Гуморески

Олег ЗАВ'ЯЗКІН
Острів доктора Езопа

— Посунься, кажу! — дзявкнула фарбована під бльондинку лисичка й нервово смикнула підстриженим хвостиком.
— Бач яка! — миролюбно рохнув нечупара-кнурець і відступив на крок, учепився ратичкою за поруччя.
Довгий трамвайний маршрут добігав кінця. Усі розмови було завершено, і тільки два цапки в кінці салону голосно мекали й жартома билися ріжками. Я загубив очі й вуха в галасливому натовпі.
Пасажири посунули на вихід. Чиєсь копито важко гупнуло біля самого мого черевика, і я несвідомо зіщулився. Чиїсь необережні червоні пазурі проїхали по моїй руці. Злизуючи краплі крові, що виступили з подряпини, я зійшов на брук.
Плямиста гієна у білосніжній сорочці, застібнутій під горло, з цікавістю глипнула на мене, розширила ніздрі, втягнула повітря і, зустрівши мій погляд, смикнулася всім тілом та побігла кудись, вимахуючи шкіряною текою.
Сонце усміхнулося згори, і місто завертілося барвистою дзиґою.
Вгодований кабанчик сідав у лискуче авто. Два щури в міліцейських одностроях мацали кишені байдужому засмальцьованому котові. Синьопикий кажан, згинаючись, проніс мішок зі шклотарою; його крила безсило бовталися, а незвичні до денного світла очі запливали сльозою. Ягня та ягничка дріботіли з ранцями на спині. Корова відсапуючись тягла клунок із харчами.
— О бравий новий світе! — бадьоро вигукнув я й рушив повз крамниці й пивниці, повз білдінґи й паркінґи, повз шляхетне шурхотіння шин й скрегіт битого шкла під тисячами зчовганих лап та копит.
Козел на „форді” сигналив, як скажений, хитко перебираючись через хідник. Качки, обв’язані хусточками, простували з церкви. Мавпочки з хихотінням тупцювалися перед дверима модної крамниці. Підтоптані леви в темних костюмах піднімалися сходами обладміністрації. Під пивницею татуйований віл трусив за карк п’яного борсука. Стройовим кроком промаршували жеребці в камуфляжі. Носоріг, ронячи жовту слину, плентав назирці за розкішною зеброю в смугастій сукні. Натовп баранів з переможним беканням рушив з боку стадіону: щойно закінчився футбольний матч. Клишоногий ведмідь у стоптаних черевиках, задерши неголеного писка, втупився в розкішну вітрину гастроному. Цибаті статечні жирафи на височенних підборах хиталися над заклопотаною дрібнотою.
— Купуй тільки в ховрахів, — втлумачувала немолода коза жвавому козеняті жіночої статі. — Екологічна чистота! — І, підправивши вим’я, поцокотіла далі.
— Голосуйте за партію „Вовки ганебні”! — дрібно гавкав облізлий шакал, пхаючи папірці перехожим. — За стабільність і демократію!
— Голосуйте за „Сиріт Езопа”! — вторував віслюк з плакатиком на грудях. — За традиції й стабільність!
— Беремо помаранчики, красунечки! — заклично кракав гірський орел, обвіваючи свій ніжний товар могутніми крилами.
— Послугами якого мобільного оператора ви користуєтеся? — запитувала метушлива вивірка, а оскільки їй лінувалися відповідати, ошкілювала білі зубки й сердито сичала.
У небі пропливли дикі гуси, навантажені кофрами, ластами, фотокамерами та ключками для гольфу.
На дроті щось палко обговорювали горобці. Вдалині, за сизим базарним маревом, ображено сурмив слон.
Я забрів до міського парку. Із ставка виринуло підпухле рило дельфіна:
— Свіже пиво в „Акваріум” ще не привезли? Ні?! Ху-ух... — і дельфін шубовснув у брудно-синю воду.
Я зупинився біля палатки з квасом.
— У нього пальчики! Дивись — пальчики! — двійко сірих зайців пристрибали мені просто під ноги. — У нього голі щоки! І немає хвоста! Це чужий!
— Чужий?! — нашорошив вуха перехожий пес у солом’яному капелюсі.
— Чужий?! — зупинилася індичка.
— Чужий?! — перепитав череватий бегемот, визираючи з квасової палатки. Обурено задзвеніли келехи. По-зміїному зашипів пінистий квас.
Намагаючись бути спокійним, я чемно попросив:
— Налийте, будь ласка, квасу.
— Ще чого! — погано посміхнувся бегемот. — Квас для людей, а не для почвар. Як таких до парку пускають?! Треба гукнути міліціянтів...
— Правильно! — заквохтала індичка. — Не дай Боже, покусає когось!
Пес у солом’яному капелюсі мовчки подививився мені в очі, плюнув через плече, клацнув зубами на заблукалу під пахвою блошицю й пішов геть.
З алейки виринули два щури в закинутих на потилицю фуражках, понюхали повітря й упевеним кроком рушили в мій бік; один енергійно поляскував гумовою палицею по долоні.
— Ваші документики! — ґречно звернувся до мене перший щур й узяв під козирок. Другий поніс хвоста ліворуч...
І чорне небо впало мені на голову.

***

Уранці я прокинувся й зрозумів, що лежу на нарах у міліцейському відділку і жахливий головний біль не дає мені звести голову.
— Де цей алкаш? — почув я бадьорий голос свого любого шефа.
Залізні двері грюкнули, і мій мозок заколивався, як холодець у мисці.
— Не гріши вже більше, щоб не сталося тобі чого гіршого! — с євангельскою посмішкою сказав товстий міліціянт й пригладив чорні вуса…
Перепрошую! Хвилиночку! Дайте сказати правду!..
Темрява розійшлася. Я підводився з бруку, тримаючи перед собої долоні, повні густої чорної крові. Ревло, гавкало, гарчало, пищало, завивало, нявкало, рохкало, гагакало, ухало, кукурікало, мукало, бекало, мекало, цвіріньчало, сичало, зверескувало навколо. Тупцювали перед моїм обличчям лапи з пазурами й без, різнокаліберні чортячі ратиці, пещені перламутрові копита, пташині лускаті ніжки. Їм усім пахтіла моя кров.
— Чужий!!!
Я сп’явся на слабкі ноги й накульгуючи побіг у бік високих дерев, де, на мою думку, мали переховуватися люди — або в найгіршому разі людиноподібні мавпи.