КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Петро ФЕДОТЮК

Народився 1942 року в с. Літки Лугинського району, що на Житомирщині. Закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка (факультет журналістики).
Автор багатьох книжок прози та поезії, студій про мову. Видав також дві збірки сатири й гумору: «Нічого робити» (1994) та «Якби мені трохи грошей» (2000). Представляв Україну в збірнику сатири країн Центральної та Східної Європи «Кінь, що розмовляє по-польськи», який вийшов 1998 року в голландському місті Утрехті.
Лауреат премії ім. Огієнка, міжнародної премії в царині сатири ім. Алеко Константинова (Болгарія, 1982) та ім. Івана Сміхована (Дніпропетровськ, 2003).

Зіпсутий сценарій

— Можемо починати, — кивнув Шеф, і з радіорепродукторів полинула призабута мелодія: «Живи, Україно, прекрасна і сильна, — в Радянськім Союзі ти щастя знайшла...» — Ці наші одвічні проблеми з майорами та плівками.
Нарешті з плівками розібралися, в ефір пішло «Ще не вмерла», з майором Шеф потім розбереться.
— Панове, товариші, джентльмени! Усі ви знаєте про нечуваний розмах злочинності, який спостерігається у нас останнім часом по горизонталі і по вертикалі. Давно не секрет, що й у нас лютує мафія, складовою і невід’ємною частиною якої є корупція. Але наші доблесні правоохоронці не сплять, засвідчуючи свою рішучість та безкомпромісність у боротьбі з негативними явищами і в найвищих ешелонах влади. Як ви вже знаєте, ми не побоялися оголосити, що візьмемо Козиря, «свого» не тільки в урядових, а й у президентських кабінетах, у чиєму послужному списку сотні награбованих мільйонів гривень, хабарі в особливо великих розмірах. І де він тепер, той Козир? Правильно, в Північно-Африканській Республіці. Без вагань ми висунули звинувачення й Чирві, який за кошти, виділені на будівництво всесвітнього центру розваг, примудрився обдарувати шикарними віллами всіх своїх родичів, ще й переказати на зарубіжні рахунки не один долар, перепрошую, — не один мільйон доларів. Після нашої рішучої заяви Чирва вже не ночував удома і невдовзі добровільно здався властям Колимської автономії. Крок за кроком — і нашим віп-злочинцям* дедалі більше присмалює п’яти: той опинився в Республіці Іудея, той у Троїстому Союзі Бермудського Трикутника, той в О’бєднаних Емісаріатах. Лише в авторитета Жира кишка виявилася тонка: почувши з телевізора про наше ним зацікавлення, пустив coбi кулю в лоба. Багато з вас пам’ятають його пишний похорон. Узяти б учасників npoцесії гамузом — i цілий piк відпочивай. Та спокій нам тільки сниться. I сьогодні ми нарешті зібрали вас, щоб повідомити: єдиний зведений загін з «Альфи» й «Омеги» ось-ось має вирушити на затримання оголошеного в розшук Короля, колишнього віце-губернатора й скарбника napтii «Народне ярмо», яий почав свій професійний злет з привласнення партійної каси, що виявилося nocутнім мізером порівняно з подальшими його «подвигами»...
З-за кулic ввийшов невисокий непримітний чоловічок i щось прошепотів Шефові на вухо.
— Панове, товариші, джентльмени! Щойно надійшла інформація, що, незважаючи на наші наполегливі запрошення з’явитися з повинною, поради рідних та близьких, Король нікуди тікати не збирається. Каже, я готовий відповісти на будь-які запитання, поставлені правосуддям. Нестандартна поведінка шановного Короля трохи зіпсувала нам сценарій. Що ж, доведеться-таки застосувати силу. Та найцікавіше те, що сидіти Королеві недовго. Підніметься на ноги опозиція, яка в своїй більшості — криміналітет, що за ним Лук’янівка плаче, по-чнуться протестні бенефіси, вернісажі, демонстрації, голодування — і доведеться його випустити під чималу грошову заставу та підписку про невиїзд.
Учасники брифінгу з полегшею розходяться, з-за лаштунків, затихаючи, долинає бадьоре «Єслі кто-то коє-гдє у нас порой честно красть не хочет...»

