернянку Каховського району на Херсонщині сіяти розумне, добре, вічне і за одним рипом вивчати життя. Невдовзі після армії опинився в журналі «Перець», де й зрозумів, що його головне призначення — це випалювати зло розпеченим залізом сатири. У 1984 р. видав свою першу збірку «Істина поряд», згодом другу — «Вілла в кошторисі».
Нині на видавничій роботі, але гостроперого ремесла не полишає, про що свідчать нижченаведені гуморески.

Мітинг

...Здається, уже всі зібралися?!. І сержант Гонта тут?! Тоді почнемо! Розбір польотів. Гагаріни ви мої... правопорядку! Сьогодні ви у мене всі політаєте... А для початку відео-плівочку прокрутимо. Для більшої наочності. Давайте, майоре Сердюк, запускайте свій діапроектор...
Так, так... дивимось. Де було проведення вуличної акції дозволено? Як і за протоколом рішення райради. На майдані!.. Коло церкви!.. Точнісінько як у поета, за класичною схемою... «Простамол» його папі!.. Вибачаюсь, товариші, це реклама вже третій день як навіжена причепилась...
Ага, ось пішов наступний відеоряд. І тут теж усе гаразд... Оратор в єнотовій шубі з табуретки виступає... Бачте, як упрів, бідолашний, режим критикуючи. Пара — як від коня, що плуга пре... А товариші по опозиції у долоньки плескають, електорат же протестний і собі у такт на морозці чечітку вибиває. Ідилія!,. Шампунь його мамі!.. Вибачаюсь, товариші... Таке враження, що не оперативну відеозйомку дивимося, а мильний телесеріал...
А оно-но і наші орли-соколята стоять. Незворушно — як атланти під каштанами. Молодці! Професійно службу несуть... Ану, майоре, дайте ще раз передній план...
Ну, я так і думав!.. Ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, і мітинг цей санкціонований сам по собі скінчився б... Подивіться, як водій-охоронець того, що в єнотовій шубі, на годинника нервово поглядає... Їм із шефом, за нашими даними, до масажиста на третю дня треба їхати. А в центрі ж такі пробки... «Росава» шипована його папі!.. Вибачаюсь!..
Ех, як би воно все добре було, якби у нашого Гонти на останніх хвилинах нерви не здали. Постояли на протязі у підворітті — от мізки хлопцеві, видно, й захолодило. Службу забув... Ні з того, ні з сього почав тролейбуси посеред дороги зупиняти. Пасажирів із салону висаджувати. Правда, треба відзначити, — організовано... Без метушні та товкотнечі... І — на мітинг опозиції... Для масовки, значить... «Галіна бланка» його мамі! Вибачаюсь... гм-гм...
А ви ж наш революційно-аврористий менталітет знаєте... Кинь лише сірника — таку виїзну сесію Верховної Ради просто неба проведуть! Не тільки електронну систему для голосування... а ще й дерева на тротуарах з коренем повиривають... Ну, Чикатили від екології... Зеленбуд жалко!..
...Ану, Сердюк, трохи зменш швидкість цього Голлівуда. Очі щось за подіями не встигають...
Да... Казав я нашим кадровикам... Що це ви так розчервонілися, капітане Дзиґо?! Придивіться уважніше до цього сержанта Гонти. Мені одразу не подобалося, що наш штатний працівник заочно у театральному на режисера вчиться. Воно нам боком ще вилізе. От і не помилився! Утнув цей недовчений... Станіславський... Усьому управлінню — театр із вішалкою. Тепер не одна шинелька на ній поповисить... За всіма законами сценічного мистецтва... Зразковий правопорядок, називається, на мітингу забезпечили... Церезіт його папі! Вже й вибачатись не буду...
І фарс тобі тут, і трагедія. Все на одному оперативному просторі розіграли.
Он подивіться, що в кадрі робиться... Гетьмана Богдана, нашого славного Хмельницького нащось на дах 635-ї маршрутки висадили... Бусурмани! А екзальтована буфетниця в мохеровому шарфі з коня булавою розмахує... Єдине, що її реабілітує у цій ситуації, — це мені вже пізніше юристи сказали! — що вона тією булавою не на Москву, як Богдан донині, а на Раду Європи показує... А так — формене хуліганство!..
...А це вже взагалі! Безпредєл!.. Хто дозволив цьому яничарові Гонті винести прапор нашого управління на майдан?!. І розмахують, бач, ним, бісові діти, на дзвіниці!..
Ану, Сердюк, зупини стрічечку... І крупніше! Ось так!.. Шкода, що обличчя в кадрі розпливаються. Нічого, ми ще проведемо у себе внутрішнє розслідування... Та за таке — під трибунал!.. Іноземні посли вже третій день проходу мені не дають, усі телефони пообривали. Скажи їм тепер, напосідливим, яку нову політичну силу цей стяг представляє?!.
...Ех, Гонто, Гонто, заварив ти куліш. На всю міжнародну спільноту! Сьорбать — не розсьорбати!.. «Колгейт» твоїй мамі... А ще й прізвище таке легендарне носиш... А нерви, бач, здали. А наша ж робота слабодухих не терпить. Он майор Мельниченко! Два роки, можна сказати, чоловік із диктофоном у Президента під диваном пролежав — і нічим себе не виказав, не демаскував. А мило усміхався гарантові. На брифінги з ним ходив! Оце — профі! Оце — оперативник! Аж прикро, що такі залізні люди десь по далеких Америках тепер поневіряються та собі на хліб насущний заробляють. А ти, Гонто, нащадок козацького роду, — не витримав. Зірвався!..
Та ще й як! Гасла радикальні чого тільки варті... Робес-п’єрівщина суцільна. Прикрути, Сердюк, про всяк випадок звук у своєму кіно. А то про майора говоримо, а він — серед нас. Ще стукне нагору, а там не так витлумачать. Папі його критичні дні...
... Взагалі, Гонто, хоч ти й провокатор, за словами тієї ж нашої опозиції, але по-батьківськи та й по службі я тебе десь розумію. Правопорядок на мітингах забезпечувати — це не злодіїв із «макаровим» у кишені ловити. Там — усе ясно, як божий день. А тут, брат, не порошок «Дося» — і в кого після прання в ньому штани чистіші?.. Як я у твоєму віці був та службу тільки починав, сам по тих мітингах цілими тижнями гасав та в оточеннях стояв... Уже ціле покоління, вважай, правоохоронців на цьому протестному полі виросло... Генералами стали... А ти й досі...
От, Гонто!.. Сердюк, вимкни нарешті свій... відеожучок! Заважає думкам формуватись... У своїй пояснювальній ти, Гонто, пишеш, що втомився на тих мітингах слухати, як наші борці за щастя та волю народу в своїх полум’яних промовах гумку вічного невдоволення жують. То з цукром, то без... «Комбі-грип» їхній бабці!.. І все їм, бачте, погано та не так. Так чого ж тоді вже друге десятиліття по тих мітингах тусуються?..
Логічне запитання... За один раз і розрубали б той злощасний Гордіїв вузол. А чи правильно б це було?!. Ой, думаю, неправильно... Опозиція... ну, вона ж як щука в річці, щоб суспільство, значить, не дрімало... Та й потім — опозиціонери теж живі люди. У них — сім’ї, діти... А Івасиків-Телесиків, щоб вони бовдурами не повиростали, також по Кембріджах треба вчити.
Е... Гонто... Аполітичний ти тип! Погано, що вам по вищих театральних університетах тепер марксизм не викладають. Опозиція, словом, хоч і набридла вже всім і в печінках сидить, а урядові у здійсненні продовольчої програми та наповненні споживацького кошику народу, спасибі їй, ой як добряче підсобляє...
Он моя кума Люся. Як приклад. Перед Новим роком усі магазини в райцентрі обійшла — ніде гречки купити не змогла. А приїхала до мене в столицю на свято і випадково на мітинг потрапила... Так їй за горлопанство клунок гречки відсипали... А якомусь протестантові, гляди, й копійку зайву ще дадуть. На банан із пряником! Соціальна допомога! А тепер уяви, нащадок Гетьманату, якщо сьогодні опозиція вся наша рідна до влади прийде. Де вона стільки гречки для всього народу набере?.. Памперс її дяді...
