КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Олександр ГЛУШКО

Народився 14 серпня 1938 року в с. Покровка Очаківського району на Миколаївщині. Професійний журналіст, член Національної спілки письменників України. Кандидат філологічних наук, доцент. Працює головним редактором літературно-художнього та громадсько-політичного журналу «Вітчизна», ви-кладає в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Автор 14 книг прози, публіцистики, літературної критики й журналістикознавства. Лауреат республіканської літературної премії ім. Андрія Головка та журналістської премії «Золоте перо».

ГАРГАНТЮА З ПІЩАНИХ БРОДІВ

Признатися, мене й самого іноді беруть сумніви, а чи було те насправді? Може, наша давня зустріч з Максимом Сагайдаком — усього лише витвір уяви, фантазії молодого тоді журналіста? Хоча, як для фантазії, досить буденно. Можна було б вигадати й крутіший сюжет, щоб подих у читача перехоплювало. А тут… Зрештою, розповім, як відклалося в пам’яті.
Мені пощастило: у медвежий кут району — Піщані Броди — їхав машиною сам голова місцевого господарства, можливий персонаж майбутнього газетного «шедевру».
Він вийшов з дверей районного готельчика, як і попереджав, рівно о п’ятій ранку. Високий, з метровим розгоном в плечах і біцепсами гирьовика під легкою теніскою, котра щільно облягала його могутній торс. Статура цього тридцятирічного чолов’яги навдивовижу природно поєднувала в собі атлетичні якості штангіста-суперваговика і гімнаста, настільки енергійно й легко він рухався, незважаючи на досить показну зовнішність.
— Поїдемо? — запитав, усідаючись за кермо новенького «уазика», ніби від мене залежало: лишатися тут чи рушати в дорогу. — О шостій мусимо бути в Піщаних Бродах.
Не доїжджаючи якихось десяти кілометрів до села, Сагайдак зупинив машину навпроти буфету місцевої залізничної станції.
— Злегка перекусимо, — сказав, відкриваючи дверцята машини, — день попереду довгий і хтозна, як воно складеться.
Мене не треба було вдруге припрошувати, бо хоча о такій порі й рідко доводилося «перекушувати», на апетит не скаржився. До того ж добре знав, як смачно годують на таких ось тихеньких залізничних вокзальчиках, збудованих здебільшого ще на початку двадцятого століття у наших степах. Тут не готували надто вишуканих страв. Та коли подавали вам присмачений запашною олією місцевого виробництва салат з цукристих помідорів, огірків, болгарського рубінового перцю й цибулі чи ставили на стіл полумисок з гуляшем, смаженням, варениками з сиром і вишнями, политими такою густою сметаною, що можна було брати її виделкою, то впроголодь з-за столу, як у міських їдальнях, тут ніхто не вставав.
У буфеті цієї ранньої пори було порожньо. Тільки за шинквасом стояла чорнява, пишногруда, мовби щойно зійшла з фольклорного лубка, привітна жіночка у вишиванці й білому накрохмаленому чепчику, схожому на царську корону.
— Максиме Петровичу! Скільки зим, скільки літ! — співуче защебетала вона. — Де ж це ви так дов…
— Перекусити щось знайдеться? — чемно зупинив Сагайдак її солоспів.
