КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Віктор БАРАНОВ

Народився 1950 року на Полтавщині. Після закінчення Київського університету ім. Тараса Шевченка працював у періодичній пресі, на видавничій роботі. Нині — головний редактор журналу «Київ», член президії Національної спілки письменників України, віце-президент Товариства «Україна — Румунія», голова наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, член президії Федерації патріотичних видань України. Автор багатьох книжок прози та поезії, сатиричного роману «Презент», гумористичних повістей «Лауреат Золотого пера» та «На межі тисячолітря», збірки гуморесок і літературних пародій «Вічний двигун». Лауреат мистецької премії «Київ» у галузі художньої літератури ім. Є. Плужника та премії ім. Олекси Гірника. І на цьому, будьте певні, не зупиниться!

КОНТАКТЕР

Я, Гриць Одарич, житель села Трихатки, повідомляю всім зацікавленим і компетентним органам, що якраз на святвечір перед Різдвом у дворі моєї садиби мав контакт із представниками неземної цивілізації. Було це так.
Як уже смеркло, то моя жінка, так само жителька села Трихатки, згадала про мариновані грибочки з дубової бочки. Тобто вона зрихтувала нам із кумом вечерю, а про грибочки забула. А мій кум дуже їх полюбляє, особливо після моєї фірмової на травах і спеціях, бо он у французів є національний продукт «Наполеон», у нас же того продукту повно в кожній хаті, а патріотичної назви нема. Тепер же в незалежній Україні кожен громадянин може вільно реалізувати свої патріотичні почуття, і особисто я реалізував їх у напої домашнього виробництва «Іван Мазепа», який дуже припав до смаку моєму кумові, так само жителю села Трихатки, котрий мав із своїм сином, а моїм хрещеником, принести мені на святвечір кутю за нашим давнім народним звичаєм. Так ото кум якраз мав нагодитися в гості, а на столі бракувало його улюблених опеньків на закуску до «Івана Мазепи», отож я зібрався у погріб по гриби.
Але щойно я вийшов на ґанок, як побачив, що від воріт до хати прямують не кум із хрещеником, а два гуманоїди, а над ворітьми на висоті близько десяти метрів од землі зависла літаюча тарілка, від якої йшло сильне синювате світло, і гуманоїдів було видно як удень. Вони підійшли до мене й привітали із святвечором, на що я відповів із тривогою, що, мовляв, а де ж ваша вечеря. Вони перезирнулися, й один сказав:
— Пане Грицю, ми посланці далекої галактики, про існування якої земляни геть не знають, зате ми знаємо про вас усе.
Тут мені всередині похололо, бо три дні тому ми з кумом глушили у ставку рибу електрошоком, а це діло, вважай, браконьєрське й переслідуване законом, себто нашим дільничним Степаном Голібардою, із яким у мене ще в ранньому дитинстві не склалися стосунки, бо він за гороскопом Стрілець, а я Лев.
— То ви по мене за ту напівдохлу рибу? — спитав я навпрошки.
Гуманоїди перезирнулись, і один сказав:
— Ми знаємо, що земляни на Новий рік роблять одне одному подарунки. Зробіть ви нам, а ми вам.
— Що ж я вам подарую, як у вас усе є, навіть літаюча тарілка? — розвів я руками.
— Дайте згоду побувати на нашій планеті.
— Та ви що, здуріли? Зараз хрещеник вечерю принесе, а хрещеного батька чорти понесли в невідому галактику.
Гуманоїди перезирнулись, і один сказав:
— За вашу згоду ми подаруємо вам що завгодно. Автомобіль «мерседес» бажаєте?
— Ви серйозно? — спитав я.
— Абсолютно серйозно. Нам потрібен контактер. Без нього ми не маємо права повертатися додому. Ми вибрали вас, пане Грицю. Дайте згоду, і ми виконаємо будь-яке ваше бажання.
— Тоді хвильку підождіть. Ось підійде кум, і ми порадимось.
— Кум відпадає, — сказав один гуманоїд. — Свідки не бажані. То яка ваша заповітна мрія?
— Хочу… — мовив я, а сам тієї миті геть не знав, чого ж я хочу. — Хочу, аби в усіх Трихатках і в усій Україні не стало колорадського жука.
Гуманоїди глянули один на одного й завмерли на цілих п’ять хвилин. Щось у їхніх головах загуло, заджеркотіло. Нарешті один сказав:
— Просіть «мерседес».
— Ні, — вперся я. — Виведіть колорадського жука, і я лечу з вами.
— Почекайте, — сказали вони й легко доскочили до літаючої тарілки, яка весь час висіла над ворітьми. Через кілька хвилин гуманоїди знову постали переді мною:
— Просіть два «мерседеси». Собі й кумові.
— Вибачайте! Моя умова — жук.
— Вілла на Сейшельських островах! — вигукнув гуманоїд.
— Жук! — ще голосніше вигукнув я.
— Посада президента вашої країни! Довічно!
— Жук!
— Посада президента Сполучених Штатів! Із правом спадковості!
— Жук! Жук!
— Це ваше останнє рішення?
— І навіть моя остання воля, — сказав я.
Гуманоїди скочили в тарілку, вона стрімко піднялася й високо в небі вибухнула, розлетівшись на вогненні скалки. Я думаю, що представники позаземної цивілізації, не виконавши завдання, змушені були самоліквідуватись, і якщо я їх до цього довів, то дуже шкодую за свою впертість.
Та от нарешті прийшов кум із хрещеником.
— Бачили фейєрверк? — радісно спитав малий.
— Та бачив, — зітхнув я. — Ідіть до хати, а я скікну в погріб на хвильку.
От я й думаю, чи не зацікавить ця моя інформація компетентні органи? Якщо так, то ласкаво прошу в наші Трихатки. Тільки прихопіть із собою з десяток ампул проти того клятого колорада! Бо влітку жити не дає.

«МАЛЕНЬКИЙ ВІРШ ПРО ІЛЛІЧА»

Коли в Петрограді більшовики прогнали ненависного їм царя й захопили владу, Володимир Ілліч іще більше полюбив пролетарських дітей, хоч йому всякчас було дуже ніколи, бо мав захищати революцію і паралельно розробляти план ГОЕЛРО.
Якось пізно увечері вождь і учитель світового пролетаріату пішки добирався додому з роботи, зі Смольного. Дорога була неблизька, бо вони з Надією Костянтинівною винаймали тісненьку кімнатку в робітничому бараку аж на Васильєвському острові й таким чином заощаджували на помешканні. А заощаджені гроші переказували на спорудження будинку політ-освіти на місці колишньої церкви — цього центру мракобісся та релігійного дурману. І от на мосту через Неву Ілліч зустрів мале дівча — голодне і змарніле. Пора стояла майже опів-нічна, а відтак і непевна, бо тут і там шухерили недобиті експлуататори і декласовані люмпени. Та й узагалі був тоді жорстокий час, ті дні були суворі, коли точилися бої за п’ятикутні зорі. Ілліч ненавидів ворогів, особливо буржуїв і панів — гнобителів жорстоких. Проте як палко, всім серцем, він тягнувся до трудящих та їхніх яснооких діток!
Дівча, яке стрілося Іллічеві, якраз було яснооке, тож він не міг пройти повз: узяв його додому, щоб зігріти, нагодувати, напоїти.
На прикрість, Надії Костянтинівни вдома не виявилося: в центральній пролетарській бібліотеці саме працювала над статтею на замовлення політбюро партії про більшовицький гуманізм і класову ненависть. Довелось Іллічу самому рубати дрова, носити від найближчого перехрестя воду з крану, розпалювати пічку-пролетарку, варити воду на чай.
А як відомо всім із короткого курсу ВКП(б), Ленін і Крупська жили дуже бідно. Тож подався Ілліч до сусідів по бараку позичити якийсь кусень хліба, солоний огірок, часнику та бодай дрібку халви.
— Повірте, товариші трудящі, — казав вождь, — я не собі прошу, а для сироти нещасної. Ось я завтра ж здам у ломбард золоту медаль за симбірську гімназію і поверну вам борг сторицею.
— Та ми розуміємо, Володимире Іллічу, — співчутливо кивали розбуджені пізнім візитом сусіда трудящі. — Ви ж нас і навчали, що ділитися треба. А Симбірськ ми обов’язково перейменуємо в Ульяновськ. Нехай шаліють скажені кати!
— Так переможемо! — твердо пообіцяв Ілліч.
Коли він вернувся в свою кімнатку, дівча вже зігрілося й скинуло латану куцину. Вождь і учитель побачив перед собою майже дорослу, але знедолену дівчинку. Від бідності вона не мала чим прикрити худе, виснажене постійним недоїданням тіло. Ілліч укрутив додатково дві лампочки Ілліча, щоб краще побачити, до чого довів просту людину жорстокий царський режим. Обуренню його не було меж. У пориві благородного гніву він дістав із закапелка скромний продовольчий пайок, який видавався працівникам Смольного і який вони з Надією Костянтинівною тримали на чорний день. У дівчати аж слина потекла від білого хліба, червоної ікри, нарізки м’ясної, балика рибного, ковбаси «салямі», сиру швейцарського, горіхів кокосових, соку манго та шоколаду виробництва московської кондитерської фабрики ім. 50-ліття Жовтня.
Виклавши усе те на стіл, Ілліч делікатно спитав:
— Може, ми щось вип’ємо?..
— А що у вас є для дами? — перепитало дівча, сором’яз-ливо опустивши очі.
— Та тут залишилося півпляшки настоянки якогось зілля на спирту. Надія Костянтинівна систематично вживає, щоб завагітніти.
— Ой, ні! — замахало руками й ногами дівча. — Мені ще рано таке... До того ж — а раптом прийде хазяйка й застане нас за…
— Рішуче не прийде! — навкіс від плеча змахнув рукою вождь. — Вона коли захопиться анти-Дюрінгом, її до ранку з бібліотеки не виженеш!
— Ну, не знаю… — й далі вагалася сирота безталанна.
— А знаєте що? Давайте обійдемося без світла. З метою економії електроенергії. Нехай її більше дістанеться пролетарським сім’ям!
— А ви в темряві попадете? Я маю на увазі, в чарку…
— Ого! — з більшовицьким оптимізмом вигукнув господар. — Я ще ТОЙ стрілець!
Ось так Ілліч зігрів дівча, дав їсти, дав і пити; Ілліч ненавидіти вмів — та вмів він і любити… Догоріло в пічці-пролетарці останнє врубане Леніним поліно з колоди, що її він приніс із суботника, скінчилася настоянка в пляшці, а сирітка сиділа в теплих батьківських обіймах вождя, і перед нею поставала яскрава картина завтрашнього дня.
— Найголовніше завоювання революції — це радянська влада! — збуджено шепотів Ілліч. — Без неї комунізм неможливий. Бо що таке комунізм? Це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. При комунізмі нам з тобою не доведеться викручувати лампочки, як оце зараз.
— І пайки всім видаватимуть? — облизувало дівча губи, солонуваті від балика та Іллічевих вусів.
— Всенепремінно й архіпослідовно! — вождь іще міцніше стиснув у обіймах сироту і прикрив її бліді ноги ліжником, подарованим ходаками з України.
У цій позі їх уранці й застали перші промені Аврори та Надія Костянтинівна, щаслива від того, що стаття для «Правды» готова до друку, а ще більше — від акту гуманізму, вчиненого Володимирем Іллічем.
Пізніше поетичним відгуком на цей акт стане знаменитий вірш Максима Тадейовича «Маленький вірш про Ілліча вам, товариство миле…» А ще пізніше дослідники історії революції встановлять особу зігрітої, нагодованої й напоєної. Її звали Сара, й була вона позашлюбною дочкою есерки Фаїни Каплан.

(Записано від Фоніної З. С., онучатої небіжки наглядача робітничого бараку на Васильєвському острові)

СВЯТО КОХАННЯ Й ВЕСНИ

Коли більшовики ще тільки збиралися прогнати в Петрограді ненависного їм царя і захопити владу в свої руки, у Женеві, на відкритій веранді затишного ресторанчика, сиділи три жінки. Пахло весною, революційною ситуацією континентального масштабу і майбутніми квітневими тезами. Унизу хлюпотіли хвилі Женевського озера і тужно крякав на воді самотній селезень, нагадуючи відвідувачам, що треба робити замовленя.
— Що будемо пити, дівчата? — розглядаючи меню, наче агітаційну брошуру, спитала у подруг Роза.
— Як це що? — звела дугами ретельно вищипані брови Клара. — Наш традиційний улюблений коньяк «Вождь у розливі».
— А за кого п’ємо?
— За наших милих і коханих!
— Ну да, — спохмурніла враз Інеса. — Мій оно по борделях повіявся, то я ще й маю за нього пити…
— Як повіявся? Якої ж холери, — Клара замилувано глянула на Інесу, — йому ще треба? Чи ти його замість червоної пропаганди годуєш червоною ікрою?
— Дулею з маком я його годую!..
— Отож його й потягло під червоні ліхтарі, — підвела логічну риску Клара.
— Слухай, — сказала Роза, — а ти йому віддяч тим же! Ти йому роги понаставляй!
— І що, у тебе вже й кандидатура підходяща є? — глипнула зизом Інеса.
— А хоч би й Каутський! Чим не партнер? До всього ж, перевірений у всіх аспектах. І резус позитивний, і СНІДу нема й сліду.
— Отой ренеґат слинявий? Та він же слову своєму не хазяїн! Лівою фразою так і заливається, мов роздрочений соловей. А як на ліве діло піти — одразу головку в пісок. Сказано — ренеґат!
— Ну, тоді Троцький. Чим не кандидатура? Теж лівак нівроку… — замріяно глянула кудись понад озером Клара й кинула на воду селезневі шмат солодкого марципана.
— Які можуть бути шманси-манси-обжиманси з проститутами?! — ображено скинулась Інеса. — Тим більше — з політичними.
— Де ти нахапалася таких характеристик? — прискалила око Роза. — У лисого Володьки? У нього всі ренеґати, всі проституйовані. Так не буде з ким і революцію робити!
— А хоч би й у Володьки! — обличчя Інеси спалахнуло рішучістю й далі жертовно лягати на вівтар лівого діла. — От де невтомний борець! З ним надійно. Раз уперед, два рази назад — то вам не якийсь там слинявий есер.
— Власне, що «на зад»… — гидливо скривилася Роза. — Бісексуал твій Володька! Ніби ніхто не знає, з ким він у курені в Розливі сожительствував. І кого називав улюбленцем партії. Так би мовити, пользував від імені всіх її членів.
— Ну, дівчата, вам не догодиш, — розлила коньяк по келихах Клара. — Завелись так, наче й не знаєте про теорію «склянки води». Соціал-демократами, нагадаю, активно підтриманої. Та й не буде в комунізмі такого суспільного пережитку, як сім’я. І роги відповідно не треба буде нікому наставляти. Самі відпадуть!
— Де ще той комунізм… — насупилась Інеса. — А мій благовірний уже сьогодні з борделів не вилазить.
— Може, ти його не вдовольняєш? — обережно, аби не образити подругу, спитала Клара.
— Ну да! Скажеш таке… Для кого ж я тоді старалася, досвід набувала навіть з бісексуалами? Ні, він у мене просто розбещений. Що вдієш: чоловіки — чортове сім’я!
— А знаєте що? — ураз проясніла Роза. — Давайте ми їм помстимося! Лиш не кожному поодинці, а в масштабі, так би мовити, глобальному. Щоб до нових віників знали, як із нас мотузки вити!
— Як?! — в один голос скрикнули Клара й Інеса.
— А отак! Ми на їхні дурні голови придумаємо Міжнародний жіночий день. Щоб їх бодай один день на рік тіпало й гепало, щоб вони навколішках перед нами повзали, нам ноги мили й воду пили. Щоб іще за тиждень до того дня по крамницях, лавках і квіткарнях гасали та трусили свої загашники, для коханок припасені!.. Яке сьогодні число?..
— Восьме. Місяць березень.
— От і призначимо наше бабське свято на восьме березня. І занесемо його як червону святкову дату в усі календарі світу. Ну, то хіба гріх закропити таку ідеальну ідею?
— За нашу жіночу всепланетну солідарність!
— За куш з нами і хрін з ними!..
Три келихи з коньяком зійшлися докупи, дзеленькнули, мов три дзвони по небіжчикові. На Женевському озері тужно крякнув селезень.

ЦЕ, БЛІН, ВОБШЕ!

На велелюдному Хрещатику зустрілися двоє. Не бачилися давно, ще від студентських часів. Одного доля закинула в чарівне Закарпаття, другого — в індустріальний Донбас.
— Скільки літ, скільки зим!..
— І не кажи.
— То, може, з такої нагоди?..
— А чого ж! Сам Бог велів.
Якраз під боком — забігайлівка «У Георга». Зайшли, замовили, почаркувались:
— Ну?..
— Будьмо!
Взялися сьорбати незбагненне пійло, яке називалося кавою.
— Де ти, як ти, хто ти?
— Та, розумієш, роботи за фахом нестало. Вирішив зайнятися бізнесом.
— Великим чи малим?
— А яка різниця?
— Е-е-е, це далеко не одне й те саме!
— Ух ти! А я й не знав.
— Тоді слухай уважно. Якщо ти займешся малим бізнесом, то це, блін, вобше! А коли великим, то тут є два варіанти: або прогориш одразу, або випливеш «крутим».
— Так-так, я слухаю…
— Якщо прогориш одразу, то це, блін, вобше! А коли випливеш «крутим», то тут є два варіанти: або ти не висуватимешся, або захочеш ходити в малиновій камізельці.
— Ти ба!
— Якщо ти не висуватимешся, то це, блін, вобше! А якщо захочеш малинової камізельки, то тут є два варіанти: або тебе дістане податкова інспекція, або на тебе наїде рекет.
— Не спіши, я ж записую…
— Якщо тебе дістане податкова інспекція, то це, блін, вобше! А коли наїде рекет, то тут є два варіанти: або ти будеш покірним ягнятком, і вони тебе доїтимуть на всю котушку, або ти захочеш огризнутися.
— Боже ж мій!..
— Якщо ти будеш покірним ягнятком, то це, блін, вобше! А коли захочеш огризнутися, то тут є два варіанти: або ти їх, або вони тебе.
— Ага, ага…
— Якщо ти їх, то це, блін, вобше! А в разі вони тебе, то тут є два варіанти: або вони угрохають тебе одразу, або спершу спалять тобі квартиру, дачу, офіс і машину з гаражем.
— Ну, це, блін, вобше!
— Це ще не вобше! Вобше, блін, — це коли вони тебе угрохають одразу. А якщо спершу спалять квартиру, дачу, офіс і машину з гаражем, то тут є два варіанти: або ти підеш до них і повинишся, або заявиш у міліцію.
— Так-так. Так-так. Так-так…
— Якщо ти перед ними повинишся, то це, блін, вобше! А коли заявиш у міліцію, то тут є два варіанти: або міліція за великого хабаря візьме тебе під захист, або здасть тому самому рекетові з тельбухами.
— Що ти кажеш?!
— Якщо правоохоронці візьмуть тебе під захист, то це, блін, вобше! А коли здадуть тебе рекетові, то тут є два варіанти: або рекет скалічить тебе до невпізнання, або тебе випадково знайдуть у зашморгу в покинутій халупі на далекій околиці твого улюбленого Ужгорода.
— Ну, знаєш!
— Якщо тебе скалічать до невпізнання, то це, блін, вобше! А коли знайдуть у зашморгу, то тут є два варіанти: або органи відкриють кримінальну справу, або офіційна версія ствердить факт самогубства.
— Слухай, може, ще по сто?..
— Зажди, устигнемо! Отже, якщо органи відкриють кримінальну справу, то це, блін, вобше! А коли буде доведено факт самогубства, то тут є два варіанти: або тебе ховатиме твоя родина, або в останню путь тебе проведе рекет.
— Ну ні, я замовлю ще. Коньяк питимеш?
— Питиму… Якщо тебе ховатиме родина, то це, блін, вобше! А коли рекет, то тут є два варіанти: або твоя дружина-красуня стане коханкою їхнього пахана, або ніхто не узнає, де могилка твоя.
— І ти це серйозно?
— Якщо твоя дружина стане коханкою їхнього пахана, то це, блін, вобше! А якщо другий варіант, то не ображайся, що я не прийду вклонитися твоїй пам’яті.
— То що ж робити?
— Як це що? Ти ж збирався коньяк замовляти. От і вип’ємо за процвітання твого бізнесу!

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів