КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Володимир БОНДАРЕНКО

Недавно авторові цих рядків поступилася місцем у вагоні метро юна чарівна особа (стать, очевидно, зайве уточнювати), і він усвідомив, що 1948 рік, коли побачив білий світ, не так уже й близенько. До плюсів можу віднести те, що в паспорті лише єдиний штамп про реєстрацію шлюбу, маю двох синів, посадив сад і власноручно побудував невелику, але ошатну дачу. Тобто програму-мінімум мужчини виконав. Стабільною осмілюся назвати і професійну орієнтацію. Навчаючись заочно у Львівському університеті на факультеті журналістики, шість років відпрацював в обласній газеті «Кіровоградська правда», де вів сатиричний розділ «Остюк», майже тридцять — у журналі «Перець», згодом редагував газету «Веселі вісті». Основний жанр — фейлетон, про що свідчать збірки «Що скажуть нащадки?», «Голос волаючих у пустелі», «Уверх по сходах, що ведуть униз» і «Покер», видані в серії «Бібліотека «Перця». Однак, коли напливає гарний настрій, не цураюся й гуморесок. Кілька з них пропоную вашій увазі.

ПОКЕР

Був понеділок, тринадцяте число. У такі дні збагачені життєвим досвідом люди переходять вулицю тільки на зелений вогник світлофора, намагаються не потрапляти зайвий раз на очі начальству і, звичайно ж, ніколи не беруться за те, що можна відкласти на завтра. Оскільки вважається, що будь-яка подія, пов’язана з цим числом, та ще й понеділком, неодмінно обертається якимись неприємностями або прикрощами.
Сергій Нетудихата так не вважав, бо, по-перше, саме тринадцятого числа і саме в понеділок двадцять шість років тому населення невеличкого райцентру приростилося новонародженим громадянином, нареченим через кілька днів саме Сергієм, а по-друге, якщо прикрощі на його віку й траплялися, то не тільки тринадцятого і не тільки в понеділок.
Отож уранці в понеділок тринадцятого числа Сергій Нетудихата перший крок від ліжка зробив з таким настроєм, наче хтось розбудив його перед цим словами: «Прокидайтеся, Сергію Федоровичу, на вас чекають великі справи!»
Джерело піднесеного настрою стояло на столі — невеличкий елегантний ящичок з голубої пластмаси. Ящичок мав дві вузькі щілини: одну зверху, як у скриньці для таємного голосування на профспілкових зборах, а другу — збоку. Чотири кнопки, розташовані в ряд, свідчили, що ящичок чимось нашпигований.
Помахавши хвилин тридцять півпудовими гантелями, Сергій ліг на килим і заходився віджиматися руками від підлоги. Він дорахував до вісімдесяти п’яти, коли з кухні долинув ніжний жіночий голос:
— Любий, кава буде готова через дві хвилини.
«Знову до сотні не встиг дотягнути», — дорікнув самому собі Сергій, скочив на ноги, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, зайшов у ванну, крутнув кран, попробував пальцем воду і незадоволено скривився:
— Знову холодної немає, тільки гаряча. Хоч би скоріше крига на Дніпрі стала, щоб можна було в ополонці поніжитися.
Сергій швидко обтерся вологим рушником, зайшов на кухню, відчинив холодильник, і тієї ж миті кухня наповнилася тихою і заспокійливою мелодією у виконанні оркестру Поля Моріа. Упоравшись із кавою і двома бутербродами, Сергій зиркнув на годинник: було без десяти хвилин вісім. До початку роботи залишалося дві години з хвостиком.
«Кілометрів з вісім пройдуся пішки, — вирішив Нетудиха— та, — а решту, якщо не вкладатимуся, проскочу тролейбусом».
Він швидко одягнувся — сірий костюм сидів на ньому як влитий, не приховуючи господаревої спроможності гнути підкови, — відімкнув двері.
— До побачення, любий, — долинуло з кімнати, — до вечора!
Ковзнувши байдужим поглядом по спокусливому зеленому вогнику вільного ліфта, Сергій побіг сходами вниз. Та, подолавши поверхів сім, згадав, що забув на столі те, заради чого зовсім не спав дві останні ночі, щоб устигнути до понеділка, — елегантний ящичок з голубої пластмаси.
— А щоб тобі! — лайнув невідомо кого. — Тепер доведеться на дві зупинки більше тролейбусом їхати.
Так само бігом він вискочив на свій чотирнадцятий поверх, відчинив двері.
— Здрастуй, любий, — почулося з кухні, — я рада тебе бачити.
— Я теж радий тебе чути, — буркнув Сергій, схопив ящичок, обережно поклав його у розцяцьковану написами не по-нашому коробку, а виходячи, натиснув кнопку біля електролічильника з написом «ЕЛКА».
— До побаче... — обірвав на півслові свою фразу електронний кухонний апарат.

Особовий склад відділу глибокого аналітичного аналізу Державного управління прикладного обчислення продуктивних умов (скорочено — ДержУПОПУ) зробив вигляд, що вміст елегантної коробочки його ніскілечки не цікавить. Та коли Сергій розв’язав стрічечку і дістав з коробки якийсь прилад, головний аналітик Мумига не витримав.
— Що це таке? — начебто знічев’я поцікавився він.
— ПОКЕР, — відповів Нетудихата.
— Що-о-о?! — аж підскочив головний прогнозист За-ніздря, зачувши миле душі слово.
— ПОКЕР, — повторив Нетудихата. — Абревіатура, яка розшифровується так: портативний обчислювач коефіцієн-та ефективності роботи.
— Японський? — не то стверджуючи, не то запитуючи, подала голос статистик Зіна.
— Ні, моєї особистої конструкції, — урочисто мовив Сергій. — Плід дворічної праці.
Колеги полегшено зітхнули й іронічно перезирнулися.
— А навіщо він? — зверхньо, наче до малої дитини, звернувся до Нетудихати координатор аналізів і прогнозів Матютя.
Усі знов багатозначно перезирнулися.
— Ви, очевидно, чули, що існує така наука про почерки, як графологія? — почав Сергій.
— І навіть читали, — вставив Заніздря.
— Так от, — продовжив Нетудихата, — згідно з цією наукою кожна людина має свій почерк, що відрізняється від інших, як, скажімо, відбитки пальців. Більше того, сучасні методи дослідження дають змогу точно встановити, в якому стані писала людина: твереза чи напідпитку, схвильована чи спокійна, і так далі. Мене зацікавило, а чи не відбивається на почерку те, якою вона повертається додому: горда від усвідомлення виконаної роботи чи раденька, що вдалося пробайдикувати цілісінький день.
— А хто ж був піддослідним? — єхидно уточнив Заніздря. — Сам особисто чи ще хтось?
— І сам особисто, і ще багато хто, — спокійно відповів Нетудихата. — Не вдаватимуся в деталі, скажу тільки, що цей апарат,— Сергій любовно погладив прилад, — здатен за почерком оцінити, як людина виконала свою роботу.
— Цікаво, — пробурмотів Матютя, підступаючи ближче. — А що для цього потрібно — написати звіт про те, що робив протягом дня?
— Не обов’язково. Досить ось у цю щілину, — Нетудихата показав, куди саме, — вкласти стандартний аркуш паперу з будь-якою фразою — нехай це буде навіть букварне «Мама мила раму», — і через дві секунди обчислювач видасть готовий результат: у верхньому куточку виб’є відповідну цифру. Зразкова робота оцінюється в одиницю, трохи гірша — в нуль цілих і стільки-то десятих, і так — до абсолютного нуля.
— Так просто? — недовірливо усміхнувся Мумига.
— Саме так, — підтвердив Нетудихата. — Один лише нюансик: апарат може оцінювати якість роботи як за день, так і за місяць, квартал, рік і так далі. Усе залежить від того, який період має на увазі сам піддослідний, виводячи букви. Хто хоче спробувати?
Присутні нерішуче перезирнулися.
— Ану давай, — підштовхнув Матютя Заніздрю.
— А чому це я? — вигукнув той. — Знайшли крайнього!
— Бо в тебе найменший стаж, — пояснив Матютя, — тому легше визначитися, яка з тебе була користь.
Заніздря потягнувся, було, за ручкою, але передумав.
— Не буду, — категорично заявив він. — Це не входить у коло моїх функціональних обов’язків — перевірятися на якомусь «детекторі брехні». Пишіть самі.
— Тоді, може, ти? — звернувся Матютя до Мумиги. — Послужи, так би мовити, науці.
— Щось я не дуже вірю в цю електронну магію, — завагався той. І додав набагато рішучіше: — Нісенітниця якась! Ні, я в цій комедії брати участь не хочу!
— Чому це — комедія? — образився Нетудихата. — Ніякого шарлатанства, все на науковій основі.
— Не хочу! — вперся Мумига. — Шукайте інших піддослідних. Самі, зрештою, грамотні.
Усі примовкли, розглядаючи апарат. У цей момент до кімнати зазирнула прибиральниця тьотя Паша.
— О! — здивовано вигукнула вона. — У вас така тиша, що я подумала, ніби нікого тут нема.
— Тітонько Пашо! — кинувся до неї Нетудихата. — Виручіть мене!
— Що ти хотів, Сергійчику? — глянула на нього тьотя Паша, яка симпатизувала Нетудихаті: скромний, ввічливий, не курить, тож недопалків у корзину для паперів не кидає і попіл на підлогу не струшує.
— Ви сьогодні прибирати вже закінчили?
— Закінчила, а що?
— Тоді напишіть ось на аркушику своє прізвище, думаючи при цьому про те, як прибрали.
— А навіщо? — здивувалася тьотя Паша.
— Для відділу кадрів, — поспішив на поміч Заніздря.
— А-а-а,— протягнула прибиральниця і акуратно вивела на папері все, що вимагалося.

ВАЖЛИВА НАРАДА

Рівно о дев’ятій Сидір Каленикович Баран (наголос робити на першому складі) викликав до себе своїх заступників — Саливоника, Куролиса і Деруненка.
— Учора, як вам, очевидно, відомо, я цілий день був на важливій нараді, — почав Сидір Каленикович, коли запрошені розсілися на свої місця: по ліву руку від генерального директора департаменту за приставним столиком примостився Куролис, по праву — Деруненко. Місце Саливоника було навпроти директора.
Позиція, що й казати, була незручна. Якщо на інших місцях під час нарад чи п’ятихвилинок досить було лише кивати на знак згоди з генеральним, а самому думати бозна про що і навіть дрімати, прикривши очі долонею й імітуючи, ніби тебе обсіли виробничі думки, то місце навпроти вимагало зосередженої уваги, бо Сидір Каленикович мав звичку виголошувати свої директивні монологи, дивлячись у вічі тому, хто сидів перед ним. Ясна річ, сонний погляд у відповідь йому не дуже сподобався б.
Отож після слів генерального «учора, як вам, очевидно, відомо, я цілий день був на нараді» Куролис, Деруненко лише дружно кивнули головами, — мовляв, аякже, відомо, — а Саливоник змушений був, окрім того, зобразити іще й жагуче бажання довідатися, про що ж ішла на тій важливій нараді мова.
— Питання обговорювалося дуже злободенне, — повільно вів далі Сидір Каленикович, одночасно дістаючи з пачки сигарету. Не встиг він донести її до губ, як Куролис вихопив з кишені маленьку позолочену запальничку, натиснув якусь кнопку, і тієї ж миті запалахкотів голубий вогник.
— Ану-ну, покажіть, — простягнув до неї руку директор, — наша?
— Японська! — гордо вимовив Куролис, наче сам ту запальничку сконструював. — На п’єзокристалах.
— На чому, на чому? — перепитав Сидір Каленикович.
— На п’єзокристалі, — устряв у розмову Деруненко, який ніколи не допускав, аби щось обговорювалося без нього. — П’єзокристали — це така штука...
— Та знаю, — відмахнувся від нього Сидір Каленикович, хоч не мав про п’єзокристали ані отакусінької уяви. — І на скільки оце її вистачає?
— На сорок п’ять тисяч припалювань, — відповів Куролис.
— Сорок п’ять тисяч?! — вигукнув директор. — Чималенько... А цікаво, якщо я, наприклад, випалюю в день по двадцять сигарет, то на скільки б мені цієї запальнички ви-стачило?
— Секундочку, — знову вигукнув Деруненко, вихопивши мікрокалькулятор.
— На дві тисячі двісті п’ятдесят днів! — випередив його Саливоник.
— Та ну?! — недовірливо глянув на нього директор.
— Я не про запальничку, — уточнив Саливоник. — Якщо Куролис гарантує, що вона витримає сорок п’ять тисяч спроб викресати вогонь, а ви, Сидоре Калениковичу, кажете, що випалюєте за день двадцять сигарет, то теоретично цієї запальнички повинно вистачити на дві тисячі двісті п’ятдесят днів. А як воно вийде на практиці, не знаю. Я ручаюся лише за точність підрахунку. А Куролис нехай...
— А при чому тут Куролис? — образився той. — За що купив, за те й продаю: написано, що сорок п’ять тисяч, то я й кажу...
— Та досить вам, зчепилися, — зупинив їх Сидір Каленикович і повернувся до Саливоника. — А це скільки років оті тисячі днів складають?
— Шість цілих і сто шістдесят чотири тисячі вісімдесят три мільйонних, — відчеканив той.
— Ви, шановний, не хизуйтеся своїми математичними здібностями, а скажіть мені по-людськи, — невдоволено мовив Сидір Каленикович.
— Якщо по-людськи, то шість років з гачечком, — незворушливо уточнив Саливоник.
— Чі-і-пу-ха-а! — підсумував Сидір Каленикович, але запальнички з рук не випустив. — У мене ось «ронсон», — він другою рукою відкрив шухляду столу і дістав звідти нікельовану запальничку, — десять років вірою-правдою служить. А це ось, — директор видобув із шухляди ще одну запальничку, — французька, не знаю, як називається, але теж хороша. А це ось, — він дістав ще одну, схожу на дві попередні, — наша, харківська, її хіба що сірником запалити можна.
— Уміють прокляті капіталісти туману в очі напустити, — знову втрутився в розмову Деруненко.
— Здавалося б, що з тієї Японії візьмеш: ні нафти своєї, ні руди, ні газу...
— Не в нафті суть, — знову обірвав його директор. — Голову на плечах треба мати. І почуття відповідальності. Учора повертаюся з наради: іще п’яти нема, а народу на вулицях — не протовпишся. Так що ж це таке, ви мені скажіть, га?
— Правильно робили колись, що перевіряли, хто вдень по магазинах та кафе тиняється, — підтримав Деруненко. — Виявилося, що більшість — це працівники різних науково-дослідних установ та лабораторій.
— Розвелося цих контор, — і свого п’ятака вкинув Куролис. — Раніше їх хоч на село посилали в порядку шефської допомоги. На помідорчики, огірочки, цибульку...
— Зате тоді все дешево було, — заперечив Саливоник. — А минулої весни на базарі за пучок ранньої редиски правили по чотири гривні. Ви раніше про такі ціни чули? Я колись в лютому-березні перші огірочки та помідорчики по дві гривні за кіло купував. Щоправда, по блату.
— Я теж завжди скуповувався тільки на базарі, — похвалився Деруненко. — Державні ларки та магазини обминав, бо там хоч і дешевше, проте та ж редиска завжди була в’яла, наче інша й не родила. А на базарі — вимита, апетитна, аж слинка котиться.
— Бо продавщиці державного ларка було однаково — всю вона редиску продасть чи половину спишуть як зіпсовану, — підсумував Куролис. — Матеріальна зацікавленість — велика сила...
— Теж мені Америку відкрив, — пхикнув Сидір Каленикович. — Мілко плаваєте, шановний, в економіці. Не можна ж до всього з базарними мірками підходити, бо базар — це одне, а економіка — зовсім інше... — Він глянув на Куролисову запальничку. — Тут усе складніше, і гривнею його не виміряєш. Від совісті багато залежить. Якби кожен до своїх обов’язків сумлінно і з усією відповідальністю ставився, то і в нас були б такі запальнички...
У двері постукали.
— Вибачте, Сидоре Калениковичу, — зазирнула до ка-бінету секретарка, — я піду на обідню перерву.
— А що — хіба вже година дня? — зиркнув на годинник директор. — Ого! Засиділись ми з вами. Ну, гайда по кабі-нетах!
Куролис виходив останнім. Він іще якусь мить потупцював біля дверей, кидаючи благальні погляди на шефа — за запальничку він чималенько виклав.
— Ага, ледь не забув, — звернувся до нього Сидір Каленикович. — Щиро дякую за сувенір. Правда, кажуть, що в Японії подібні запальнички копійки коштують, але для мене не подарунок цінний, а увага.
Коли Куролис вийшов, директор припалив чергову сигарету від нової запальнички, затягнувся і аж тут згадав, що так і не розповів нічого про вчорашню нараду. Він натиснув кнопку селектора.
— Ви ще не пішли? — запитав секретарку, коли та озвалася, хоч запитання, ясно, було зайве. — Запросите до мене на четверту годину заступників, начальників управлінь, завідувачів відділів. Попередьте, щоб добре підготувалися, бо питання будемо обговорювати дуже важливе: підвищення ефективності праці.

Характеристика

— Я вас слухаю, — секретарка Оксана за звичкою постала на порозі кабінету через кілька секунд після того, як Пилип Мефодійович натиснув кнопку дзвінка.
— Розшукайте мені Безп’ятого, бо знову не сидить на місці, — звелів Пилип Мефодійович, спіймавши себе на думці, що дивиться на Оксану далеко не батьківським поглядом. «Якби скинути років тридцять та стільки ж кілограмів, то можна було б і помріяти, — зітхнув він їй услід. — А так залишається хіба що читати меню».
Начальник відділу кадрів постукав у двері через три хвилини.
— Заходьте-заходьте, — запросив Пилип Мефодійович. — Сідайте, — показав він на стілець біля столика, приставленого до директорського стола, а сам полишив своє крісло і примостився напроти, що означало: розмова буде довгою і довірливою.
— Вам, Петре Ларіоновичу, напевно, вже відомо, що заявив учора Хилюк? — запитав він після невеличкої паузи.
— Уперше чую! — категорично заперечив Безп’ятий, який панічно боявся, що Пилип Мефодійович може запідозрити, ніби він знає більше або довідується про щось раніше, ніж генеральний директор.
— Що саме вперше чуєте? — підозріло зиркнув той на нього.
— Все, Пилипе Мефодійвичу! — гаряче запевнив його Безп’ятий. — Уперше чую також, що Хилюк міг вам щось учора заявити.
— Ну, ви хоч знаєте, що Хилюкові стукне через два тижні шістдесят?
— Знаю, — обережно погодився Безп’ятий. — Шістдесят років — це... можна сказати... — він затнувся, не знаючи, куди гне начальство.
— Ну так ось, — виручив його генеральний директор, — учора Хилюк заявив, що після шістдесяти і дня у нас не працюватиме...
— Та невже?! — вигукнув Безп’ятий, але таким тоном, що важко було зрозуміти, засуджує він намір Хилюка чи схвалює.
— Отак і заявив, — підтвердив гендиректор. — Шкода, звичайно...
— А таки шкода, — підхопив кадровик. — Може, я ще поговорю з ним, га, Пилипе Мефодійовичу?
— Навіщо? — здвигнув той плечима. — Хіба на Хилюкові світ клином зійшовся? Хіба ми не виростили гідної зміни?
— Звичайно, виростили, — тут же погодився Безп’ятий, усім своїм виглядом демонструючи, як йому соромно за свою дурну пропозицію поговорити з Хилюком. — Виростили, Пилипе Мефодійовичу, — додав він упевненіше, — і не просто гідну, а найгіднішу зміну.
— Ви кого маєте на увазі? — запитав директор.
— Як — кого? — розгубився Безп’ятий. — Підходящих кандидатур багато. Треба подумати, обмізкувати...
— А той красунчик? — Пилип Мефодійович склав три пальці в пучку і поворушив ними так, як ото ворушать, коли мова йде про гроші. — Він щойно у мене був. Ну, з комп’ютерного цеху? Ну?
— Чекайте, чекайте, Пилипе Мефодійовичу, зараз пригадаю, — Безп’ятий удав, що його мозок працює з граничним навантаженням. — За... за... за...
— Та не на «зе» у нього прізвище, — махнув рукою гендиректор.
— Тоді Му-у-у-у... — затягнув Безп’ятий.
— І не «му», і не «бе», і не «ме», — Пилип Мефодійович уже почав сердитися. — Невже в нашому об’єднанні стільки комп’ютерних центрів, що так важко запам’ятати прізвище начальника?
— Нетудихата, — важко зітхнув Безп’ятий, котрому невідомо чому не дуже подобалися як саме прізвище, так і його власник.
— От-от, — зрадів директор. — Як він, на вашу думку, потягне замість Хилюка управління?
— Може, потягне, а може, й не потягне.
— Як це так: потягне — не потягне?.. Ви повинні добре знати кадри! — підвищив голос Пилип Мефодійович.
— Я кадри знаю добре, — схаменувся Безп’ятий. — Нетудихата управління потягне.
— Тоді підготуйте відповідне подання у міністерство і характеристику на Нетудихату, — підвівся гендиректор. — Та не шкодуйте добрих слів.
— Зрозумів! — і собі підхопився Безп’ятий. — Та ви не хвилюйтеся, перебільшувати не доведеться, бо у Нетудихати таки чимало позитивних якостей.
За годину набрана на комп’ютері характеристика лежала на столі у Пилипа Мефодійовича, а кадровик знову сидів на стільці за приставним столиком.
— Те-е-е-кс, — проспівав Пилип Мефодійович, беручи до рук аркуш, — подивимося, яку ми кадру висуваємо. — Його очі забігали по рядках. — Те-е-е-кс, — повторив директор удруге, закінчивши читати, але аркушика не поклав. — А що — справді цей Нетудихата отакий, як ви написали?
— Який саме? — не зрозумів Безп’ятий
— Ну, от ви пишете: «високоерудований, глибоко обізнаний, талановитий»...
— А таки високоерудований, — підтвердив Безп’ятий, — і глибоко обізнаний. Три мови знає іноземні, звичайно, передплачує масу спеціальної літератури, багато читає...
— Ну, щодо читання ми теж задніх не пасемо, — невдоволено зупинив його Пилип Мефодійович. — Я, наприклад, раніше півночі заснути не можу, отож читаю, мабуть, не менше. Так що, вважаю, варто скромніший епітет вжити...
— Просто «ерудований і обізнаний»? — запитально глянув на шефа Безп’ятий.
— Це майже одне й те ж, — заперечливо хитнув головою Пилип Мефодійович. — Треба ще скромніше. Скажімо, «грамотний спеціаліст». І ніякої талановитості. Нас можуть запитати, чому це таланти на другорядних ролях тримаємо. Отже, пишемо: «грамотний спеціаліст». Скромно, зі смаком і дипломатично. З одного боку, видно, що не казна-що висуваємо, а з іншого — не беремо на себе сміливості стверджувати, що Нетудихата — геній. Звідки, до речі, ви взяли, що Нетудихата — талановитий?
— Так три ж мови знає, Пилипе Мефодійовичу, — розгубився Безп’ятий. — В електроніці розбирається...
— Ну то й що?! Можна знати кілька мов і бути абсолютним дурнем. А може бути й навпаки. Я от...
— Пилипе Мефодійовичу! — аж сполотнів Безп’ятий. — Ну, як ви могли подумати, як могли розцінити, ніби...
— Нічого я не подумав і нічого не розцінив, — осадив його гендиректор. — Просто хочу ще раз підкреслити: характеристика — річ серйозна, і не можна видавати те, що вам здається, за дійсне.
— Так ви ж самі казали... — зовсім розгубився Безп’ятий.
— Що я казав? — гнівно зиркнув на нього директор.
— Ну... той... добрих слів не шкодувати, — пробелькотів украй розгублений кадровик.
— Казав, — погодився гендиректор. — Але ж не можна і куті меду передавати. Ось, наприклад, читаємо: «винятково принциповий». На чому грунтується ваш висновок, що Нетудихата принциповий, та ще й винятково?
— Як вам пояснити, — зам’явся Безп’ятий. — Був такий випадок — відмовився Нетудихата від квартальної премії. Сказав, що за такий кінцевий результат ще й вирахувати із зарплати треба, а не преміальні платити.
— От бачте, Петре Ларіоновичу, — докірливо похитав головою гендиректор, — як можна помилятися в людині. Хіба ж це, голубе, вияв принциповості, та ще й виняткової? Я сказав би інакше: невдячність. Людині гроші пропонують, а вона відмовляється, та ще й критикує. Ви на подібне здатні?
— Та ніколи! — гаряче запевнив Безп’ятий.
— Отож «виняткову принциповість» викреслюємо. Ідемо далі: «користується авторитетом». Ну, це взагалі неправильно. Авторитет можна мати або не мати. А ви пишете — користується. Виникає запитання: як саме?.. «Морально стійкий». А ви що — особисте життя Нетудихати вивчали чи, може, сусідів розпитували?
— Та ні, — розвів руками Безп’ятий, — просто в колективі за ним не помічалося нічого такого. Навіть Оксана ваша відкоша одержала.
— Так не можна, Петре Ларіоновичу, — вдруге дорікнув йому гендиректор. — По-перше, ваша Оксана, як ви зволили сказати, не моя, а виконує функціональні обов’язки секретаря-референта. По-друге, це для вас вона — вершина бажань, а в нього, може, щось краще є. Оце сьогодні запевнимо керів-ництво, що Нетудихата — кришталево чистий, а завтра якась фіфочка заявить, що вагітна від нього, а він не хоче одружуватися. Кого, ви думаєте, шпинятимуть за невибагливість у доборі кадрів? Мене. Бо я характеристику підписав. То навіщо ж ви мені свиню підсовуєте?
— Пилипе Мефодійовичу! — благально склав докупи долоні Безп’ятий.
— Що — «Пилипе Мефодійовичу»?! — обпік його поглядом гендиректор. — Ваші запевнення у лояльності до справи не підшиєш. А характеристику липову можуть підшити. Ну, ось ви пишете, ніби Нетудихата — «здібний організатор». Це ж як розуміти? Що мені пора подавати заяву на звільнення у зв’язку з виходом на пенсію? А чому б і ні? Є ж у колективі ще один організатор, здібний, молодий, талановитий, енергійний, принциповий...
— Пилипе Мефодійовичу! — майже в розпачі вигукнув Безп’ятий. — Та який там із Нетудихати організатор! Ось, дивіться, я вже ці слова викреслив. Справді, теж мені органі-затор знайшовся...
— А що ж тоді лишається? — гендиректор узяв у Безп’ятого з рук характеристику. — Голі анкетні дані лишаються: народився, вступив, закінчив, почав. У породистого собаки — і то біографія багатша. За що ж, питається, його підвищувати?
— Та ні в якому разі, Пилипе Мефодійовичу! — категорично розсік рукою повітря Безп’ятий. — Йому взагалі не місце...
— Ви мене неправильно зрозуміли, Петре Ларіоновичу, — невдоволено мовив гендиректор. — Просто я спробував поставити себе на місце того, хто затверджуватиме нове призначення Нетудихати. А ваша характеристика не переконує, що він заслуговує на таке швидке просування по службі — з начальника комп’ютерного центру на начальника управління. Ну, справді, що це таке: грамотний спеціаліст? Якщо спеціаліст, то вже само собою зрозуміло, що він повинен бути грамотним. На комп’ютерах розуміється, програми розробляти вміє, три іноземні мови знає, за технічною літературою стежить, а ми всі ці якості у два слова захотіли втиснути. Отак і перелічіть усе, що я тільки-но сказав. Без усіляких там епітетів.
— Обов’язково перелічу! — запевнив Безп’ятий.
— Так, кажете, Оксана від Нетудихати облизня спіймала? — помовчавши, уточнив Пилип Мефодійович. — А міг би й не відмовити... Він же не одружений?
— Холостяк, — підтвердив Безп’ятий.
— І Оксана зі своїм не живе...
— Давненько, — уточнив кадровик.
— Немає міцної сім’ї, одне слово, — констатував Пилип Мефодійович, — отож ніхто особливо дорікнути Нетудихаті не зміг би. Виходить, що Нетудихата все-таки морально стійкий?
— Та ніби саме так і виходить, — здивовано погодився Безп’ятий, наче подібний висновок був для нього повною несподіванкою.
— Тоді нехай один епітет у характеристиці залишиться, — підсумував Пилип Мефодійович. — Грець із ним, хай уже буде стійким! На цю обставину сьогодні особливо не зважають.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів