У неділю захотіла наша льоха Фаня до кавалера. То вибирай же будній день. Ні, якраз у неділю. Не дасть відпочити. Хоча де той відпочинок на селі!
Ми до неї. Туди, сюди. Треба до кавалера гнати. Добре, що через дорогу в сусіда він є. Хочемо з хліва вигнати, а вона не йде. Ну, хоч плач. Лягла на правий бік і не ворушиться. Насилу ми її звели, а вона стоїть, як монумент. Силоміць випхали за поріг. Вона ж гоп і сіла. Не понесеш же її на побачення. Діло приключилося взимку — надворі мороз тріщить. Навкруги ні душі. А ми возимося з нею, як дурний зі ступою.
«Слухай, — каже чоловік. — Є ідея. Бачиш старе корито, в якому колись кнурові їсти давали?» «Бачу» — «Давай посадимо її в корито й перевеземо через дорогу. Це ж недалечко. Ніхто й не помітить. А то Фаня посидить-посидить на подвір’ї, та й передумає».
Насилу вкотили Фаню в корито. Розвернули головою вперед, щоб людей бачила. А вона сидить, як цариця на троні. Прив’язали мотузку до корита. Впряглись і потягли нашу пані через дорогу. Вона затихла, ні хрю-хрю. А як опинились у сусіда, Фаня встала і пішла до хліва. І команди не потрібно.
Прийшли забирати Фаню, з хліва вона ще якось вийшла, а на подвір’ї стала стовпом і стоїть. Чоловік підтяг до неї корито і каже: «Карету подано, мадам!» І що ви думаєте? Вона, без лишніх умовлянь, плюх і сіла.
Ось так, двічі на рік возимо Фаню на побачення. Зимою по снігу легше, а влітку аж іскри з-під корита сиплються, а в нас очі на лоб лізуть.
Фаня хоч і свиня, але затямила смак владного корита. А ви дивуєтесь, чого верхи чубляться. Охо-хо... Життя наше...