Отож, думай, Гонто, думай! Що ти своєю нерозумною головою учинив. Будь-яку державу спершу побудувати треба. А йому, бачте, одразу потрясінь захотілося...
От уже перше й маємо. Поки ти свою курсову із театралі-зованого дійства на майдані захищав, опозиція на своїх «шестисотих» на інший кінець міста перебралася. І там у тупиковому провулку, що носить прізвище твого історичного тезки, сержанте, мораторій на опозиційні мітинги прийняла... А ти знаєш, що це таке?.. А те, що тепер і пшона купити буде ніде...
Ех, підгузник його папі з такою демократією... Що Європа нам на це скаже! Коли такі Мейєрхольди з личками нашими коридорами вештаються...
«Ганьба і геть!»— твоїй мамі!..

Остаточне рішення

Прислали нам нового головлікаря. Явно не Річард Гір! Маленький, лисенький і пухкенький — як домашня паляничка. І прямолінійний — як лінія Маннергейма. І безкомпромісний — як Закон по боротьбі з корупцією... У шостому читанні.
Як кіт, видерся на трибуну в ординаторській і давай, наче з графина, нас словесами поливати.
— Я, — каже, — красти не буду... І хабарів не братиму!..
Можна подумати, що це у функціональні обов’язки хоч одного чиновника колись та й входило.
Ну, стосовно крадіжок, то у мене тут запитань немає. Бо ще задовго до приходу цього висуванця у нашій Білогарячківській райлікарні й без того все, що тільки можна, усенько розтягли. А стосовно другого, то тут є варіанти. Хоча б такий... Історичний факт, подейкують...
На зорі Жовтневих перетворень замкнувся, кажуть, Володимир Ілліч у себе у Кремлі. І давай пролетарський бюджет ділити. Ділив, розподіляв — і між шахтарями, і між металургами, і між колгоспниками майбутніми, і між учителями... А на медицину, в кінцевому результаті, бабок і не вистачило. Гукнув він тоді до себе наркома з охорони здоров’я Семашка і давай перед ним виправдовуватись.
— Пересічні непмани, — каже вождь, прискаливши око, — без пірамідона та п’явок тепер нам, виходить, нову владу будуватимуть. Отакий ось, батенько ви мій, профіцит із дефі-цитом та поголовною емісією у головному фінансовому документі країни Рад вимальовується...
А нарком Семашко як чесний пацан і каже:
— Та не беріть, Володимире Іллічу, ви дурного в голову. І не переймайтесь! Хорошого лікаря народ завжди й без вашої совкової зарплати прогодує...
І як у воду дивився!
От був тут до мене зубний технік Калюжний. Професіонал! А без зубів залишився. Бо до нього у крісло, як візит, то кожен щось дефіцитне й тягне. А що було раніше у дефіциті? Кава, коньяк, цукерки... А для зубів, це вам і учень скаже, солодке — смерть.
Зате терапевт Феня Францівна!.. Золотий голос регіону!.. Воістину прима в білому халаті!.. Мала вона у себе пацієнтку. А та, як розбудова почалась, десь у птахопромі підробляла. От і носила ті курячі яйця на прийом корзинами... Від яких у Фені Францівни, окрім стовідсоткового омолодження організ-му, з часом ще й голос відкрився... Її оксамитове сопрано на всіх оглядах художньої самодіяльності серед медзакладів тільки головні призи й брало. Мало до міланської опери наша ескулапиха не дотягла... Уже й на конкурс збиралася. Та на кордоні під час проходження візового режиму підступно підкосила її капосна болячка... Хронічний діатез, одне слово, відкрився... Так з ним, бідолашна, на пенсію й вийшла... А ми ж так мріяли арію Тоски у її виконанні послухати...
Але професія ще не такі фортелі з людиною виробляє. Ось наш проктолог Савич. Міцний мужик. З виду, начебто. Шия — як у Бормана. А нерви — нікудишні... «Не можу, — каже, — хлопці, більше працювати! На що не подивлюсь — чи на сонце, чи на воду... Перед очима тільки одне — спущені штани!..»
