КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Володимир ЧЕПІГА

Народився 4 травня 1937 року в с. Казанка Миколаївської області. Член НСПУ та Національної спілки журналістів України, прозаїк — сатирик, гуморист, публіцист.
Закінчив 1959 р. факультет журналістики КДУ ім. Тараса Шевченка, працював у редакціях херсонських обласних газет. З 1968 по 1994 р. — у сатиричному журналі «Перець» — фейлетоніст, завідувач відділу фейлетонів, заступник головного редактора.
У різні роки був заступником головного редактора газет «Гаківниця», «Кримінальний огляд», «Кримінальна справа», редактором сатиричного тижневика «Веселі вісті». Окрім того, вів популярний український тележурнал «Сатиричний об’єктив», читав у КДУ спецкурс «Сатиричні жанри у пресі».
Автор 13 книжок, загальний тираж яких — близько 1 млн. примірників. Друкувався в численних колективних збірках, вітчизняній та зарубіжній періодиці. Лауреат літературної премії ім. Ю. Яновського. У 2003 р. отримав від Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого за заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної церкви.

ОДИН ДЕНЬ ВЕЛИКОГО БЕНДЮХА

Великий Бендюх — для невтаємничених Цезарій Макарович Бендюхівський, до недавнього часу голова ради директорів, а тепер почесний президент корпорації «Агрогазовугленафта і повітря» — сидів у своєму офісі у велетенському фотелі з крокодилячої шкіри й уважно слухав Перканца — так він іменував керівника персональної канцелярії. Великий щойно повернувся з двотижневого відпочинку на Гавайях, де він лишив іще на місяць ніжитися на океанському пляжі дружину та доньку, і його засмагле обличчя з сивуватими скронями вигідно контрастувало з блідо-рожевою фізіономією Перканца. На неозорому столі Бендюха стиха дзижчав і поблимував пульт супутниково-комп’ютерного зв’язку.
— Тепер, Великий, те, про що я не міг з огляду на конфіденційність інформації повідомити вам телефоном на ваші Габайї, — сказав Перканц і розгорнув малесенький записничок із перламутровою палітурочкою, в який заносив найтаємніші факти.
— Не Габайї, а Гавайї, — повчально мовив Бендюх. — До того ж, вони поки що не мої…
— Хе-хе! — вишкірився Перканц і підморгнув босові: — Саме так — поки що...
— Ну-ну, давай свою конфіденційну, — підігнав його Бендюх. Бліденьке обличчя Перканца враз посерйознішало.
— Овсій Дмитрович на тижні заїжджали, — почав він. — Звістка — не з оптимістичних: зупинено приватизацію Мандриківського сталеплавильного. На невизначений термін. Усі попередні рішення скасовано, документи — анульовано. У Мандрикові — повний роздрай, у нас — теж... «Роздрай» — це так сказали Овсій Дмитрович, — поспішив пояснити Перканц, побачивши, як набурмосилося гладке і засмагле лице Великого, а його очі з-під світлих брів примружилися й люто зблиснули.
— Як — зупинено?! Як — анульовано?! Як — роз-драй?! — гримнув він так, що записничок вискочив із руки Перканца і наче сам собою підстрибнув угору; той зловив його обома долонями. — І він це сміє переказувати мені?! Мені, який кинув в організацію цієї справи сім мільйонів?! Та не смердючих наших папірців, а — доларів!.. Чим він там займається у своєму Сірому Домі? Як дозволив?!.
Великий Бендюх нахилився до пульта зв’язку і став рішуче тицяти у кнопки товстим середнім пальцем із великим фігурним перснем.
— Алло, — почулося з невидимого динаміка.
Великий Бендюх важко притиснувся грудьми до столу й заговорив, стримуючи свій басовитий голос:
— Сеню? Пізнаєш?
— О, Вели... Драстуйте, Цезарію Макаровичу, з приїздом, Цезарію Макаровичу, слухаю вас, Цезарію Макаровичу!
— Ти сам? Говорити можеш?
— Сам, сам...
— «Жучків» там у тебе не понаставляли, поки мене не було?
— Що ви, Цезарію Макаровичу, не той рівень...
— Не той — високий чи низький?
— Жартуєте... — кволо мовив голос із динаміка.
— Не до жартів! — грізно відказав Бендюх. — Що це за штучки-дрючки зі сталеплавильним?! Що це в тебе за роздраї виходять?! І це після того, як я взяв тебе до себе на паї?! Постанову ж ти наче пробив?
— Пробив, Цезарію Макаровичу, аякже. Але знаєте... — голос стишився. — Чомусь Президент втрутився. Поламав усе. Доручив ретельно перевірити, хто за всім цим стоїть. Ви ж не хочете, Цезарію Макаровичу...
— Президент, Президент! — перебив його Великий Бендюх. — Я сам президент. І, може, більший за твого. І хочу одного: щоб Мандриків був у мене в кишені. Тоді й у твоїй порожньо не буде. Второпав?
— Второпав то второпав... — непевно зреагував голос.
— А раз уторопав — дій! — жорстко наказав Бендюх. — Терміново пиши доповідну, біжи до Президента, бухайся на коліна, доводь, що без приватизації Мандриківського сталеплавильного ненька-Україна здичавіє остаточно, а з нею — з приватизацією — розквітне враз! Що з заводу сотні мільйонів державі потечуть у вигляді податків. Гривень, звісно. Що народ у Мандрикові заживе, мов за комунізму, який ми з тобою, Сеню, в обкомі разом будували, — криво усміхнувся Великий Бендюх. — Та, на наше щастя, не добудували. Одне слово, ти — виконавча гілка влади, от і погойдайся на ній, щоб у Президента в очах замерехтіло і він таки дав добро на виконання тієї постанови. Коротше: без Мандрикова мені на очі не потикайся! Зрозуміло сказав?
— Та зрозуміло... — відповів голос.
— От і добре, — пом’якшив тон Великий Бендюх. — А там ми з тобою самі вирішимо, куди ті сотні мільйонів потечуть. Доларів, звісно...
Весь цей час Перканц сидів нерухомо, притиснувши свого перламутрового записничка до грудей, і не зводив з боса захопленого погляду.
Скінчивши розмову, Великий Бендюх нахилився, помацав під столом, підсунув до себе срібне відерце з льодом і витягнув з нього старомодний сифон. Тільки замість газованої води у кришталевий фужер стрімко висичало іскристе червоне вино. Перехиливши фужер, Бендюх зиркнув на Перканца:
— Ще що?
Той миттєво розкрив записничок.
— Випадок не трагічний, але малоприємний. Залетів Вовкулака...
— Це хто? — підняв брови Бендюх.
— Бригадир із загону Суржика. Найдосвідченіший боєць, — поквапився пояснити Перканц. — Але що вдієш: не туди карта лягла.
— Конкретніше, — зажадав Великий.
— А конкретніше — Вовкулака зі своєю боївкою ешелон вугілля взяв. Тихо-мирно, без пилюги. Перегнав під Конотоп, уже й документи виправив, і покупця знайшов оптового. Зустрілися, щоб остаточно домовитися, — тут їх і пов’язали. І Вовкулаку з хлопцями, і оптовика. При Вовкулаці зброя була, а при оптовику — завдаток: двісті тисяч «зеленню».
— Хто пов’язав? — швидко запитав Бендюх. — Безпека чи...
— Слава Богу — «чи», — криво усміхнувся Перканц. — Та Суржик усе одно мандражує: хоч Вовкулака багато й не знає, але, якщо його в ізоляторі добряче притиснуть, хто зна, що він може наплести. Отож, Великий, треба щось...
— Сам знаю, — недбало кинув Бендюх і знову потягнувся до пульта. — Полковник не озивався?
— Поки що ні, — покрутив головою Перканц. — Аж дивно...
— Пане полковнику? — запитав Великий Бендюх, коли з невидимого динаміка почулося щось середнє між «слухаю» і «туди його в печінку». — Це Великий Бендюх говорить...
— Так точно, я! — прохарчало з динаміка. — Я весь — вухо, Великий...
— А крім того, ще й довбило! — злісно рубонув Бендюх. — Слухай мовчки, втямковуй і виконуй. Десь там у вас цими днями осів мій чоловічок. Вовкулакою звуть. Мав би знати, полковнику, про подвиги своєї контори. За що від мене конверти щомісяця отримуєш?.. Так от: мені треба, щоб цього чоловічка негайно випустили — для початку під заставу. Сума значення не має. До тебе прийде такий собі Суржик — обмізкуйте деталі. Та дивись мені: щоб зброю із протоколів мов вітром здуло. Притому — ураганним.
— Слухаю, Великий! — хрипонув динамік. — Дозвольте запевнити...
— Запевняй свого міністра, — похмуро відгукнувся Бендюх. — А мені роби. Чітко, в строк і зі знаком якості.
Він одкинувся у фотелі, стомлено хукнув і ще раз надзюрчав у фужер шипучого вина.
— Нікуди не дінеться пан полковник — виручить того Вовкулаку, — пробурмотів він. — Ешелончик би при цьому зберегти за собою...Підкажи це Суржику, коли збереться на рандеву, — звелів він Перканцу. — У тебе все?
— Ні, Великий, — Перканц кахикнув і скоса зиркнув на Бендюха. — Ще одна справа. Цього разу — суперделікатна. Лишав наостанок. Торкається вас особисто.
— Ну-ну, — зацікавлено примружив очі Бендюх.
— Знову по радіо виступав Комельчук — той активіст із...
— Знаю, знаю, — махнув рукою Великий Бендюх. — Викривач-аматор...
— Аматор то аматор, але інформацію звідкілясь добуває, — заклопотано зморщив обличчя Перканц.
— І яку цього разу?
— Про ваші рахунки за кордоном. Назвав два — у Швейцарії і в Колумбії.
— На які ж суми?
— Загалом — на двадцять мільйонів.
— Скільки-скільки? — протягнув Бендюх.
— Двадцять мільйонів, — прожебонів Перканц.
— Ха! — несподівано реготнув Бендюх. — І з такою мізерією поліз на радіо?!
— Це вже вдруге — зауважте, Великий, — підкреслено мовив Перканц. — Удруге на вас наїжджає...
— Не страшно, але противно, — спроквола підсумував Бендюх і замислено потер перснем підборіддя.— Ану гукни сюди Дрофача!
Перканц наче випарувався, а за півхвилини виник знову, маючи коло себе безлобого волохатого суб’єкта з вузько посадженими чорними очицями.
Великий Бендюх деякий час задумливо дивився на нього, а потім витягнув перед собою товстого середнього пальця з перснем.
— Слухай уважно, Дрофач, — повагом сказав він. — Фото і адресу тобі дасть Перканц. Прізвище — Комельчук. Треба зробити так, щоб йому і велося на цім світі, і працювалося... сутужно. Тільки не переборщи зі своїми легінями. Зрозумів? Сутужно... Іди-но собі... Як, правильно вирішили, Перканце?
— Як завжди — геніально! — захоплено підтвердив той. — Хе-хе... Це ж треба — щоб жилося сутужно!.. Уявляю і не заздрю... Втім — по заслузі...
Дубові двері знову розсунулися, і до кабінету з тацею в руках урочисто впливла Поліна — секретарка Великого Бендюха. На ній була цілком прозора біла сукня. Перканц помітив, як обличчя Великого враз стало наче ще засмаглішим, а погляд — масним і туманним.
— Ти от що, Перканце, — поволі мовив Бендюх, — ти щезни поки що... Мені перепочити треба...
— Цілком правильно, — запопадливо погодився Перканц. — Уповні вас розумію. Після ваших Габайїв слід якийсь час акліматизуватися...
— Не Габайїв, а Гавайїв, — механічно підправив Бендюх, переймаючи тацю із Поліниних рук і не зводячи погляду з її пухких ніг, що просвічували крізь сукню. — І Гавайї поки що не мої...
— Нічого — будуть ваші! — докинув улесливо Перканц і навшпиньках пішов до дверей, кинувши заздрісного косяка на широчезний диван, застелений смарагдовим атласом.
Що ж, Великому Бендюху і справді слід було перепочити. За якусь годину народний депутат Цезарій Макарович Бендюхівський мав вирушати до Найвищої Ради, щоб узяти участь у роботі БОКВЗ — комісії з питань боротьби з організованою корупцією та всілякою злочинністю, де він був заступником голови.

КОМПЕНСАЦІЯ

Є, є на світі фортунисті люди...
От хоч би Закревський — колега Бухавчика по конторі. Десять літ доглядав паралізовану бабцю — ні відпусток, ні свят, ні вихідних. Зате упокоїлася старенька — й будь ласка: Закревський має спадок у селі — хату з городом. Щоправда, каже, хата — суціль розвалюха, та й город запущений, увесь у двометровому осоті з руку товщиною; до того ж, і їздити туди за півтори сотні кілометрів теж, переконує, не найсвітліша радість; не говорячи вже про каторжний труд, щоб хоч якийсь лад у тому спадкові навести...
Зате ж усе воно своє, сво-є!.. Вважай, нізащо дісталося!..
А оце і зовсім привалило Закревському щастя. У поне-ділок пристрибав до контори на милицях, права нога від стегна до п’ятки півметровим шаром бинтів перев’язана, обличчя зелене, й брови самі собою посмикуються...
— Що сталося, магнате мій аграрний? — приязно запитав Бухавчик. — Чи не трактор тебе на твоїй куркульській ниві наздогнав?
— Не трактор, а пес, — похмуро відказав Закревський, з хрускотом приставляючи милиці до стіни й незграбно умощуючи перебинтовану ногу під столом. — І не на ниві, а на сусідському подвір’ї...
— А чого тебе туди занесло? — поцікавився Бухавчик.
— Та пішов, розумієш, пилку-одноручку позичити, — пояснив Закревський. — Там за розвалюхою вже, мабуть, із піввіку десяток колод валяється. Ну, й надумав я розпиляти їх, щоб було чим узимку піч топити. Через паркан запитав у сусіда, чи можна зайти до нього. Можна, відповідає, гостем будете. А псину свого, вовкодавища отакенного, не прив’язав. І тільки я сусідову хвіртку за собою причинив, те страховисько як кинулося на мене, та з ніг як збило, та як почало шматувати!.. Півлитки відбатував, псявіра!.. У районній лікарні дві години хірург зшивав. Сказав: «Вам ще пофортунило. Такому собацюрі не приведи Боже на зуб потрапити. Міг же й до горла дістати...»
— Ну, а тепер що? — примружився Бухавчик. — Отак і спустиш йому?
— Кому — псові? — не зрозумів Закревський.
— Та ні, — мотнув головою Бухавчик. — Хазяїнові, сусідові твоєму...
— Ні, чого ж, — розважливо мовив Закревський. — Учора ввечері примчав до мене додому його синок. Він тут, у місті, в якійсь фірмі чимале цабе, і йому зовсім не потрібно, щоб через батечка його прізвище по судах тріпали. Так мені прямо й сказав. І тут же запропонував відступного. За травму, за лікування і за моральні збитки. У доларах...
— І скільки ж?— враз захриплим голосом запитав Бухавчик.
— Тисячу, — сказав Закревський і, висунувши шухляду, став діставати з неї свої робочі папери...
Бухавчика мовби обухом по тім’ю врізали. Він відчув, як під волоссям стало гаряче, а потім по всьому тілу наче забігали мурашки. Тоненько й майже нечутно застогнавши, Бухавчик обхопив голову долонями, сперся ліктями на стіл і невидюче втупився у вікно.
Господи, ну за що людям таке везіння, такий талан? Чому їм, де не плюнуть, тут же й вродить — і розвалюха, і город із осотом, і гроші? Й не просто гроші, а долари — валюта валют, єдина і найнадійніша у світі цінність. Та хто такий, кінець-кінцем, цей Закревський, щоб йому отак фортунило! Чого це, ні сіло ні впало, саме його погриз отой сусідський вовкодавище! Чим він, Бухавчик, гірший за нього — цього пестунчика долі Закревського? Та нічим! А може, й кращий. У кожному разі, паралізованої бабусі у нього немає, відтак нема і шкурних замірів стосовно всіляких спадкових куркульських розвалюх з осотом. То чому ж його не кусають вовкодави?!
Тут Бухавчика ще раз ніби по тім’ю вдарило. Божечки, та це ж так просто! Акуратно підійти до собацюри, тихенько сказати їй що-небудь образливе, приміром — «Ну ти, свиното!», водночас зробити якийсь різкий рух, — скажімо, немов збираєшся врізати їй по писку, — й будь ласка: нехай кусає на здоров’я!
Тільки, звісно, не так сильно, як цього куркуляку Закревського. Якась травма, безумовно, хай буде, без неї доларів не скачаєш, але ж і не настільки, щоб стати стрибунцем із милицями.
А раз так, то з різними-всякими собачими здоровидлами краще справи не мати. Оті коллі, вівчарки, ньюфаунд... тьху, язик зламаєш!.. — ленди, — ліпше до них і не підходити. Самі, як телята, зуби, мов шаблюки, — та ця мерзота за секунду голову одбатує й не скривиться.
Бухавчик мимоволі здригнувся і пересмикнув плечима.
— Ти чого? — запитав Закревський і обома руками пересунув забинтовану ногу трохи вбік.
— Та ось... про тебе думаю, — прожебонів Бухавчик. — Співчуваю. Дуже боляче було?
— Та нівроку, — покрутив головою Закревський. — Правда, у лікарні хірург ушкварив кілька уколів, то попустило. А тепер тільки ниє...
«Нічого, за тисячу хай пониє», — подумав Бухавчик і знову звернув погляд у вікно. Отже, вибирати треба щось невелике, не дуже галасливе, мирне. Головне — щоб хазяїн песика з достатком був. При валюті. При доларах. Хоча — раз є песик і є чим його пригощати, то є й долари. А втім, можна буде взяти марками чи фунтами. Але все одно перерахувати на долари. Щоб не обдурили. Нині час такий, що кожен тебе накрити норовить.
Що далі? Далі усе має відбутися природно і органічно. Після напруженого трудового дня людина повертається з роботи, нікого не чіпає, і тут, розумієте, на неї зненацька накидається псина — само собою, без намордника, — кусає, гризе, шматує… Громадяни, рятуйте!.. А де це її хазяїн?! О-о, — то ви, добродію? Та як же ви посміли!.. У громадському місці!.. Без намордника!.. Ви подивіться, що ваша звірюка наробила!.. А може, вона скажена!.. Та ясно, що скажена. Бо ж хіба нормальний собака кусатиме людину, котра повертається додому після напруженого трудового дня?! Все — до міліції, до прокуратури, до суду!.. Що, відступного? Якого ще відступного? Ах, валютного? Ну, це дещо міняє справу... Скільки, кажете?..
Бухавчик незчувся, як пролетів день. Схопивши «дипломата» і, нашвидку попрощавшись із Закревським, помчав додому. Пішки. Дорогою трапилися йому троє бродячих псів, проте на них Бухавчик глянув лише побіжно і з огидою.
Неподалік од дому стишив крок. Пішов навпростець через скверик. Здаля побачив, що серед кущів мотається чорненький кучерявий пудельок. Далеченько від нього стояла молода, модно вдягнена жінка й читала книжку. В другій руці вона тримала повідок.
«Ага», — мовив сам до себе Бухавчик і рішуче попрямував до пуделька. Той теж побачив Бухавчика і різко зупинився, явно усміхаючись йому й демонструючи сліпучо-білі та гострі зуби.
— Ну, йди, іди сюди, псих ідіотський, — нарочито грубим тоном проказав Бухавчик і присів перед пудельком навпочіпки.
Песик підскочив до нього і заворушив носом. Бухавчик простягнув руку й несильно дав йому по носі щигля. Пуде-льок підстрибнув одразу на всіх чотирьох лапах, дзвінко гавкнув кілька разів і знову застиг перед Бухавчиком зі своєю білозубою усмішкою.
— Чого шкіришся, придурку? — злісно пробурмотів Бухавчик. — Давай кусай, ну!..
Пудельок стріпнув смоляними кучериками на голові й ще раз гавкнув. Тоді Бухавчик однією рукою вхопив його за тулуб, притягнув до себе, а другу тицьнув прямо поміж собачими щелепами.
— Кусай, гад, а то в’язи скручу! — просичав він.
Пудельок позадкував і заскавчав, намагаючись звільнитися від Бухавчикових рук.
— Що це ви робите, що ви робите?! — почувся над головою Бухавчика сердитий голос.
Молода жінка з книжкою вхопила пуделька за ошийник і відтягла вбік. Бухавчик підвівся і взяв свого «дипломата».
— Дуже, розумієте, гарний у вас песуньо, — криво посміхаючись, удавано бадьоро сказав він. — Бажаю вам і йому всіляких гараздів...
І прудко подався далі. Хазяйка пуделя нерозуміюче дивилася йому вслід...
Виходячи зі скверика, Бухавчик зіткнувся ще з одним собакою.
Це була коричнева такса — дивне створіння на коротеньких і кривих лапах і з довгим, як собача пісня, тулубом, що ледь не волочився по землі. На шиї у такси дзенькало кілька медалей. За нею слідом гордо йшов бізнесового вигляду чоловік у зеленому піджаку і червоних штанях.
«Ось воно!» — блиснуло в голові у Бухавчика. Підсмикнувши холошу брюк, щоб собаці було зручніше кусати його, він дочекався, поки передня частина такси продріботіла повз нього, й наче випадково ступнув їй на ліву задню лапу. Такса видала звук, схожий на котячий вереск, і, обкрутившись навколо ноги Бухавчика, із шаленою швидкістю закружляла на місці, наче дзиґа. Він ошелешено спостерігав за коричневим коловоротом, у центрі якого була його нога з піднятою холошею, і з холодком у серці чекав неминучого укусу. Та його не було.
— Вибачте, будь ласка, мою Джильду, — швидко підійшовши до нього, сказав чоловік у зеленому піджаку. — Ви ненароком зачепили їй лапу, от вона у відповідь і демонструє свою хоробрість. Джильдо, ану годі!.. Ходімо!..
— Життя через цю собачню немає, — пробурмотів услід Бухавчик і сплюнув. — Людям після роботи уже й пройтися спокійно не дають...
Піднімаючись сходами на свій четвертий поверх, Бухавчик тяжко зітхав і похитував головою. І тут доля послала йому ще один шанс. На сходовому майданчику третього поверху відчинилися двері, і з них вирвався, як вихор, молодий боксер на ймення Джон. Його Бухавчик знав і боявся. Уже місяців сім, відколи Джон поселився у сусідів знизу, Бухавчик намагався не потрапляти йому на очі: надто вже люта була в нього морда, незважаючи на молодість.
— Джоне, почекай, не біжи! — почувся з глибини квартири жіночий голос. — Зараз іду!..
Але юний Джон удав, що нічого не почув. Він метнувся по майданчику, а потім підбіг до сходів і побачив Бухавчика. Той зупинився. Джон присів і раптом, звившись у повітря, стрибнув просто Бухавчикові на груди. Тіло у Джона було кругле і тверде, як бомба. «Зараз вибухне... тобто укусить!» — блиснула і згасла думка. Проте Джон не вибухнув і не вкусив. Вчепившись лапами у плечі Бухавчика, пес бурхливо облизав йому обличчя, після чого зіскочив на долівку, відбіг, розігнався і знову метнувся в повітря, широко розкинувши лапи назустріч Бухавчику. І тоді його охопила нестримна лють.
— Ах ти виродку! — процідив він і, коли пес знову опинився у нього на грудях, підставив йому до пащі лікоть. — На, гризи!..
Джон радісно облизав руку і, збуджено дихаючи, вдруге потягнувся своєю щокастою мордою до Бухавчикового обличчя.
— Ні, мерзотнику, ти мене таки вкусиш, вкусиш! — прохарчав Бухавчик і в нестямі, обхопивши руками м’язисту Джонову шию, щосили уп’явся зубами йому у вухо.
Джон завив, рвонувся від Бухавчика, той не втримався на ногах, захитався, марно намагаючись зберегти рівновагу, і вони удвох, стискаючи одне одного в обіймах, покотилися сходами вниз...
...З милицями Бухавчик ходив недовго. Кістка на нозі зрослася напрочуд швидко.
Значно більше часу зайняло інше. Бухавчик цілий рік повертав колезі Закревському долари, позичені для відшкодування фізичної та моральної травми семимісячного боксера Джона.
Щоправда, не тисячу.
А всього двісті.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів