Гуморески

Олег ЗЛОБІН

ГІПОТЕЗА

Динозавр прокинувся від страшенного гуркоту. Поряд сідала літаюча тарілка. 3 третьої спроби це їй вдалося.

— Експедиція, — подумав динозавр. — Не дають самостійно розвиватися земній цивілізації.

Його голова розколювалася від учорашньої вогняної води.

— Знову досліджуватимуть, хоча б не дійшло до вимірів об’єму головного мозку, — прикинув динозавр. — Добре, що минулого разу їхній шеф виявився фанатом — колекціонером, збирав екзотичні яйця. Пощастило вдало обміняти двоє на жувальну гумку. Шкода, що проковтнув її, коли ховався від носорога.

Тим часом з тарілки висипала сила маленьких головастих істот.

— Зараз отаборятимуться, — зрозумів динозавр, вслухаючись у їхнє белькотання. Мовного бар’єра не виникало, оскільки обидві сторони не говорили по-людськи.

Істотки із задоволенням оглядали місцевість і насолоджувались незайманістю природи.

— Може, полум’я вивергнути? — подумав динозавр, та згадав, що він не вогнедишний дракон.

Пуголовки не звертали на нього уваги й намагалися встановити намет. 3 їхньої дискусії з вказівними жестами динозавр зрозумів, що вони забули кілочки від намета, тож тепер радилися, чи то злітати за ними назад, чи вистругати з місцевої флори.

— Це добре, що вони неуважні, може, не помітять, — міркував собі динозавр, вивищуючись над тарілкою єдиним силуетом на всій долині.

— Але тарілки таки вміютъ будувати, — несамохіть зауважив він, розглядаючи переплетіння антен. Та вмить схаменувся: — з такими думками можна підзалетіти за схиляння перед іноземною технікою.

— Айн, цвай, др.., — шестеро пуголовків забивали кілочок у пісок.

— Може, допомогти? Н!, це ще й посібництво інтервенції, — прикинув динозавр, — строком не відбудешся!

Після марних мук з кілочком істотки полізли в тарілку, підлетіли, зависли над кілочком і з розмаху гепнули по ньому всією вагою тарілки. 3 четвертого зальоту кілочок увійшов, щоправда, заглибоко.

— Ну, голови! Видно, хтось рацуху підкинув, — захопився динозавр, спостерігаючи, як тарілка підтанцьовує над другим кілочком. Раз вона не втрапила и перекинулася на землю догори дном. Подзижчавши трохи та поборсавшись, вона затихла. 3 люків повипадали розгублені пуголовки. Судячи з їхніх реплік, раціоналізаторові загрожували репресії.

— Шкода їх, — динозавр озирнувся довкіл — всюди сновигали дрібні ссавці. — Розвелися тварюки. Будь, що буде, — він набрався духу і кінчиком хвоста перевернув тарілку. Пуголовки не сподівалися на таке просте рішення і здивовано витріщились на велетня. Перший опам’ятався, здається, шеф, і, вийнявши якісь папери, попрямував до динозавра.

— Підпишіть, — подумки звернувся він, простягаючи два примірники договору про спільне підприємство.

— Валютою розплачуватимуться, — майнуло в голові у динозавра. — За зберігання — триста років, за перепродаж — шістсот, з конфіскацією. Та з огляду на падіння місцевого курсу, попри все — це досить вигідне діло — махати хвостом.

Не втримавшись перед спокусою, динозавр неоковирно розписався, сподіваючись на нове мислення.

— — — — -

Вдячні нащадки довго не могли збагнути, чому вимерли динозаври.

© 1989, Олег Валерійович ЗЛОБІН.
pier@fm.com.ua
Опубліковано:
Газета “Літературна Україна”, 29.03.1990, Київ