— Аякже, Максиме Петровичу, — сонячно заусміхалася жіночка, — є свіженькі помідорчики, огірочки, відбивні. Ваші улюблені, зі смаженою картопелькою…
— Тобі скільки порцій замовляти? — упівголоса запитав мене Сагайдак, всідаючись за столик.
— Не десять же, — сприйнявши його слова за жарт, відповів з усмішкою.
— Догадуюсь, що не десять, — критично зміряв він мою гінку, худорляву постать, — тому й питаю: чотири, п’ять?
Аж тепер я відчув, що Сагайдак не жартує: в голосі, в очах, на обличчі — жодних ознак іронії чи лукавства.
— Одну, звичайно ж, — відповів, погасивши недоречну усмішку.
— Вам, Максиме Петровичу, як завжди? — проспівала від шинквасу буфетниця.
— На одну порцію більше, — відповів Сагайдак і уточнив: — Для кореспондента.
І тут почалося. Спершу буфетниця завчено підсунула впритул до нашого столика ще один з голубим пластиковим покриттям, а через хвилину-другу почала заставляти його салатами й відбивними з апетитно підсмаженою золотистою кірочкою. Окремо внесла тацю зі склянками багряно-бурштинового компоту, які доповнили цей дивовижний натюрморт, гідний пензля найгеніальнішого живописця.
Я з подивом підрахував, що Сагайдак замовив аж по вісім порцій кожної страви, і по сім — признаюся, мене тоді пройняв незбагненний острах — для самого себе!
Та острах миттю розвіявся, як тільки Максим Петрович узяв до рук виделку. Трапезу Сагайдака (чомусь зринув у пам’яті саме цей старожитній термін) важко передати словами. Її варто було бачити на власні очі. Їв він швидко, енергійно, але без поспіху, метушні й поквапливості, які в інших випадках справляють на сторонніх досить неприємне враження. Ні, то було своєрідне мистецтво насичувати здоровий організм новою енергією. Сагайдак розкошував за столом, він насолоджувався кожним шматочком м’яса, кожною долькою помідора, перцю чи білосніжнної цибулі. Підносячи їх виделкою до рота, він нагадував жонглера-професіонала, який вільно вправляється з десятьма булавами й одночасно відбиває чечітку. І робить усе це легко, невимушено, без зовнішнього напруження.
Я милувався тим дійством і краєм ока помічав, що й чорнява буфетниця, схрестивши руки на розкішних грудях, зачаровано дивиться з-під довгих вій на Максима Петровича.
Десяток кілометрів, що відділяли залізничну станцію від Піщаних Бродів, наш «уазик» пробіг за лічені хвилини. Ми під’їхали до невеликої хатини під старою, замшілою черепицею.
— Заморили черв’ячка, пора й поснідати по-людськи, — сказав Сагайдак, заглушивши мотор.
На ганок вийшла старенька жінка в білій хустинці й квітчастому фартушку поверх спідниці.
— Приїхав, синок, ну й слава Богу, — зраділа вона. — І з гостем. А я ніби й знала, вже й пиріжків свіженьких напекла, з яблуками. І ковбаски домашньої підсмажила, а тепер ще й грибочків маринованих дістану з льоху. Заходьте, голодні ж, мабуть, з дороги.
— Не здумай відмовлятися, — позиркуючи на матір, шепнув мені Сагайдак. — Вона добре готує, любить пригощати і ображається, коли починають комизитися.
Я приречено переступив поріг гостинної хати.

