Гуморески

Іван ЯРИЧ
Лихо без зубів, а ще більше лихо з зубами

Панчиха допікала Панька:

– А такой вставлю! Усі – з чистого золота. Хіба я в тебе того не варта? Чи я лише варта коло худоби капцювати?

– Їй, з платини! Хоч усі дірки позатикай зубами, – спалахнув Панько. – Чи з зубами, чи без зубів, але мене догризаєш. Загородиси цалі греблі. Відти і поти. Аби-с не могла варги стулити та ними безперев мене жорнувати...

– Я такої щелепи, як у тебе не хочу. Доста одного нещастя. Я прецінь твоя жінка, ньи? За 35 років щось таки замозолила.

– А тобі що до моїх щелеп? Чи вони тобі натирають жовна, чи у пальці тиснут? Шо ти сі до мене причепила!? – одірвася миски з борщем Панько, та дивився злосними очима на жінку, що кидала у себе пироги, гейби дрова у піч. – Мастиси голову з тими золотами та кланцаками, як маєш відки. – При тих сердитих словах верхній пластмасовий зубний протез вирвався йому з рота і лише за ним у глибокій мисці булькнуло.

Панчиха з того дійства розреготалася переможним сміхом.

– О, видиш, Паньку, ти би хотів, аби й я отаково борщ зубами закришувала. А то є не конче гігієнічно. Якби золоті, то ще байки. Золото очищує. Бактерії убиває навіть.

– Кисені!

Панько лапав у мисці щелепу і ложкою, і виделкою, а то була тяжка праця, щелепа наставляла, мов щупак білі зуби і знов занурювалася.. Хотів на жінку висваритись від щирого серця, та без протеза з його щербатого рота йшов якийсь свист, наче б косу у псячку запускав. З того користала Анна.

– Пластмасові щелепи взагалі до однісінького місця. Не витримують ніякого критики і нагрузок. Вни до того всього шкідливі. Мартинисі яку щелепару втиснули? Який вже в неї пищище і то сі не влазіє. Ба, ньи? Ба, так! А як запхали оди з великим трудом, як хрумкнула, то з язика, мало бракувало, аби ся не відклонував ще їден. А як вона хотіла йти, пам’ятаєш, на кавалєрку, як Йван їх сховав, аби не могла йому зрадити, то що з тих зубів сі лишило: щурі в коморі з’їли. Розкошелюйся, старий, бо мені вже надоїло борщі та зупи лльити у себе. Хіба я що? Зливна яма, ба? Мені в череві калабаня без потреби. Хочеся чогось тіснішого. Я сі все одно від тебе не відопну.

– Вісссиписсі, вісси...– посвистував Панько у порожнє дупло рота, усе ще витралюючи протез з борщу. Зі злості стрибнув до помийниці, вилив вариво, вихопив зуби-страховидло і засадив у рота, аж виляски пішли. – Ти дограєшся, я бачу. Налий боршу, бо я голоден. – І ковтнув грудку слини, що наповнювала рот.

–Ти вже своє вімів. Нема... Гризи хліб, як ти такий мудрезний, – збиткувалася над чоловіком.

– Мене ясна болят.

– Ба, ти би фест хтів, аби й мене ясна боліли. Ти мені слопець пластмасовий не рихтуй, доста з нас одного. Лише з золота. Не шкодуй тої мамони... Не журисі! Труна кишень немає... Як умру, то возьмеш цеглу та повібиваєш по одному, та собі писок озолотиш.

– Як так станеться, то без мене тобі їх повібивають. Нині по мордах взагалі б’ють. Така манорія часу.

Панько знов ухлапався в борщ, а Анна провадила далі:

– Що-м сі з тобов доробила? Ба, ніц! Худобу продавав та перстені скуповував, в лашок тото позамотував та й йому мило, рахує щонеділі скілько то в долярах є. Усі зошети посписував тов арифметиков. Паньку,старість уже за порогом! Скілько нам сі лишило небо коптити? За ніготь. Хочу собі писок так умеблювати, як панський покій, щоб віблискував, як сонечко вранішнє. Ади, як мене обсіли зморшки. На твари уже нема ніц, як кажуть нині, суперового. Потеруха. А як буду мати золоті мости, то й тобі буде приємно з такою пройтися до міста.

– Ти на старість з розуму, бабо, віжила, чи шо? На зуби нема що кинути, а ти за якісь меблі терендиш. Та й нині огнєопасно, раз на то пішло, золоті зуби носити. – гнув куштура в другий бік Панько, аби переконати дружину у антинародності її забаганки. – По дорогах нині повно прихопизаторів. І до дорогоцінних писків вже добираються. Читав у газеті, як в одної годинник золотий зняли, як вона скерувалась до міліціонера, а той питався: чому не гвавтувала. А вона що сказала? “Хиба я дурна кричати. В мене ще маються в писку три золоті зуби.” О, видиш! І ти того хоч?

Анна почала витарахкувати посудом. А це означало, що зара закотить істерику. Панько встав, зарипів старими патинками по хаті. Футів від злості. Ще хотів щось сказати, але верхня “щока” відклеїлась знов і випала. Він її з пересердя копнув , а відтак почав витягати з-під шафки.

– Повзаєш сам, і хочеш, аби я коло тебе рачкувала, ба ньи? Або ти вкладаєш мені золоті зуби, або... Добре мені казали мама не йти за тебе, бо ти би сі за купійку повісив. Серед людей когута в штани пустив... А я не послухала.. І скапарила собі вік. Воліла би-м піти на суху галузу, та повіситися, ніж з тобов до шлюбу... – В рух пішли плачі, хлипавка, що мали ось-ось перерости в ревіння. – Лишу ті на дітька, піду геть до чорта...

– Буде, буде вже того, – прикусуючи пластмасові протези, благав Панько. – Я тобі дам тото... Залий си писок плавленим золотом, лише не видзьобуй мені тото з печінок, там й без того повно шутру. Завтра йди си до лихої маттерри з тими щелепами...

На другий день таки пішла Панчиха мірку знімати на зуби. Коли доктор почав гіпсувати рота, її нудило, вона бігала на паркан, переважувалася через штахети та й віддавала Богу не лише те, що з’їла, але й душу. Панька такий поворот справи дещо тішив. Він пускав смішки, притримуючи верхню щелепу, що просилася надвір, гадаючи, що на тім зубна епопея скінчиться, що відмовиться Анна від затії взагалі. Та дружина, незважаючи на гіпсові тортури, які довелось терпіти, таки перемогла себе. Може, тому, що вже не було чим блювати, а може, бажання стати власницею золотих щелеп переважило нудоту.

З отих Анниних катавасій примірочних Панько реготав, і нарушив взагалі рівновагу у своєму роті, то аби не мати мороки з протезом, котрий щораз випадав, прив’язав його на шнурочок, як колись пани підв’язували пенсне. Але чим далі просувалася справа із вставленням “кланцаків” , то тим чорніша хмара заступала обличчя Панька. Ніяк не хотілось розпрощатись із коштовностями, які призбирував довгими роками, тяжко працюючи. Мусив. Інакшого виходу не було.

Місяців через два таки Панчиха умеблювала свій іще не стародавній рот. Він був засіяний золотим зерном наче і сіяв браслетом коштовним. Вона напевно в юності так свої пухкі коліна не виставляла на оглядини, як тепер зуби, повертаючись з стоматполіклініки. Вишкірювала на всі сто, щоб люди бачили, яка вона багачка, щоб заздрили. Як-не-як, за блідуватими губами приспинилося кілька биків, маєток, вартістю десь так, аби не збрехати, до 20 тисяч гривень. То було чим блискати! То вам не блискати стегном з розпірки дешевої сукні.

Панько читав газету, його оранжева щелепа висіла на шнурочку і нічого такого й не сподівався. Улетівши до світлиці, Анна застовпіла, вишкіривши дві дінниці золотих зубчиків. А старому пригадалося, як вона в юності вишкірювала отак з сукні ядрені коліна. Прокліпати того не міг Панько, лише розчинив ворота ротової порожнини, ковтнув слину і заховав туди свою жалюгідну дешеву протезину. “О де мої капітали, о! Тепер у неї вже не просто писок, а капітальний писок! Але нічо! Бог добрий, нічо!” – мисленно висловив свої погляди на жінчину обнову.

Анна покланцувала новунькими зубами. Та так, що мало бракувало, аби собі язика не прокусила. Гей! та було чим. Зо сто грамів золота! Все лице її було списане втіхою, від вуха до вуха.

– Тішся, тішся! – повернувся дар мови до Панька. – Я буду видіти на кілько тобі тої втіхи стане... Чи ти будеш підсміховуватисі, як на голову вода потече. Треба було шіфер купити, дах перекрити, хату пересипати...

А не дай Боже заслабнути. Чекай, чекай. Буде ще твій пищище в роботі. Аби сі лише рекетіри про тото довідали. – Не знав що говорити ошелешений чоловік. – Ану, чи не повибивають тобі пройоми у тих золотих греблях.

– Аби тобі пипоть на язик! Фе, що ти кархаєш! – училася говорити Анна, бо тяжко було розмовляти, рухати тягаровими щелепами.

Якби у воду дивився Панько. Бо не встигла Панчиха усім сусідам, рідним, та близьким виставити “бичі” зуби, натішитися своїм скарбом, як серед білого дня, коли вертала з базару, на неї напав якийсь шмаркатисько, заїхав кулачищем у золоту присадибу і дві передні блискучі подушечки випали просто на тротуар з її золотої скарбнички. Зав’язавсь герць за то, хто підніме вибиті коштовності. Бритоголовий таки відобрав, то що йому не належалося. Анна бралася видряпати наглюкові очі, подряпала тільки нашпиговане жирами лице. Нападник, може, був би вибивав решту зубів, але золотоноша не здавалась, з усіх сил захищала свої добра, замкнула рота, якби на висячий замок, і штурхани кулаків не мали жодного результату. На щастя, в автомашини, що проїжджала поряд, вистрелило колесо, то грабіжник мало в штани не наклав з переляку і на прощання, вперіщивши де попало жертву, дав шпрайса.

Анна від люті, а не від болю, давилася плачем і випльовувала кров. Боліло не збите тіло, а серце від утрати зубів. Та ще її муляло дуже те, що Панько не лише буде дорікати, але й радіти з її придибанчика. Якби не колесо, то Господь знає чим би то все фінішувало.

З того всього жінка впала в нерви, виплакалася дорогою, але вдома не подавала й виду про те, що сталося. Панько і звідти і звідти заходив, щоб довідатися про неприєину новину, та Анна, обертаючись плечима до нього, лише відворкувала, що нібито розбила слоїки з молоком, то лише задармо час та гроші стратила. Язикаті сусіди вже пустили буйду по вулиці, що в Панчихи злодії два чи три зуби націоналізували. Місцевий екстрасенс Василик цього не міг умом осягнути: як то з живого рота можна зуби викрасти, та ж то не з пазухи гроші, чи там з гаманця. “Що то за такі злодії новозавітні появилися? Про таке й Нострадамус не передгадує”, – дивувався вуличний тлумач усіляких магій та пророчеств, до якого, за його словами, сам диявол звертався на “ви”. Тим часом вуличні брехачі вже запустили бульку, о тім що Аннину щелепу, на 32 умовні зубні одиниці, вартістю десяти биків вишпортали.

Чи від розлуки із зубами, чи від побоїв рекетира, Анна таки злягла. Лежала на ліжку в ванькирчику, з розтуленим ротом. Тяжка нижня щелепа відвисала. Панько в такий спосіб заглянув в святая святих і лише по чолі вдарився:

– А я що казав! Маєш, Аннунцьо, гешефт! Ану лише завтра-позавтру прийдут з динамітом по решту золота, – страхітливо зловтішався. – Ще й я, в нічому не винен, можу пожити наглої смерти...

Анна прокинулась. Клацнувши, заперла хавку і сказала:

– Що вже є, то є. Ліпши поклич Миколу Порханюка, най би мене збадав, ба, чи що? Я сі дуже кепсько почуваю. Голова розвалюєся. Може, той бритоголовий бахурище мені всю утробу в грудях повідбивав... – Сплюнула в якусь шматку кров’ю.

Того було досить Панькові, аби хутенько виконати прохання дружини. Боявся, що всяке може статися. На біду багато не треба. А він сам лишатися не збирався, бо хоч Анна була й з перцем, вперта, але за ним ходила. На ній в хаті чотири кути трималися.

Доктор Порханюк, довідавшись що й до чого, зазирнув сусіді до рота і мало не зомлів:

– Пані ласкава! Який Клондайк... Музей золотих самородків! Вам впору, пані ласкава, сигналізацію ту поставити. Йнакше ваш прикнокають. Довкола кишить маніяками, грабіжниками, чикатилами. То як вас не буде, ласкава пані, голова боліти? Ви потенціальна претендентка на кулю в потилицю? Ту я вам не помічник, – теліпав язиком говіркий лікар. – А ви собі чогось страшнішого не могли придумати? Онде моїй племінниці кульчики з вухами повідривали. Одні дамі пальці, я не брешу, пси брешуть, газети писали, повідрубували з перстенями разом. А вам, ласкава пані, можут з зубами й голову відорвати, свят, свят... Ту медицина безсила. Найміть собі зуботілохранителя – раз така юшка. Бувайте здорові, а від голови, пані ласкава, пийте анальгінку. Убийте нерви, бо то ви собі їх зубами зрушили...

– А що то таке він говорив про сигналізацію? – зловила рацінальне зерно з докторового багатослів’я. – Може би справді, Паньку, поставив зуби на сигналізацію.

– На полицю скоро поставимо... Ти зовсім з ялиці впала, рохнулась, як кажуть інтелігенти. Яка сигналізація! Не плети кошики, до Паски ще далеко, бо будуть з тебе усі коні сміятися! “Німецька волна” – говорити. То під сигналізацію беруть банки, уряд, склади, магазини... Та й то би коштувало більше, як ти. Без зубів, конєшно.

– А якби я собі купила газовий пістоль, ба?

– Ага! Купи і застрілься, – вискочив, як голий з терня, Панько. – Не хтіла-с слухати чоловіка, будеш слухатися сухої гіллі.

– Намочи мені, Паньку, холодною шматою макітраню. Може, стиснеться троха, і щось придумає.

У хаті стало тихо, як би її птах перелетів.

Вночі Анні приснився страшний сон. Вона бачила свою голову відокремлену від тулуба. Її, як пробитий футбольний м’яч , оглядав той самий рекетир, що украв у неї цінні зуби. Коли він побачив привідкритий рот, запхав у нього пухку руку і виймав з голови, яка стала скляною кулею, по одному зубчику, кожен завбільшки ліщинового горіха. Ретельно рахував їх, пересуваючи на долоні. Анну це видовище розсердило, хотіла відібрати в цього нахабуги свою законну голову, але не було чим пригостити його, під руки нічого підходящого не потрапляло. А збоку лежав і хропів, підсвистуючи, Панько, то мало що його не викинула з ліжка. Перепуджений чоловік схаркотів, бо не знав, що сталося... Зі страху хотілось заскрипіти зубами, але вони відпочивали окремішно від Панька – в мисочці. Анна проснулася, перехрестилася, помолилася... Та вже до світанку очей не злепила.

Агенство ОБС (одна баба сказала) розповсюджувало найрізноманітніші чутки про нашу славну героїню. Говорили бабуні, що нібито Анна ходила в відділення позавідомчої охорони, щоб її вставили “сигналізацію”, але начальник тільки з того добряче виреготався, а ще казали... Не будемо наводити тінь на порядну громадянку, тим паче, що вона на перших порах становлення нашої держави безкоштовно поїла молоком виступаючих на мітингах.

Знаємо точно, що через день чи два, вона підійшла до свого найдорожчого, ласкаво сказала:

– Паньчику-коханчику! Не панькайся, а бери клевчика, стамесочку, отвьорточку. Та по одному повибивай зубчики мої злоті. Бо я ще хочу жити, тебе заходити. З тими золотими жилами життя, виджу, не буде. А буде нам обом, як каже Порхонюк, абзац!

Панько вирячився на дружину, як на образ Магомеда в християнськім храмі. Допитливість мучила, видко, і його непосидющу вставну щелепу, бо виглянула з рота, і начеб дивилася в журбні очі Анни.

– Ти сирозно, чи граєш дурного?

– Які шутки можуть бути, коли моє життя, ба, в опасності, ньи? По одному вібивай. Потихоньку підваж, тогди молоточком пук – нема. Пук – і нема.

– Може, Анно, підемо до доктора. Най сі подивить... – ожив Панько від такого крутого повороту зубної Голготи. – Я не професіонал в цьому ділі.

– Не бійся в молодості ти вібив зуби Михайлі Драбузі лише за то, що мені на коліно руку поставив. Ба, ньи!? А мені не дадуть тоті... нехристи до дантиста й дійти. Голову відчикрижуть. А що ти без моєї голови варта? Та й то знов буде коштувати... Мені сон снився убійственний. Якісь підозрілі типи по наші вулиці швондаються. А чого питається, коли ту сама біднота скупилася?

Панько обзирав жінку, як поверхню Марса. Не впізнавав її.

– А ти витримаєш?

– Я, Паньчику, наїлася анальгіну, ще й натерла ним ясна. Вітримаю. Я за роки, що жиєм разом, і не таке витримувала.

Панько витягнув з рота протез, повісив на цвяшок і пошаркав радикулітними ногами в коридор, де стояла скринька з пласкогубцями, обценьками, відкрутками, молоточками та іншим інструментом. Не хотів, але мусив дружину слухати. Та й порожня нефарбована липова шкатулка, де до зубної епопеї зберігав “биче” золото, була порожня. А це найдужче боліло, від тої порожнечі серце його спрацьоване кровоточило.

Джерело