Все купимо!

Нема того, нема цього, бракує цих, сутужно з дечим іншим... Посіяли — не зібрали, а то й не сіяли зовсім. А для чого сіяти шість, щоб зібрати три, саджати двадцять і викопати десять? Навіщо спину гнути на від’ємний результат — он на базарі скільки всього: банани з Еквадору, цукор з Куби, кава з Бразилії, картопля, капуста й петрушка з Польщі. Купуй і не суши голови: зійде чи не зійде, обдеруть податками, як липку, чи хоч на постоли залишать?
Так само із взуттям, трикотажем, іншим ширпотребом, від джемперів і светрів до жіночих ніжних (чи то б пак, нижніх) причандалів: навіщо виробляти, переробляти й списувати в утиль? Привезуть з Туреччини, Індії, Китаю, з Тринідаду і Тобаго.
Не буде мороки й з різним залізяччям. Усе одно краще, ніж Джон Дир чи Мерседес-Бенц, не зробимо нічого — від м’ясорубки до ракети.
А скільки енергії заощадимо, як очистимо довкілля — братимемо всуціль чужі енергоносії від нафти й дров до батарейок. Хай навіть хтось нам десь краника перекриє за непоступливість та горду вдачу, дроти переріже — купимо в Туркменистані й Азербайджані, в Арабських Еміратах, Мозамбіку. І нащо нам тоді міністерства, зграя пихатих чинодралів — мільйони лобуряк з шиї народної злізе.
Купимо комп’ютери й кондиціонери, телевізори й щільникові телефони, газові плити й унітази, скатертини й ковдри, сейфи і шафи, купимо євровікна — вже не треба буде прорубувати їх у Європу, — купимо штори й жалюзі, плінтуси й наличники, килими і підвісні стелі, купимо горілку й сигарети, візи й закордонні паспорти. Купимо стегенця Буша й ратички Саддама Хусейна, тампони «тампакс» і прокладки «олвейс», дитячий панадол і гумку для кохання, памперси й туалетний папір.
Купимо пресу й телебачення, Верховну Раду й уряд, купимо президента. Що, вже куплені й без нас? Нічого, кинемо на десятку… мільйонів більше — ми й так за все переплачуємо, — наші будуть.
Уявили, скільки проблем як у воду булькнуло?
Може, правда, запитаннячко прорізатися: де ж усі ті вивільнені руки, що забудуть про мозолі, подіти? Немає нічого простішого. По-перше, половина в торгівлю піде: здається, вона й так уже там. Решту, хто не розучився працювати, поставимо біля верстата, друкарського: гроші друкувати. І буде повний ажур.

