Гуморески

Іван ЯРИЧ
Що показує термометр кохання

Яку погоду цієї пори бачимо на стовпчику кохання, видно із валентинок, що їх публікують усілякі медіа на меді до Дня закоханих, жіночих свят. Молоде покоління коханчиків, хоча й вибирає «пепсі», кохання в нього старе, як цей світ. Зливання любовного сердечного кип’ятку просте, як «йой». Аналіз цього кип’ятку, де замість затірки плавають поцілунки, показує, що любов продовжує «звіріти», молодіж вдається до звірської лексики, висловлюючи свої почуття. А це підтверджує, що прабатьківщиною нашою є джунглі, хаща, дебра, ліс..., а ми в них прагнемо бути фауною, котітками.

Вдамося до конкретики, почитаємо любовні післання. «Усурійська Тигро, Ірчику, я тебе дуже люблю», «...Тебе безмежно хочу любити до кінця... Твій собака». «Попусю-Ірусю, цілую твою милу мордусю, роблю їжачка і собачку. Моська». «Коханий бегемотику, приїжджай, зайчик твій замерзне». «Бажаю зустріти Бегемота і закохатися по вуха. Твоя пташка». «Дударику-бичку мій рудий! Я тебе дуду...» «Вірочці і Чебурашці від Киці і Кутасика». «Вітаю Зайчику... Твоє маляточко». А ще «...найм’явкучіша, найдряпучіша, найкусючіша, найпрекрасніша моя киця. Твій самотній Тигр...» «Котусько, мій пухнастий Пуфику...» «Пусику люблю тебе як кішка мишку... А якщо ти мене забудеш, я подряпаю тебе (або покусаю).» «Коханий Пупсику-Котику. Люблю тебе, як ангел Бога...» «Юрчик! Ти мій ласкавий і ніжний звір. Я люблю тебе повір!»

Чи можна любити звірів? Навіть в людській подобі? Важко повірити. Але коли любовна скрута, то й не те покохаєш.

Між тигрячо-котячими «лизунчиками» подибуємо звірів-мутантів, і ой чи не з Чорнобильської зони. «...Тарасе Б.! Життя прекрасне. Куку-руку! Твоя Кицька». Тільки вироджена кицька здатна «кукурукати»... Хоча, як завважує академік акадамеїї Любовних наук, під цим прямолінійним «куку-руку» може бути закодована любовна інформація: мовляв, Тарасе, життя буде прекрасне, якщо ти даси куку в руку...»

Окрім котячо-тигро-мишачих повно коханючих «пернатих» епітетів-почуттів. Як от: «Птєнчика» зі Львова вітає його пташка з Городка»... Новий гібрид закоханого: «Я тебе любу! Твій метелик-пиячок».

Трапляються парнокопитні, яких не занесено у книгу фауни планети. Ми не змогли відшукати в енциклопедіях такого звіра «Моє маленьке бородате хоменятко». Очевидно, це з родини хом’якових.

Якщо більшість кохає від кігтів до ратиць звірів і птахів, і риб, то окремішні лише частини їх тіл. Як ось: «Любий хвостику, я люблю тебе більше, ніж ти думаєш. Твій кінчик»...

Не вдалося з’ясувати, хоча ми й зверталися до професорів-лісівників, що то за звірина «Любий Цюник». Нас учені відфутболили і направили до медиків, останні вважають, що це щось пов’язане із любовним енурезом, невтриманням кохання... Не вияснили й що то «Наталя-брулянтик», як величає свою любку «чудо-Сергій».

Так само не розгаданою залишається звірятко «маленька врєдіна». В природі таких звірів не буває. Є великі і закінчені “врєдіни”.

А далі цілковитий відрив від рідної планети, політ в захмарні небеса: «Моя Зіронька, Сеся-сонечко, моя хмариночка Нінуська,.. місяченько дворогий Зюзя»... Кожному на життєвому шляху трапляються такі милі світила і в штанах, і в спідничках. Знадвору. А всередині в них водородні реакції. Не одне сонечко кругле, ясне, тепле на початках через певний час як припече, то хоч з моста в воду, од тієї жаркоти спалюючо-спопеляючої. Хоч в Сибір, щоб тільки охолодитись, позабути спекоту. Отож бо, придивляйтеся на свої сонечка через затемнені окуляри, щоб добряче розглядіти на них і плями, і температуру тіла, і корону, і орбіти обертання.

Подибуємо сердечні послання на африканських діалектах: «Я тебе любубу, ти моє цмококо. Завжди тільки твоя кицька-Лімпопо».

Але є ще серед молоді й здорові сили, які чудово володіють становищем та укрмовою. І в коханні вони стоять на реальній основі, не відриваються, як багато хто в космос, виходять з нашого зателепаного життя. «Антоне! В ці холодні дні мені не вистачає тебе, як ста грамів горошку. Скоріш повертайся і ми будемо нерозлучні, як дві гривні вкупі»... Чи: «Будь моцна, як сорокаградусна. Вік живи і здоровій, тільки СПІДом не хворій», чи: «Назюсю! Люблю тебе, як ти мій борщ. Твоя Дуся», чи: «Пацєтко, я без тебе кабанію. Люблю, цілую...» Як сильно і як правдиво, і як від серця, і яке відображення нашої дійсності, яке приземлення! Кохання останніх струменить силою рідної Землі, б’є живими соками практицизму. Такі шлюби будуть не те, що нерозлийвода, але нерозбийзалізобетон – вічні! За такими наше майбутнє, заїньки мої, я вас любубу.

Джерело