КАВА З
ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів
Іван ДОНИЧ
Народився 20 січня 1952 року в селі Садовій на
Вінниччині. Професійний музикант, художник. Керував оркестрами,
ансамблями, образотворчою студією. Закінчив художній інститут
(1977), працює як живописець, графік. Лауреат премії ім. Олександра
Бойченка. Картини Донича в багатьох країнах світу.
Член НСПУ. Пише повісті, оповідання, вірші, гумор, сатиру. Друкувався
в періодиці, антології «Радосинь», альманасі «Сонячна мальвія».
Учасник четвертого міжнародного конкурсу письменників-гумористів
ім. Андрія Сови.
Автор книжок: «Дверцята до раю» (2000), «Поцілунок мадонни» (2001),
«Мушу боротися» (2003).
Нострадамус
Можете мені не вірити, заплюйте очі, покрутіть
біля скроні пальцем, — мовляв, пришелепкуватий! Кажіть, що хочете,
— мені байдуже.
А я вам скажу: недарма в селі мене називають Нострадамусом. Бо
що не скажу — те неодмінно збувається.
Звичайно, мені іноді перепадає за моє знахарство. Та душею ніколи
не кривив і не збираюся кривити. Ну, народився я таким, що все
знаю! Метикуватий дуже й передбачливий.
Зустрів якось на дорозі голову сільради, який шепнув молодій завклубом
кілька слів: мовляв, як там на вечір?.. А я одразу ж зметикував,
що він прийде до неї увечері. Недовго думаючи, заходжу до контори
та й кажу його дружині:
— Пані Ганно! Космос і зірки підказують мені, що ваш чоловік сьогодні
до молодиці зібрався. До якої, мені не сповістили, але неодмінно
сьогодні увечері це трапиться в нашому клубі.
Коли чую! Ганна-головиха завклубшу за волосся тягала, лаялась
та ще й під очима синців поналіплювала! А та роздерла головисі
спідницю, подряпала в роті і молоком облила!
Де в неї те молоко взялося в клубі?! Чи вона голову сільради не
встигла ним почастувати, чи що?
Усе село на вухах стоїть! Іржуть з цієї кумедії! А як сам голова
втікав! Вмерти й не жить! Без шапки, в самій майці та ще й босий
по снігу! Тепер, мабуть, не буде висувати себе втретє на голову!
Ото була вистава, ото забавка! З кущів та з-за парканів спостерігали
зацікавлені баби. Я ж їм сказав, що біля клубу увечері виступатиме
цирк, та ще й безкоштовно! Вони не вірили мені. А я ж такий, що
все знаю. Все-все! Ви не встигнете чхнути — я пораду дам, чому
й від чого.
Бухгалтерова жінка забідкалася, мовляв, у чоловіка голова розривається
на шматки. А я тут і кажу:
— Вона б не розривалася, якби учора в Дуньки Горпининої перваку
не пив. Теплого, з-під самої лійки. Підставить, націдить, вип’є
та все гиги та гиги до неї! Обіймається, ви-ціловує... Звиняйте,
що було далі — мені зорі не сповіщають.
А ще ось що. Думаєте, хто мотоциклом з коляскою дві машини цегли
з будмайданчика додому перевіз? Петро Краков’як. Пляшку сторожеві
дав і вантажить собі тихенько. У коляску, знаєте, скільки влазить?
Не знаєте? А я знаю! Сто п’ятдесят дві цеглини!
За два тижні у нього виросли стіни нової повітки. І всього за
дванадцять пляшок.
Одного тільки не можу дізнатися. Хто мене вночі отак безжально
ломакою разів зо двадцять навернув?! Молотив, як старе відро!
Щоб тебе лихоманка на припічку молотила...
Стою позавчора неподалік хати Максима Бугайка і навіть не звертаю
уваги, як з його подвір’я двоє дошки крадуть. Собака й не гавкне.
