Гуморески

Олег ЗАВ'ЯЗКІН
Мій зведений брат москаль

«Полюбила москаля – ще і зуби вишкіля!»
Фольклор

Завітайте, панове й пані! Буде карась у сметані, а як карася не буде, то вибачте, добрі – люде! Зате буде Москаль – за Чорта вищий на цаль. Із нечистим вони брати – сам не йдеш, так бабу пусти! Не жалкуй грошенят — хоч кирея з вітру та лат! Не шкодуй вертепникові ласки – гучніше в долоні ляскай!

Протагоністом української комедії (радше, кумедії) є Москаль. Без нього вітчизняне дійство втрачає сіль, стає прісним.

Москаль – близький родич Чорта, теж комедійної машкари. Так само, як і Чорт, Москаль одягнений в однострій: (чорна вовна й хвіст, обшарпаний миколаївський мундир із циновими ґудзиками). Так само як і Чорт, він позбавлений будь-яких етичних засад. Так само як і Чорт, він веселий та нахабний, і навіть щире співчуття його відгонить глузуванням. Обидва вони вдаються до паскудних жартів, усе псують і плюндрують.

...Ще мить, і пролунає навіжене «геть!», намарне змахне у зворохобленому повітрі чийсь п’ястук – це останній парадоксальний крок до слинявого братання за чаркою без якого кумедія й шеляга не варта. Упізнавання відбулося: Есхіл та Расін палко аплодують з партеру. Хоча який, у біса, на майдані партер – натовп тлумище, що так і лізе, – рачими очима вперед – за діряві лаштунки.

Де з’явився Москаль, там неодмінно почнуться чортівня і блазнювання, реальність зсунеться на волосину, але й цього задосить – палюча горілка потече в горлянки, а коли сліпи буде залито по вінця, почнеться розв’язання світових проблем. Китай?! Лазерами їх по косих очах! Америка? В океан поповзом! Молдавія?!. Тьху!.. Там звідки пішов Москаль, залишаються гіпсові янголи із сифілітичними носиками, биті зелені пляшки, презервативи, насаджені на цвинтарну огорожу, купи мілітаризованого металобрухту, дебільні байстрюки, налякані шолудиві пси та погані дороги.

Москаль живе війною — саме для неї його нашвидку зліплено з рудого бородинського суглинку. Це вічний жовнір-безталанник. Його захоплюють військові паради, державні урочистості, виголошення ультиматумів і взагалі будь-яке нахабство в політиці. Москаль обожнює Сталіна, пишається Хрущовим і поплескує Брежнєва по плечі.

Москаля не можна залишати поблизу речі, що варта більше битої копійки, неодмінно вкраде. Проте вкрасти він може й те, що не має грошового еквіваленту наприклад, назву сусідньої держави, хизуватися нею впродовж століть, мов дурень червоною стрічкою.

Що в Москаля не запитай – неодмінно збреше. Коли ж запитати про річ абсолютно певну – прибреше вдесятеро. Краще вже мовчати – цей добре випробуваний національний оберіг єдиний рятує, від мовленнєвої агресії, хоча й на мить не позбавляє москальського товариства.

Спирт то є кров Москаля. Коли горілка почне стугоніти йому в жилах, Москаль суворо прокаже: доля стукає у двері.

Москаль — мій зведений брат. Коли він уперше ввійшов до хати, голодний і переляканий, мене не питали — сказали лише: «Ось тобі братик! Поцілуй братика!» І я поцілував зайду у брудну щоку.

Спливав час. Москаль підріс і скоро виліз із закаляної сорочки. Тепер його часто можна було побачити за щедрим обіднім столом: братик сякався у філіжанку й замислено розвозив, шмарклі пальцем. Так він став філософом. Минуло,ще трохи зим та літ, і Москаль повісив у сінях кота – сардонічна посмішка покійного Нявка часто з’являється мені в кошмарах. Потім братик навчився пити гірку, і залунали попід тихими вербами широкі п’яні пісні. Далі – Москалеві забракло площаді...

Я добре пам’ятаю ранок, коли ми з матусею підхопили торби, що їх дбайливий братик кинув просто перед ґанком, і рушили через усе село на прощу, думав я, та виявилося — в жебри...

Років п’ятсот я мандрую світом — з людьми та сам. І знаєте, що я збагнув? Немає у світі країни, де не пробіг, не пройшов, не проповз, не прошкутильгав би Москаль, лишаючи за собою... (дивись вище).

І тоді я запраг убивства.

Зброю вибирав ретельно. Кинджал, пістолет, ґвер не підходили – куля Москаля не бере (до речі, баґнет-молодець його теж побоюється) Отрута? Пхе, що отрута людині, яка п’є квартами фальшовану оковиту. З тієї ж причини відпали іприт, зоман, зарин та ві-гази...

І раптом мене осінило. Папір! Я добре пам’ятаю: малим він страшенно боявся шурхотіння паперу, навіть сраку підтирав пальцем! Коли ж і на папері були літери, страх Москаля перетворювався просто-таки на жах! Братик навіжено мстився своїй фобії крав старі матусині книжки й палив їх за клунею або замазував слиною надруковане та малював зверху кумедних чортенят...

Тоді я сів за стіл, написав листа і вкинув до поштової скриньки.

Агов, братику. Хіба до тебе ще не заходив листоноша? Доброго здоров’ячка! Якщо ти досі не навчився читати (а ти, певне, так і не навчився), то попроси Кацапку Люсю, що мешкає за котельною в коробці з-під холодильника — кажуть, вона ще трохи літер пам’ятає,— то прочитає. Разом і обмиєте це діло. Жду ответа, как соловейлета!

Липнем 2006, м. Донецьк