ГВИНТИК

Кажуть, людина живе доти, доки пам’ятають про неї. Мабуть, у тому є правда. Хоча стосується вона, як ви самі розумієте, переважно осіб значних, помітних, котрі проклали на землі глибшу від інших борозну. А хто б, скажіть на милість, пам’ятав ось уже сімдесят років малопомітного селянина з Піщаних Бродів Корнія Розсоху, якби не один-єдиний випадок, не ота фраза його, що й досі зблискує у переказах дивовижними гранями іронії, гіркоти й влучності?
Моя уява й відтворила давній вже епізод саме завдяки людській пам’яті.
…Вони підійшли до садиби сповнені самоповаги від тієї місії, яку виконували, і природної чи удаваної суворості на молодих обличчях. За старшого, по всьому, був цибатий, гачконосий молодик у грубезних «австрійських» черевиках на босу ногу і картузі з довгим козирком над смаглявим лобом. Коли він говорив, позиркуючи згори на співрозмовника, то скидався на степового коршака, який запримітив здобич і ось-ось учепиться в неї пазурами.
Двоє його супутників були менш виразні. Один, хворобливого вигляду юнак у потертому, колись темно-синьому піджаку, весь час покашлював і поправляв вовняного шарфа на тонкій шиї, хоч була літня теплінь. Другий — зовсім підліток, рудий, конопатий, виконував, мабуть, обов’язки обліковця чи касира, бо тримав у руці пом’ятого учнівського зошита й хімічного олівця, якого весь час поривався слинити.
Розсоха відклав убік рубанок, яким обтесував нову спицю до колеса старої гарби, і, струсивши з колін сизувато-жовті дубові стружки, неквапом випростався. Він був середнього зросту, з сивуватим уже на скронях русявим чубом і такими ж, припорошеними білим, шпакуватими, як кажуть у нас на півдні, вусами. Здибав би цього чоловіка, скажімо, на сільській вулиці, то і пройшов би мимо, не зачепившись поглядом. А через хвилину-другу й забув би про нього. Чоловік як чоловік. Таких дядьків по наших селах, як маку.
Щоправда, мав Розсоха одну особливість — природний ґандж, чи, навпаки — добру, як гомоніли в Піщаних Бродах, «Божу позначку». Одне око мінилося в нього зеленим полиском, інше ж було голубе, мов скалка вимитого рясними дощами червневого неба. І те, голубе, завжди сміялося, а зелене, ледь прикрите повіками, дивилося на світ проникливо, а то й суворо.
Ось так, відклавши роботу, й підійшов Корній Розсоха до незнайомців, котрі чекали на нього біля воріт.
— Що ж вас привело, добрі люди, до мого двору? — запитав, усміхаючись одним і уважно вивчаючи незнайомців другим оком.
— Ми збираємо гроші, дядьку, на розвиток совєцької авіації, — з ходу випалив довгов’язий юнак з вовняним шарфом.
— На що-о-о? — перепитав Розсоха, мовби недочувши.
— На будівництво літаків, — зиркнувши на свого товариша, уточнив гачконосий.
— А-а, літаків, так би й сказали, — з розумінням кивнув Розсоха. — А чим же, добрі люди, я тут можу допомогти? Це ж, мабуть, не гарбу для соломи зліпити.
— Не гарбу, — глипнув цибатий шулікою на простакуватого дядька.
— Отож я й кажу, — висловив сумнів Корній, — на гарбу й то рублів двісті, не менше, треба витрясти. А на літак — страшно й подумати!
— Не ви ж одні гроші дасте, — буравив його циганкуватими очима молодик. — Хтось менше, хтось більше, дивись, і вистачить на літак.
— Он воно що, а я й не знав, г’інтересно, — чи то щиро дивувався, чи тільки удавав із себе простакуватого Розсоха. — І скільки ж ви хочете, щоб я дав? — наголосив він на слові «я».
— Та скільки зможете, — встряв у розмову і рудочубий. Йому, мабуть, нетерпеливилося записати у зошит хоч якусь цифру, і дядькова нетямущість аж дратувала хлопця. — Дасте двадцять копійок — і то вже гроші.

— Отакої! — аж бризнуло голубуватими іскринками з веселого ока Розсохи. — Та що ж на ті двадцять копійок купиш? Хіба що…
— Пояснюю популярно, — різкувато перебив його цибатий: — літак состоїть, тобто складається з фюзеляжу, мотора, крил, кабіни й пропелера, про дрібніші деталі я вже не кажу. І всі оті частини, — молодик випнув ребристі груди, ще дужче набундючився, — скріплені тисячами болтів, гайок, шурупів і гвинтиків. І без жодного з них він не полетить. Затямили?
— Ще б не втямити, коли так ловко розказують, — дитинно дивився знизу на довготелесого агітатора Корній. — Що то значить вчений чоловік.
— Так ось, — підбадьорений його похвалою, вже не так суворо продовжував гачконосий, — один такий гвинтик і коштує приміром двадцять копійок. Виходить, і ваш внесок буде.
— От спасибі! Тепер мені ясно, як Божий день, — аж розцвів усмішкою Розсоха. — Як же після цього та не дати на літак. Дам, аякже. — Він неквапом видобув з глибокої кишені бувалого в бувальцях гаманця, подлубався у ньому двома пальцями, вийняв монету й простягнув її цибатому молодикові.
— Нате, — сказав з такою ж поважністю, як і той, — купіть гвинтик, угвинтіть і… летіть, щоб я вас більше й не бачив.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів