КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Валентин ЧЕМЕРИС

Народився 8 липня 1936 року на Полтавщині. Навчався в Літературному інституті імені М. Горького (м. Москва), працював на підприємствах Придніпров’я, у дніпропетровському видавництві «Промінь». У 1989 — 1998 рр. голова Дніпропетровської організації СПУ, 1993 — 1994 — головний консультант Президента України. У 1996 — 2001 рр. — секретар НСПУ, член її президії і вищої ради.
Багато років працював у редакції газети «Літературна Україна».
Творчий шлях розпочав як письменник-гуморист, видав 18 збірок гуморесок, пародій, веселих повістей. Пише й «серйозну» прозу (автор 9 романів, багатьох повістей, оповідань), а також твори для дітей. Зібрав та впорядкував том «Українські анекдоти».
Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого І, ІІ та ІІІ ступенів і святого Аристратига Михаїла, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України. Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні, Ф. Маківчука, Ю. Яновського, Д. Яворницького, ім. І. Нечуя-Левицького та гумористичної премії Одарки і Карася.

І ВСТАВ ІЛЬКО МУРОМЕЦЬ З ПЕЧІ...

А так-таки й сталося: встав!
Точніше, зліз. З неї, рідної, з печі-грубки батькової.
І в снах про таке не снилося! Ні думано, ні гадано!
Тридцять та ще й три годочки, як істинно руський чоловік, пролежав молодик Ілько на ній, на теплій черені рідній, і все йому було до фені, за вухом, як кажуть, під час того лежання не свербіло, аж ба! Аж гул! Водномить. Спрожогу схопився. І — ВСТАВ. Із — печі!!!
З якого б то дива, адже на печі так зручно й затишно було лежати — не капотить за комір, не дме, і знизу вона, рідна, гріє-вигріває. Лежи хоч і вік, лежи хоч і тисячу літ. І раптом знагла Ілько встав.
Що було тому причиною, га? На вітчизняних наших печах руські богатирі (не кажучи вже про нас, простих смертних) споконвіку собі лежали любесенько, розкошуючи, як у раю (та й нині благополучно лежать і розкошують — дай Боже!), а якийсь там Ілько з якогось там провінційного Мурома раптом УСТАВ! Як наче по щучому велінню.
А, злізши з пічки-грубки, хіба ж таких ділов притьмом натворив!
По-перше, меча отакезного, харалужного дістав, бойового коня осідлав і погнав його, бахмута, до стольного граду Києва чимдуж, дорогою звільнив Чернігів від облоги клятих степовиків, а вже завершивши сіє і далі їдучи (між іншим, чернігівські мужики, недовго думаючи, хотіли навіть було зробити його воєводою своїм), подолав страховидло, яким був для тамтешніх країв Соловей-розбійник, і таким робом убезпечив дорогу до стольного граду; а по-друте, розпочавши службу в Києві, Ілля незмінно в потрібний час опинявся в потрібному місці, там, де Києву в ту мить загрожувала небезпека... Так він хвацько, сам-один зупинив і вщент розгромив татарське нашестя, схопивши чужинського поводиря Каліна-царя за ноги, як заходився ним розмахувати сюди й сюди, так і поклав усю їхню татарву — як снопи у полі порозкидав! Ось так. Як наче він з Місяця звалився. Наче біс який вселився в чоловіка! І від чого б то, га? Адже до того ні в чому подібному Іллюша той помічений не був, як уже мовилося, крижнем лежав на печі, тихо та мирно аж цілих тридцять три роки і зненацька як з ланцюга зірвався! Найшло таке на чоловіка чи що? Звідтоді, з часів Київської Русі Володимира Великого не одне покоління істориків б’ється над цією загадкою, над цією нерозгаданою таємницею: що ж таке з руським чоловіком, який любить чухатись і жити на авось, лучилося, що він ґвалтовно з печі рідної зліз і стільки героїчних ділов натворив?!
І ось зовсім недавно на пожовклих сторінках «Руської правди», чия ветха підшивка дивом збереглася в Софії Київській, нам вдалося розшукати інтерв’ю народного героя, дане свого часу тодішнім майстрам пера (не забуваймо, журналістика — після дамочок однієї відомої поведінки — є другою найдревнішою професією планети Земля!). Подаємо кілька фрагментів з того інтерв’ю:

«РУСЬКА ПРАВДА»: Пане-добродію Ільку, невже й справді тридцять три роки пролежали на черені знаменитої нашої, істинно руської печі?
МУРОМЕЦЬ: А шо ж тута дивного чи незвичного для нас, руських, га? І лежав би й досі, якби не одна притичина...
«РУСЬКА ПРАВДА»: О-о!.. Це нас цікавить зело. Що могло статися таке, яка притичина-рахуба, що руський молодець, тридцять три роки пролежавши на печі, негадано зліз з неї, за меча взявся, коня осідлав і таке... такого натворив?!.
МУРОМЕЦЬ: Шо, шо… Тута й балакати нема про шо. Всьому виною піч. На черені якої я тридцять три годочки пролежав. Її, рідненьку, перестали топити — ось шо!
«РУСЬКА ПРАВДА»: Хто — перестав?
МУРОМЕЦЬ: Коби ж знаття. А тіко перестали і все. То шо я мав робити? На холодній черені лежати? Нема дурних! Як відчув, що черінь уже більше мої боки не гріє, то в один змиг ока й устав. Це потім ось якихось старців придумають, що буцімто до мене приходили і на подвиги мене благословили, — не було старців! Зліз я, меча із стріхи витягнув, коня осідлав і до стольного граду Києва гайнув чимскоріш... Чого? А того... Куди Київ дивиться? Чому це мені піч перестали топити? На фіґ мені такий великий князь здався, як він про мою піч не дбає? Ну, думаю, покажу князеві кузькину... оту саму, значить, матінку! Душу з нього витрясу — чого це мені піч перестали топити? Куди великий князь у своїх хоромах дивиться, га? Хіба він нам не покревник? І взагалі, до чого він докнязювався? До того, що на Русі нашій вже й на печі не влежиш? Ще, чого доброго, позамерзаємо на тих печах — взимку ж дюдя. Хуга страшелезна! Їду, злий, як сто чортів разом узяті, аж тут дорогою — гульк! — підвернулися під руку якийсь паршивий Соловей-розбійник, а згодом і татарва клята. Я й зігнав на них свою злість! Хай знають, на що здатен руський богатир, коли перестануть йому рідну піч топити!..
Істина — і через тисячу з гаком літ — правда! Такий він, руський мужик-богатир. На печі вилежується, і за вухом йому не свербить, і вухом не веде десятки й десятки літ, а тільки вихолоне тепла черінь, так і злізе тоді з рідної печі, за меча візьметься, коня осідлає і таких ділов натворить, що й волосся сторч стане. Навіть на лисій голові, де його до того й не було. І стільки подвигів звершить, вимагаючи, аби йому справно піч топили, що чи й вистачить билин, аби його подвиги потім оспівати!
Це у нас, русичів, як родима плямочка-цяточка. На цім стояла і нині благополучно стоїть рідна наша Русь! Амінь!

СКЕЛЕТ ЗА РОЯЛЕМ,
або
ПРИВИДИ ПЛАНЕТИ ІКС
Фентезі на одну дію

Дійові особи: два привиди, один ніби чоловічого роду, другий ніби жіночого, та Скелет.
Старовинний замок. Велика простора зала. Стирчать напівзруйновані колони. Всюди — уламки дорогих меблів, ка-міння, шматки тиньку, сміття, все покрите товстим шаром незайманого пилу. На підлозі де-де зберігся паркет.
Ліворуч — напіврозбитий рояль, за яким сидить на стільці Скелет, схилившись над клавішами. (Далі читачів із слабкими нервами просимо не читати. Автор застерігає: за можливі наслідки він відповідальності не несе).
З вибитих вікон падає місячне світло, надаючи залі якогось містично-моторошного ореолу. Як і годиться — дванадцята година ночі. З’являються двоє у білих балахонах з білими обличчями. Очі в обох — мертві.

