Гуморески

Олег ЗАВ'ЯЗКІН
Сквєрний анєкдот, або Чорт у хату

Памфлет

«Наїхали німці під наші сінці...»
Та якби ж то німці...
Стала поперек нашої вулиці неоковирна хура, і посипалися з неї, мов той горох, якісь чорняві люде, і все «ґел-ґел-ґел!» Веселі такі та верткі. Митці, письменники, ґендлярі та — дай боже й нам! — професори. Вийшла на гвалт хуторська людність подивитися — що то за воно? — та так і залишилася стояти перед хурою — тільки пельки пороззявляли.
...Досі стоїмо.

***

Горопашну статтю у «Дружбе народов» спіткала доля всіх скандальних творів — її помітили. Певне, так стали зірки на фірмаменті. Як сказав би інший відомий донецький науковець: «Ну так, бля, в натуре, масть лягла!»
Як це не сумно, висновок корабльовської статті один: «України — немає!» На думку автора, є певні релікти української ментальности у вигляді анекдотів, також є вайлакувати «хахли», що залюбки глузують із самих себе, є мапа імперської Росії із сірим «таки хрещеним, но простим» лівим нижнім кутком... Це й є головне відкриття, зроблене шановним професором.
Лежалим тхне. Це ж саме відкриття було зроблено колись Петрухою Навіженим, Катькою Гулящою, обома Ніколахами — і загалом, рештою московської порфіроносної живноти. А набагато пізніше того ж самого висновку дійшли кревні брати по чортовій матері Йоська Поскіпаний та Адольфик Горлатий.
Може, з голоду, за московські гроші, професор отой непотріб набазграв? Ба ні: це зроблено з любови до мистецтва заради мистецтва. Якщо хтось не знає: «мистецтво заради мистецтва» — це коли ті, хто колись приїхав до нашого хутора на хурі, беруть трохи гівна, скочують з нього кульку й загортають у золотий папір. Споживають це «мистецтво», звісно, не ті, хто хурою по Україні мандрує...
Може, вирішив показати він свою синівську любов до України — мовляв, з анекдота епос зростає? Ба ні: десь там, на самому денці професорської оповіді, таки пускає бульбашки зла іронія. Зла іронія напівосвіченого провінціала, якому муляють в оці Свідзінський, Барка, Багряний, Стус... Бач, не повиздихали ще... весело їм... плачуть, а співають... Та нічого: ми їх неболяче — Пушкіним-Лєрмонтовим, кацапським «православієм» та «просвєщенієм», і ще трохи — на воді звареною гуманістичною культуркою...
До речі, про сенеґальську літературу згадувати не варто, коли ти крім Сенґора ніц відтуди не читав. Тож не варто було панові Корабльову згадувати про українську літературу, коли він не знає Мушкетика. Я-от певен: професор трохи манерує, хизуючись таким своїм зверхнім незнанням. Це, либонь, гарний тон по-свиридоголохвастівськи та запорука мудро керованої Кремлем інтернаціональної дружби. Редактор «Дружбы народов» назвав Юрія Михайловича лауреатом якоїсь кумедної премії «будівників Нурекської ГЕС» — і це нормальний стан освіти пересічного москаля, а для решти нагадаю: пан Мушкетик є лауреатом Шевченківської премії, та й не тільки, автором романів «На брата брат», «Яса» та ін., та ін.

***

«...Раз сидів козак Мамарига на високій могилі і побачив на північному обрії московську хоругов.
— Чорт у хату, — сказав...»
До чого се я?
Братове українці! Благаю, запам’ятайте: якщо сьогодні підмосковський підніжок-професор наполегливо розповідає вам про дружбу народів та загальнолюдські ідеали, то завтра вашою вулицею пройдуть танки Червонознаменної Кантемирівської дивізії. Амінь...
А скандальних статей ще буде багато — до полеміки ми, українці, звичні. Пам’ятаєте бабу Палажку та бабу Параску (не нинішню, майданну, а справжню — з нашого славного Нечуя-Левицького)? Ото була полеміка...
Отака вийшла «Іродова морока» — перечитайте, до речі, ще й Пантелеймона Куліша. Отакий вийшов анекдот — як то кажуть наші дорогенькі північні сусіди, «сквєрний».
«Сквєрний» — годі краще сказати.
Хіба ж ми, українці, ксенофоби?
Бачте, от і російське слово стало в пригоді...