Вони носять і носять, носять і носять! А мені що? Стою собі та
й дивлюся на зорі. Нічого навкруг себе не помічаю, не бачу, окрім
зірок та місяця, нічого не чую. Коли як вмегелить мене впоперек
спини! Аж у животі кавкнуло! Тоді духопелить по чім попало ще
й приказує:
— Ось тобі! Щоб знав, як із зірками спілкуватися та правду казати!
А мовчи, а мовчи, Нострадамусе клятий!
Всипав мені так, що дві доби на очі не бачив: запухли, ніби біля
вуликів порався!
Та я про все дізнаюся. Ось тільки поправлюсь, видужаю... Але не
скажу, хто в Максима дошки вкрав, бо туди не поскаржишся — вони
ж були без погонів... Мені зорі усе підказують — я Ностра... Ша,
бо знову хтось почує...
РОЗВІЯВСЯ
Так-так-так... Щось мені сумно. Чим би це зайнятися?!
Зима... сумно... На вулиці холодно — не піду на вулицю. Так! Телевізора
увімкну. Ага, знову пикатих показують! Не хочу дивитися — остогидли
вже зі своєю брехливою політикою. Все торочать про те, як мені
гарне й цікаве життя влаштувати, нагодувати людей, одягнути, навчити,
як без народу обирати президента. Ні, перемкну на інший канал.
Ану-ану, що там мені будуть клеїти, до чого закликати? Так...
Тут — кіно...
Ох ти! Бісове зілля! Двоє, вибачте, не зовсім у парадному вигляді...
Ніби в раю, й нікого не соромляться! Ні! Це мені не підходить.
Вимкну це страмовисько, бо нічого там немає гарного.
Що ж його робити? Книжку почитати... Газету?.. Книжок не люблю
ще зі школи. Газету?.. Літери дрібненькі — не побачу.
Може, до кума піти та в карти перекинутися? Карти я люблю, але
з ним хіба гратимеш? Той ніколи часу не має — завжди знаходить
якусь справу, тому карти відпадають.
Чим зайнятися? Жінки не маю, город укритий снігом... Може, до
луврика податися? Але ж останні гроші туди відніс ще позавчора
увечері. До клубу піти, так він уже десять років не опалюється
і цвіллю тхне.
До церкви не хочу, бо не вмію хреститися. Я руку до лоба хочу
підняти, а нечистий ніби приклеїв її до тулуба. Рвеш-рвеш — і
ні з місця!
А може, когось одлупцювати?! Все одно рук до чогось треба докласти,
розвіятися трохи.
Все-таки піду до луврика, може, комусь дам у пику. Що ж мені в
хаті сидіти? Нудно...
Так! Ось, бачу, вже вийшло якесь миршавеньке із дзеркальних дверей
шинку, хитаючись, прикурює цигарку. А ніс, бачу, сизий, як в індика.
— Що, — кажу, — нализався, як баран меляси, та й сопеш у дві дірки?
Ану, корешок, хамуляй сюди та виділи дядькові пару цигарок! І
запали вогника...
— Добродію, одчепися від моєї душі. Я на халяву хамам не даю.
Зрозумів?! Халява обсягу й межі не має...
«О! Воно ще й відгавкується, — думаю, — зараз таки трохи розвеселю
свою душу!»
Ухопив його за комір куртки й хотів шугонути в кучугуру снігу.
Але раптом в очах спалахнула блискавка і зупинилося дихання. Руки
зів’яли й товстим мотуззям повисли додолу. А миршавенький посадив
мене, ніби лантуха, на східці, мляво промовив:
— Посидь отут, відпочинь... На халяву...
Я тільки вирячив очі! Ні дихнути, ні встати не можу. Оце приклало
руку!..
Зараз трохи посиджу й піду помаленьку до хати. Мабуть, візьму-таки
якусь книжку та й спробую почитати. Розвіявся трохи і досить.
Ось тільки встану...
До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів
Намалював Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 20072012.