Коротше, якби не конверти від вдячних хворих, то Савич і обличчя людські невдовзі б забув. А так у кінці робочого дня подивиться чоловік на лики Вашингтона із Авраамом, що на папірцях красуються, — і на душі, дивись, посвітліло та відлягло.
Та й потім, яка ж радість та наснага від роботи може бути, якщо увечері ніякої, як каже моя дружина Тося, інвестиції у дім не принесеш? Для чого ж тоді й на роботу щодня ходити?
Правильно! Заради результатів своєї праці й ходимо, і їздимо!.. У нас санітар Ларивончик хіба що один і залишився, хто на власному «мерседесі» й досі мучиться у вуличних пробках. А так глянеш із лікарняного вікна у двір — то весь персонал уже на джипи пересів... Щоб до хворих за будь-яких стихій якнайшвидше дістатися...
А тут, виявляється, чергову боротьбу з нетрудовими доходами оголосили. Ну то й що? Ну, виженуть мене, лікаря Непотрібного, з роботи. Кому, думаєте, гірше зробили? Невже тим, у кого зуби болять?..
Так я, якщо хочете знати, вже давно для себе остаточне рішення прийняв. Гайну до мами, у село... У рідну Синьопуп’янку.
А там, як не зраджує мені пам’ять, кожна свиня, кожна Манька, кожна бджола і кожна несучка на політекономії не гірше за нас, свідомих, розуміється. Прохрюкав день чи продзижчав — а на стіл господарю: чи яйце-райце, чи сметанку, чи медку, чи кавалок сала, — будь ласкавий, поклади... Без скандалу та скарг до прокурора.
Це тільки козли на громадських луках дурно випасаються. І то до пори та до часу!..
А ми ж — не козли! І козли — не ми!..

Просто так

Суб’єкт підприємницької діяльності Митя Синяк купив квіти. Ось так — вийшов він увечері зі свого офісу, а там, мало не біля парадних дверей, чепурненька бабуся пролісками торгує, і такими ж уже тендітними та голубоокими, що й загартоване у вітчизняному малому бізнесі серце Миті не витримало. Затріпотіло у грудях, немов податкова накладна у річному фінансовому звіті, і напосілися спогади — один солодший від іншого. Ненароком зринула в пам’яті рання юність. Отакі ж ніжні та бентежливі проліски. Марійка в білій сукні. Перші побачення...
— Ех!.. — скрушно махнув рукою розчулений Митя й рішуче потягнувся до шкіряного гаманця. «Хай Марійка зайвий раз серед будня порадіє, — розраховуючись за квіти, тепло подумав він про дружину. — А то щось нечасто я її подарунками балую. Хіба що на день народження та ще на жіноче свято...»
І поніс Митя той манюсінький пучечок спогадів додому так обережно, ніби знову забирав свого первістка з пологового будинку.
— Це тобі!.. — якомога ніжніше мовив Синяк до дружини, яка вийшла йому назустріч. І прямо з порога вручив їй свій несподіваний подарунок.
— Ой, які хороші!.. — спалахнуло радістю жінчине обличчя.
Схопивши проліски, Марійка хутчій подалася на кухню ставити їх у воду. І вже звідти долинало до Миті її збуджено-щебетливе:
— А з якої, цікаво знати, це все нагоди?
— Ні з якої, — роздягаючись у передпокої, простодушно мовив чоловік. — Просто так. Приємне хотів тобі зробити. Хай зігрівають душу весною...
— ...Отже, кажеш, просто так купив, — ніби знічев’я повернулася до незакінченої розмови дружина, коли здомашнілий Митя зайняв своє звичне місце за кухонним столом, зготувавшись до вечері.
— Еге ж, — уточнив Синяк. — Просто так. Розумієш, щось сколихнулося в душі, як їх побачив. Юність наша з тобою згадалася, — щиро пояснив.
— Значить, просто так, — нащось повторила Марійка вдруге цю фразу, і в її голосі вперше забриніли зловтішні нотки. — Знаємо ми ваше чоловіче «просто так»... Щось не дуже-то я пригадую, щоб ти мені на побачення проліски носив. А втім, що тут особливо казати!.. Он Зінка Страшна розпові-дала, як її Вадим теж унадився мало не щодня квіти додому тягати. Та ще й духи «Сирень» на додачу. Я тебе, каже, ще з молодості по цих парфумах пам’ятаю. А Зінка й розвісила вуха. А Вадим узяв та й кинув її, як порожню торбу. Правда, з двома діточками. А сам до іншої шмигонув... Вона теж, виявляється, «Сиренню» душитися полюбляє... Так що ти, Митю, кинь мені соловейком травневим витьохкувати... Якийсь свій гріх замазати хочеш, то так і починав би. Давай викладай... Начистоту...
— Та нічого ж не сталося, — затинаючись, невинно закліпав очицями Митя.
— Ну!.. Ну, це ми ще подивимось!.. — хряснувши кухонними дверима, зірвалася на крик Марійка.
І розпочалися для Миті чорні будні. Хоча проліски вже давно зів’яли, і їх довелося викинути у відро із сміттям, Марійка однак не відтавала. Зиркала з-під лоба й затято чекала чоловікового каяття. А Митя тим часом не знаходив собі місця. Змарнів, немов після китайськоїнетипової пневмонії, і став поволеньки опускатися — в офіс ходив неголений, якийсь зачучверений, у пом’ятих штанях та невипраних сорочках. Аж навіть Митін стратегічний партнер по мандариновому бізнесу Махтейович не витримав:
— Що це, брате, з тобою скоїлося?
І Синяк пожалівся старшому товаришеві. Як на духу ви-клав усю свою домашню трагедію. Послухав його Махтейович, котрий на років п’ятнадцять був досвідченішим за Митю, послухав і вихід із сімейної кризи ніби надійний підказав:
— А ти, Митю, покайся...
— Так у чому ж каятися? Ніякої провини за мною немає...
— А ти все одно покайся. Жіноче плем’я це любить. І обов’язково пробачає. По собі знаю. Тільки чесно все їй розкажи. Щиро! Ну, мовляв, був гріх. Ось і хотів його тими пролісками замазати...
І став Митя сумлінно міркувати над своїм гріхом. Що б його таке втнути, щоб Марічку переконати? Згадав, як у першому класі закохався до нестями в Зойку Сидельникову, як за коси її на перервах смикав. Затим, як прогуляв необачно свою першу получку, як, ганяючи кепкою горобців, розбив у ливарному цеху, де починалась його трудова біографія, шибку, як заховав колись від Марійки десятку, щоб купити до її ж дня народження подарунок. Оце, власне, й усе, що за ним малося.
І вирішив Синяк про все те оптом викласти дружині — посипати голову попелом! А вона вже нехай сама розбирається, що пробачити, а що ні. І, вибравши влучну хвилину, розказав.
— От бачиш, Митю, — резюмувала чоловікове каяття Марійка. — А як проліски дарував, то казав, що «просто так». А воно, виявляється, все далеко не так просто. Я раніше теж думала, що ти від мене нічого не приховуєш. Та, видно, помилялася. Скільки років мовчав про ту свою першу любов. До Зойки Сидельникової. Це ж яка?! Ага, ота, що позаторік у Туреччину на заробітки повіялась. Та ще й однокашниць, ту ж таки Зінку Страшну, прихопити із собою хотіла! Теж мені — Мони Лізи із Боярки! Я їм і тут би повний джихад зробила, щоб знали, як чужих чоловіків спокушати. Ну й ну! Спасибі хоч на тому, що сам в усьому зізнався, а не від чужих людей про це дізналася. А вже цю зраду якось переживу... На перший час до мами з дітьми переїду. А там — видно буде. Бо «просто так», дорогий ти мій «Ес Пе Де» Митю, в житті нічого не буває!..
Митя Синяк й сам тепер у цьому чи не вперше в житті переконався, отетеріло спостерігаючи, як Марійка при допомозі первістка Грицика та дочки Світланки метушливо пакує чемодани...
Це був для СПД Миті перший повний домашній джихад...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів