Гуморески

Олег ЗАВ'ЯЗКІН
Совармійські мініатюри

Влада

Вони стояли переді мною — троє мізерних першолітків, у перших своїх шинелях, немовлята осіннього призову. Я стояв перед ними — дебелий білявий єфрейтор, якому вже дємбєль-потяг уві сні видко.
І я сказав, звівши всевладну правицю:
«— Солдати! Вічність дивиться на нас з височини цих пірамід! Будьте гідні слави свого імператора!..
«— Брати і сестри! За Волгою для нас землі не є!..
«— Воїни! Жидо-большевицькі орди стоять під нашими мурами! Гакенкройц та Роговий Зіґфрід поведуть вас у бій!..
«— Герої! Примара світового тероризму постає на сході!..
«— Тож Рубікон має бути перейдений, а Картаген — зруйнований!..
І я сказав, запхавши правицю в кишеню:
— Налі-во!.. За сухпаєм... Шагом... йоб твою... марш!
«Чап-чап-чап» — суголосно відповіли три пари кирзових чобіт.
...Узагалі, влада розбещує уяву.

Картопля

Смажена картопля — солдатська мрія. Вареної — їж, хоч задавися, а от смаженої — ані крихти. Щоб приготувати цю рідкісну страву, солдат вигадує тисячу способів, і щокожний варт міжнародного патенту. Мені, наприклад, доводилося смажити цю невибагливу коренебульбу навіть на воді — щоправда, у жирній посудині.
Смаження картоплі відбувається зазвичай уночі, коли пильні офіцери бачать свої дрібнозоряні сни. Картопля смажиться повільно, і під час цієї процедури так приємно погомоніти про скорий деємбєль та листування з дівчатами.
Мов золотаве дубове листя, згортаються на пательні тонкі шматочки картоплі. Поспішати не можна. От хтось неквапом запалив цигарку, хтось зважив на руці бляшанку тушкованого м’яса, що піде — яке безчестя! — за гарнір до картоплі-картопельки-картоплюсі.
...Я й зараз безтямно її люблю.

Офіцерня

Офіцер совармії останніх років — істота тупа й зігнута службою. Не знаю, як воно було тридцять або сорок років тому, але на початку дев’яностих це було саме так — тупа істота, із духом, зігнутим службою. Спочатку зникла ідея, потім почали зникати кастові традиції. Вони так само рахували вочевидь танучу зарплатню, так само безглуздо пиячили, так само чекали на зміни, що їх ось-ось здійснить добрий расєйський бог, — власне, як і решта постсовєцьких істот. Вилинялі мундири, зблякли масонські зірки, поблідлі прапори. Ми, солдати, не поважали їх, а деяких — побоювалися. Зараз я дивлюся новини, і — якщо це не чергова ілюзія, створена майстрами медіа-облуд, — мені здається, що давній імперський дух повертається до Росії. Офіцери, яких нагороджують у Кремлі після чергового вторгнення в сусідню державу, виглядають доволі пишно. Є й серйозніший симптом: у них зробилися дуже російські обличчя — і в офіцерів, і в генералів: превалюють біла масть волосся й вірноподдана поза лиця.
Україні подібне не загрожує — бо грішно називати натовп голодних обідраних підлітків — армією…

«Служаки» й «уставники»

«Служба» й «устав» — часто вживані слова. «Служба» — це непростий дворічний шлях додому. «Устав» — це таке собі солженіцинське «Жити не по брехні», на яке всі успішно плюють. Відповідно, серед офіцерні існують «служаки» та «уставники». Перші — людяніші й добріші, другі — холодніші й жорстокіші. «Служака» дозволить солдатові випити горілки після чергування, але наступного дня ганятиме похмільного до сьомого поту; «уставник» вкине днєвального за гаутвахтові ґрати, якщо той потай переступить з ноги на ногу під час стояння на „тумбочці”. «Служака» може дати доброго ляпаса винному; «уставник» призначить «наряд внє очєрєді».
Чомусь у моїй пам’яті обличчя «служак» злилися в одне — важкувате, „просте й незле” обличчя, а от «уставників» пам’ятаю всіх — до останньої зморшки на скроні, де, власне, закінчується  людина й починається фуражка.

«Губа»

«Губа», або гауптвахта, — місце зустрічі армії та в’язниці, двох рідних сестер. І зустрічаються вони, щоб зайвий раз розтлумачити солдатові щиру правду його служби. Два роки — тому, хто набив пику сусідові; ті ж самі два роки — кожному, хто народився в країні переможного соціялізму. Кому не подобається — тому п’ять років в’язниці. Уторопали, чмирота?! Ті, кому доводилося побувати і в совармії, і в справжній «зоні», зауважують, що «губа» нагадує БУР — «барак усиленного режима», призначений для порушників в’язничного порядку. Бетонні мури, волога стеля, крижана підлога, їжа свиняча — і не щодня.
На «губі» безправний совармієць стає вдесятеро безправнішим. Годовані гауптвахтові жовніряки, конвоїри та вартові, — найповніше втілення справедливої совєцької системи. Чоботом по кісточках, прикладом у потилицю, п’ястуком по нирках — до камери, падло! Начальник караулу мрійливо дивиться кудись у бік — це ж бо суто виховальний захід…
Термін перебування на гауптвахті вимірюється добами — п’ять, сім, десять або п’ятнадцять. Вижити на «губі» можна, не скалічити — теж, у принципі, можна. Вартові беруть хабарі — грошима, анашею (важлива совармійська валюта), навіть тушкованою яловичиною, а взамін в’язень отримує певне послаблення режиму…
На «губу» загримів — повів тебе командир роти до санчасті, щоб почути сакраментальне: «Здоров!», видали тобі шинель у скатці (такий собі царський жовнір зразка невдалої севастопольської кампанії), прихопив комроти продовльчий атестат (це папірець, без чого попоїсти в армії не дають) — і поїхав ти, прогрішний зьомо, відбувати свої кілька діб пекла.
Викликатимуть тепер на вечірній повєрці так:
«— Іванов!
— Я!
— Пєтров!
— Відрядження! — відповість за відсутнього сержант.
— Сідоров!
— Санчасть! — знову сержант.
— Козлов!
— Гауптвахта!..»
Дослужився, значить, соколик.

Жінки

Жінок ув совармії немає. Не те, щоб зовсім, — але немає.
«Чому являєшся мені у сні...», о та, чий світлий образ викликає гарантовану бурхливу полюцію?.. Прокидаєшся о четвертій ранку від теплої мокроти, біжиш прати спідні до вмивальні, потім повертаєшся до койки й решту ночі до підйому лежиш із заплющеними очима. Як з тобою було добре, кохана, — добре, як і завжди.
...Ну і, звичайно ж, активна мастурбація.

Армійські спеціальності

Усю химородність та абсурд совєцької системи пізнаєш ув армії. Хтось стрибав із парашутом, хтось пікся на гирю в танку, хтось ходив синім морем на сталевому крейсері. А от інші відгодовували закамуфльованих під авіабомби свиней, доглядали ніжно-нервових, мов ті шльондри, караульних псів, малювали стіннівки для гарнізонного клюбу тощо... Аж під два мільйони хлопів була в совку армія — чи скільки там?

Дев’яносто перший

Куди ви, сточортові люде? Чому згорнуто прапори? Чому солдат не козиряє полковникові, а сержант ляскає старлея по плечі? Чому все запродано ні за цапову душу?.. Ми ж бо малороси — кращі у світі служаки: фельдфебеля та старшини! Ми ж колись від Сталінграда до Берліна… ми ж від Сяну до Дону… ми ж…
Усі ми п’яні, як хлющ, і святкуємо щось непевне — падіння ГКЧП, не відаючи, що коїмо, адже тут, серед хмільних випарів, зараз зачинається наше довге і презле майбуття…