Перший привид (радо). О, яка симпатична зала! Певно, ВОНИ тут влаштовували свої бали — уміли жити в своє задоволення.
Другий привид. Еге ж... Уявляю, як у високих бронзових канделябрах горіли свічі, грала музика, кружляли розкішно вбрані кавалери і дами... Шелест модних нарядів, бризки шампанського, перешіптування, сміх, поцілунки... І — танці, танці до самого ранку.
Перший привид. Не дуже захоплюйся, все одно це був не наш світ.
Другий привид (смикаючи свого супутника за рукав балахона). Послухай... давай і ми потанцюємо — не все ж їм. А той... добродій (показує на Скелет за роялем) нам буде акомпанувати. Запрошуй...
Перший привид (вередливо): Але чому це... я?
Другий привид: Тому, що ти будеш чоловічого роду, а я побуду — ніби жіночого... У них, кажуть, так було. Ну ж бо. Побудь хоч раз ка... кавалером. Запроси даму свого серця на танець.
Перший привид. Але ж у мене немає серця.
Другий привид. А ти уяви, що воно в тебе є.

Перший привид, уявивши, галантно розкланюється і за-прошує привид «ніби жіночого роду» на тур. Вони починають повільно кружляти в подобі танцю. Несподівано завмирають.

Перший привид. Тссс! (притуляє пальця до порожнечі, де має бути рот). Вчулося чи насправжки?..

Обоє якусь мить стоять непорушно, сторожко прислухаючись.

Другий привид (тулячись до першого). Я... боюсь... Мені страшно...
Перший привид (бадьориться). А мені — дарма. Та й де ти бачила привида, який би... б-боявся? Згадай, що таке привид. Дух померлого, який привиджується ЖИВИМ. Це нас, привидів, мають боятися, а ми — нікого!
Другий привид (прислухаючись). Здається, сюди хтось пі-підкрадається. А вже північ. Ой!.. Б-боюсь. А раптом це...
Перший привид (злякано, пошепки). Хто? Хоч не лякай мене. І взагалі, чому ти... б-боїшся? Адже тут більше нікого немає.
Другий привид. У замку, може, й немає, а на планеті?
Перший привид. Після останньої ядерної війни, що її затіяли ЖИВІ, на планеті Ікс більше немає жодного ЖИВОГО. Ото все (показує на Скелет за роялем), що від них зосталося. У кращому випадку, бо від більшості й скелетів не вціліло. Тепер господарі планети Ікс ми — привиди. То чого нам боятись? Давай краще танцювати.
Кружляють у танці Раптом чути різкий звук: бре-ень!

Обидва привиди (разом). Ой!!!

Тремтячи, звук повільно завмирає. Привиди вражено дивляться на Скелет за роялем, що, розсипаючись у хмарці пороху, сповзає на паркет жмутком кісток.

Перший привид (полегшено переводить подих). Так можна й дуба врізати, ху-ух... Це струна в роялі лопнула. Остання. Скінчилася їхня музика, тепер вже не бійся, давай танцювати.
Другий привид. Почекай. (Тицяє рукавом балахона на протилежну стіну зали). Глянь, там їхні письмена... А раптом то... чарівництво?
Перший привид (старанно читає по складах): «Всі на бо-о-ро-ть-бу за ми-ир... Хто не за на-аш мир, то на-аш во-рог!»
Другий привид. А що таке... мир?
Перший привид. Не знаю. Мабуть, те, за що ЖИВІ боролися на цій планеті до останнього. Одні з них запевняли, що тільки їхній спосіб боротьби за мир єдино правильний, а другі — що їхній. Так і розділилися на два непримиренні табори... Як результат — ядерна війна і все таке інше... Тепер тут — суцільний мир на радіоактивних руйновищах.
Другий привид (дивлячись на купу кісток біля рояля). Мені здається, що вони... ворушаться.
Перший привид. Не жахайся, маестро вже своє відмузичив. Тепер ми тут танцюємо, істинні господарі планети Ікс. Кавалери запрошують дам. Прошу... Раз-два — почали.

Танцюють у вихорі, аж злітаючи під розбиту стелю.

З а в і с а

ЗАРАДИ КОНСПІРАЦІЇ

— Привіт, друзяко!.. Ми, здається, років п’ять не бачилися. Як живеш?.. О-о!.. Якщо мене пам’ять не зраджує, ти й велосипеда тоді не мав.
— Я й зараз його не маю
— Велосипеда, може, й не маєш, а на «мерсі» шикуєш?
— Змушений...
— Нічого собі... змушений! Хто б мене так змусив, га? Стривай, а чого це тебе супроводжує якийсь... даруй, «Запорожець»?
— Тсс!.. У «Запорожці» мій шеф. А він — крутий! Як і його фірма.
— Ти на шестисотім «Мерседесі», а твій шеф — на «Запорожці»?
— Нічого не вдієш, маскарад заради — тільки нікому ані слівця! — конспірації.
— Нічого собі конспірація. Ти ким, до речі, працюєш?
— Начальником безпеки свого шефа.
— Тоді чому твій крутий шеф у «Запорожці», а ти у «Мерседесі»?
— Шеф дуже за свою безпеку турбується: йому по кілька разів на день, не кажучи вже за ніч, увижаються замахи на нього. У світі крутих це не так уже й далеко від реальності. Тож шеф мій певний, що конкуренти, аби зжити його зі світу білого, вже найняли на нього кілера. Сідає він у свій розкішний драндулет, а кілер з «калаша» — дррр! І шефу — капець! Пишні похорони і так далі... Зрештою, убивства конкурентів на замовлення сьогодні — звичайна реальність. У пресі тільки й пишуть: того фірмача кокнули, того олігарха прикінчили, того банкіра на той світ відправили... Тому я загримовуюся під шефа, сідаю в його «шестисотий», а він слідом у «Запорожці», спеціально для цього в якогось пенсіонера купленому і реставрованому... Кілер у голову не візьме, що в якомусь там... «Запорожці», який трясеться за розкішним
«Мерседесом», сидить той, кого він має убити.
— Але ж це, напевне... небезпечно?
— Для шефа — так. Учора я одну престижну іномарку до бордюра ненароком притис. Ну й було!.. Як повискакували круті з іномарки, мене за свого сприйняли в «мерсі». Себто за
крутого, то зігнали злість на шефові — витягли його із «Запорожця» і добряче йому пику набили!..
— І шеф...
— Задоволений.
— Тим, що йому пику побили?
— Тим, що наша конспірація на сто відсотків удалася, і його сприйняли за якогось лоха... Але треба, каже, й далі конспірацію вдосконалювати... Звідтоді я ходжу в його костюмі від Кардена, а він у моєму ширпотребівському. Ще й капронового бриля для маскування надіває. Вилитий лох. Вимагає од мене ще глибшої конспірації... Ти, каже мені, будеш отримувати мою зарплату, а я — твою. А тому сидітимеш у моєму кабінеті в офісі, ніби ти і є шеф, а я в твоїй сторожці... Правда, ще боїться, що вдома його можуть викрити... Ну, ляже він спати зі своєю жінкою, а кілер з «калаша» — дрр! Так ми й тут помінялися: я живу в його розкішній триповерховій дачі з сауною і басейном, а він — у хатці для обслуги.
— А жінка?..
— Так я ще неодружений.
— Я питаю за жінку шефа.
— А-а.. До халупи для прислуги шеф брати свою жінку не зважується, щоб по ній його, бува, не вирахували. Та вона б і не пішла в ту челядницьку — то така... розкішна пані! Пальчики оближеш. Прямо тобі модель! Тож мені заради конспірації доводиться в його спальні спати...
— З ким... даруй?
— Та з його жінкою. Щоб усе натурально було. Щоб ніхто нічого й запідозрити не міг.
— А жінка ж його як?
— Погодилася.
— Спати з тобою?
— Вона теж мною задоволена. Просто… захоплена. Шеф, як по правді сказати, для неї старуватий. А я — якраз. Каже, що я добре виконую чоловічі обов’язки її… чоловіка. Не нахвалиться мною. Конспіратор ти, каже, Льошенько, вищого класу, старайся й далі оберігати мого чоловіка… Я й стараюся. Шефова половина аж квітне. Навіть замовила мені дитину… Ніби від її чоловіка, хоча від постійного ляку перед замахом він сам ледве стоїть… Тож доводиться мені… А що? Заради конспірації. Щоб усе натурально було, щоб можливого кілера з толку збити…

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів