Гуморески

Арсен ВЕСЕЛЮК
Заради рідної школи

— Перенеси, Віруньчик, своє весілля на наступну неділю. Дуже тебе прошу, — в очах класної керівнички повно сліз. — А то в один день твоє торжество й випускний вечір.

Ця Маргарита Іванівна висотала з мене нервів — страх скільки. Думає, я забула, які оцінки мені ставила? П’ять-шість балів, не більше. Мовляв, не доросла я до дванадцяти балів. На кожному кроці втовкмачувала: «Вчись, Віруньчик, вчись. Знання — це сила». Була сила, як мати носила. А тепер я не поступлюсь весіллям, проявлю характер: два одинадцятих класи будуть у мене за столом, а не в школі. Я не Катька Кааліція, що піддалась умовлянням і справляє весілля через місяць після випуску.

Після моєї заяви збирають педраду. Порядок денний: «Випускний вечір чи весілля?» Радяться день, другий, третій. Товчуть воду в ступі, й ні кроку вперед. Тоді я прямо до директора: «Ну що? Мовчите? Не знаєте, що робити? То я підкажу: ставте мені з усіх предметів дванадцять балів, і я поступлюсь».

Боже! Що тут зчинилося. Вчителі цілують мене, цілують одне одного. Директор школи так прилип до хімічки, що ледве відірвали його від неї. Технічки — в танок. Кругом мене, кругом мене. Навприсядки... «Ну, Віруньчик, ну, ти голова!»

— Та нічого, — кажу, — на які тільки жертви не підеш заради рідної школи.

с. Журавне Літинського району
Вінницької області.

"Сільські вісті"