Свинський бал

У приміщенні колишнього Совинського райкому колишньої єдиної і ниньки ще клигаючої поки що партії, майже як і скрізь по нашій неньці, постала райдержадміністрація. А до неї віднедавна присусідився й нічний клуб «Червоний метелик» — ми ж тепер по саме годі в ринку. Жили обидві служби мирно, навіть дружно, незрідка підтримуючи одна одну матеріально чи там аморально — і невідомо, хто кого більш.
І ось до державного свята — Дня працівника сільського господарства «Червоний метелик» під патронатом райдержадміністрації, звісно ж, висунув ідею влаштувати на підтримку виробника вітчизняного сала Свинський бал: недавня завсвиноферми Дарка Кнуренко, котра під іменем Діани стала повноправною хазяйкою «Червоного метелика», чула нові віяння часу за версту.
...Гостей вітало веселкове гасло «Слава Паці», вони сходилися і з’їжджалися у машкарах поросят, підсвинків, льох і хряків, одягнуті в костюми від Версаче та Кнуряче, що сукупно тягнули на кілька районних бюджетів. Молода свинка у супроводі зрілого кабася, тримаючи рожеву повітряну кульку з написом «Ай лав ю, піг» (себто — я люблю тебе, свине), кувікнула на вухо кавалерові:
— Чи не краще було б замість «лов’ю» чи то «ловлю» написати щось про льоху або Льову? Мені вже зуби болять од усього імпортного, мусиш постійно напружувати свою бідну звивину, щоб допетрати, що воно та до чого.
— Не треба бути таким відсталим елементом: у цій країні можна не тямити ні бе, ні ме по-наському, а от без американо-англійського діалекту ніякий б’юзінес не піде.
Що засвідчив і мер-голова, котрого привіз на свято шикарний «мерсі десь», тобто мерседес. Короткий його спіч, що складався на п’ятдесят п’ять відсотків із запозиченої, а решта — з ненормативної лексики, викликав неймовірне захоплення публіки. Мероголовий відзначив на тлі незначних негативних явищ бурхливе зростання економіки району та розквіт його культури, не забувши подякувати керівникам Свинекономіки, Свиносвіти та Свинкультури, без невтомних старань яких і травинка не виросла б на рідному полі. І це свято, цей свиномен, сиріч феномен, яскраво засвідчує: «Ще не вмерли України ні сало, ні воло»...
Гриміла музика, рідна свинота кружляла в екстазі під звуки вальсів і полонезів, у вікна заздро зазирали недосвинки, яким не вдалося потрапити до імпровізованого свинушника.
Зрештою більшість перебралася до зали, де святкові столи вгиналися від наїдків і напитків.
Тут же влаштували аукціон, на якому умільці виставили дюжину скульптурних зображень свиней, у яких легко вгадувалися відомі в райцентрі і цілому районі особи. І почалося змагання: усяк оригінал портрета тряс калиткою, щоб шедевр дістався йому, а не пішов на чужі села, не бідні ж лакизи навперебій демонстрували свою любов і відданість місцевим знаменитостям та змагалися за право завжди мати перед собою гіпсове рильце високопоставленої свиноти. Вийшло паць на паць: половина свинських статуй дісталася талантам, половина — прихильникам-ідолопоклонникам.
Сказано: ніщо свинське людям не чуже. І навпаки. У розпалі балу побіля дамської кімнати один хрунь застукав у свинській позиції сина Мероголового з донькою Кнуренчихи; декого вивернуло, як кожуха, од непомірних узливань. Перебитий посуд, захаркана підлога: зрештою, свинюшник — звичний фінал громадських веселощів, адже свині є свині. Свині не винні. Винна природа, що створила їх такими.
Добряче підпита Перша льоха району хрюкнула: їй так подобається бути свинею, що вона не проти, аби й район перейменувати із Совинського на Свинський. Кнуренчиха пішла ще далі — й усю країну переінакшити в Свинляндію не гріх. Її одкровення стріли схвальним кувіканням і рохканням, з-поміж якого гору брав молодий голос дійшлого підсвинка, котрий заявив, що не вадило б і зміни до Конституції внести, щоб її можна було в підсумку назвати Свинською...
Було що потім прибирати після балу. Технічка тітка Агапія, складаючи порожні пляшки в мішок, бурмотіла собі під ніс, що бали пристали свиням, як наритники, і що, може, ще зарано перед ними розсипати перли, але втім, якби не ці вгодовані кнури й льохи, то чи мала б вона собі сьогодні на прохарчівок?

На чатах

Стою в наряді на снаряді. Снаряди стережу, а вони розлітаються і рвуться, хоч наче й не війна, осколки, мовби джмелики, гудуть. Не війна, а все одно як на війні. Не знаю, чи й сам живий додому повернуся.
О, знову шарахнуло. Наші!
— Е, тітонько, женіть свою корову подалі, якщо хочете ще сьогодні з неї молока попити... А ви, жовторотики, акиша звідси, що ви тут загубили? Що, металобрухт збираєте? От як бабахне зараз, то матері з вас і ґудзиків не позбирають!
Вештається тут усіляка дрібнота, не розуміє, що ми захищаємо мирне життя народу, його спокій та добробут. Може, забули, як наша миролюбна ракета влучила трохи не туди, але ж влучила! В будинок, і не тільки людей налякала, а й добрячого шелесту наробила. Наші ракети, вони такі, хто їх не знає. Норовисті! Летять куди їм заманеться. Взагалі-то будинок — це дріб’язок порівняно з повітряним пасажирським лайнером, що ми над Чорним морем по ньому так добряче шандарахнули. Хоч і не в нього стріляли, та як поцілили!
А пам’ятаєте, як наш літачок фігури вищого пілотажу показував на одному шоу та що він там натворив?
Наша армія — ого-го! Танків у нас найбільше в Європі і літаків не трошки — аж по музеях роздаємо. То інша річ, скільки тих танків за наказом може зрушити з місця, а літаків — знятися в повітря. Все одно: сила. Така, що її боятися треба. А що вже тої вибухівки — на кожних двадцять жителів країни по тонні снарядів та мін припадає. То чи є хто од нас на світі дужчий і з яких країн, як писав поет?
Ще ж треба не забути про генералів та полковників, котрих у нас наплодилося теж майже стільки, як тих самих мін та снарядів.
У нас бойова й стройова виучка на висоті. Доблесні офіцери навчають, як в умовах, наближених до бойових, зводити нашим геройським воєначальникам дачі та мисливські будиночки, як бійцям виживати в ситуаціях, схожих на фронтові, на жалюгідному пайку. Прикладом у чому нам служить безсмертний Робінзон Крузо.
Недаремно ж є у нас свято — День захисника Вітчизни. Свято велике, хай хто що там каже. А те, що празнуємо його в день, коли нашому стратегічному партнерові німці надавали не тільки по одному, а й по всіх інших вразливих місцях, — хіба не зрозуміло, що це й нам для науки?
А від кого ж, тітонько, питаєте, ми людей захищаємо? Та від нас же самих! От які нетямущі! Це ж і найпослідущий прапорщик уторопа!
Головне — надійно стояти на чатах!

Вечірній ексклюзив

Підходжу надвечір до кіоску колоніальних товарів, стою собі, дихаю, тобто смалю свою улюблену клятущу «Приму», аж тут така, скажу вам, ковбоєчка підпливає: штанці в облипку і чобітки так само, вище колін деруться, шкіряний куртяк і кепель крислатий, а з-під кепеля — волос-ся-я-я… Стала упівоберта до мене з другого боку кіоска, тільки трохи профілю, крисів капелюха з волоссям та носків чобітків визирає. Глянула на мене й каже:
— Привіт!
«Привіт», — ледь не одгукнувся я, та вчасно прикусив язика. Щось ніби нічого знайомого в ній — обізналася, мабуть.
А вона:
— Ну, як ти?
Та як я? Як усі, за невеликим винятком. Тобто нічого питати, нічого й сказати.
Вона ж — ні хвилини на роздуми. Покосувала на мене і знову:
— Може, розважимося, любий?
Думаю, теж скучає людина, як і я, теж у житті мало радощів, бідака бідаку чує та й, як може, рятує. І щось потеп-лішало в душі моїй до неї. Ще ж і симпатичне, стервочко.
— Сходимо в кафе…
Я мимохіть намацав у кишені рештки того, що колись називалося грошима.
Кафе — це ще по-людськи, це ще я подужаю. То до ресторану тепер рости — не дорости до самого скону.
— А потім до тебе, музичку послухаємо…
Музика у мене, звісно, трохи вже не та, минулого не тільки століття, а й тисячоліття, однак, судячи з милого голосочка незнайомки, не робот же вона, зрозуміє моє стражденне ретро.
І тільки хочу я й своє слово до її слова, як вона далі щебече сама, видно, бачить, що я не боєць.
— До речі, у тебе гаряча вода є? — незбагненно прокліпнула в мій бік. — Заодно й ванну прийму, бо в мене цілий тиждень, як і не крапне.
Тут я остаточно дозрів й одважився на вчинок. Нарешті видам їй на всі її прикиди рішуче чоловіче «так». Та тільки ступив до неї крок, як вона проспівала:
— Ну все. До зустрічі, — і… поклала в сумочку мобілку.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів