Гуморески

Любов СТАНАЧИЧ
Модний терор

Суботній ранок обіцяв спокій, але раптом до спальні увірвалися дикі крики групи «Звірі». За ними, як вихор, влетіла донька з купою «Космополітенів»: «Мамцю, щось ти цієї весни зовсім не модна!» — «Хіба? А мені здавалося...» — «Тобі завжди щось здається! Зараз я створю тобі імідж!» І вона вмить зірвала з мене ковдру. «Ой, холодно!» — «Е ні, до душу, фарбуватися і — до бутика!» — «Не піду-у-у», — я знову натягнула ковдру на голову. Та моя Пташка не відступала: «Хочу модну мамцю!» І потягла мене під душ, пустивши холодний струмінь. На час водної екзекуції мій лемент заглушив «Звірів». Потім донька швидко загорнула мене в кошлатий рушник, умостила в кріслі і спрямувала в обличчя потужне дуло гарячого фена: «Тепер створимо модну голову». «Зроби, як я люблю», — попрохала я. «Ти ж хочеш бути на двадцять років молодшою, то терпи!» І вона почала начісувати копицю на моій бідній голові, примовляючи: «Такий чубчик уже сто років як треба підстригти, вуха закрити». — «Але я люблю їх відкривати!» — «Твої треба ховати! Подивись-но в люстерко!» — показала вона мене. «Фі», — вихопився зойк душі. «Ти нічого не тямиш, тримай тіні! Зробимо синьо-фіолетову гаму, білі перламутрові губи». І донька наказала мені розтягнутися в усмішці, щоб розтушувати помаду: «Ну, прикольно?» «Жах!» — скрикнула я. Та моя Пташка не вгавала: «На сніданок з’їси шматочок житнього хліба, некруте яйце, апельсиновий фреш. Живіт прибираємо». — «А я сьогодні тортик хотіла...» — «Ні в якому разі, — відрізала донька, —торт з’їсть кіт, а тобі можна хіба що яблуко, але зваж: потім треба 50 раз підняти ноги без допомоги рук!» — «Благаю, тільки не це!» — заволала я. «Але ж ти хочеш малинові чарліки?» — «Хочу». — «Тоді гайда качати прес». — «А якщо надягти туніку?» — «Живіт прибиратимемо все одно!» — наполягала Пташка. «Добре, — погодилася я, — але не увесь одразу!» Донька пішла на компроміс, і мені дісталася всього одна шоста двохсотграмового торта.
За годину ми мчали в маршрутці до модного бутика з екзотичною назвою «Хутірець». А згодом нас зустрічала товстуха Аліна з червоно-рудим волоссям, підстриженим «а-ля кактус». «Аліно, підбери матусі модні штанці», — попросила донька. «О-кей, ось — від «Валентино» — «хебе» в горошок, а ось від «Кензо» — «чебе», — знайомила Аліна з асортиментом. «Матуся хоче малинові чарліки», — підказала моя Пташка. «Є в мене такі, — порадувала Аліна і підвела нас до вішалки з багатообіцяючою «Дольче вітою», — ось — віскоза-стреч, ось — котон, а ось — картата льонушка». «Картаті — найкрутіші, — підтвердила донька і подала мені останній писк, — примір, це — твій сайз!» Я радо помчала до примірочної. «Справді, — думала, мацаючи тканину, — це тонкий льон, колись була в мене така піжама, як зараз пам’ятаю, — п’ять сімдесят коштувала. Треба брати». Я примірила «Дольче віту» і тільки-но встигла собі в ній сподобатися, як раптом на очі потрапила незрозуміла синя етикетка з чотиризначним числом. Якийсь артикул, а ціни чомусь нема», — подумала і покликала доньку, щоб вона допомогла розібратися. «Ой, мамцю, як тобі прикольно, носитимемо разом!» — запищала моя Пташка. «Беру, — зраділа я, — тільки-от ціни не бачу, де ціна?» — і підставила доньці стегно, щоб вона вивчила етикетку. «Та ось же ціна, мамцю, синя», — зацвірінчала вона радісно. Почувши такий вирок, я спочатку не повірила, але про всяк випадок буквально випурхнула з льонушки: «Пляжні штани не можуть коштувати тисячу двісті гривень! Буденні та ще й мнуться...» «Це ж Італія, до того ж місяць тому вони коштували півтори тисячі, а тепер у нас вже знижки, — розпливлася в усмішці «стрижка-спалах», — а що мнуться, то це круто, як у Михалкова». «Минулого сторіччя така крутість коштувала в сто разів дешевше», — не вгамовувалася я. «А ти ж хочеш бути модною в цьому сторіччі, для тебе зроблять пресональну знижку, чи не так, Аліночко?» — наполягала донька. «Немає проблем, за дев’ятсот сімдесят беріть, дешевше за гриби», — розмармеладилася «хуторянка». Відкараскуватися далі було незручно, втім, така «Дольче віта» мене вочевидь не влаштовувала, тож я вмить випалила: «Ой, тільки-но згадала: на балконі, в тому мішку, де старі речі, лежать точнісінько такі штанці від моєї піжами, яку я майже не носила, до того ж стиль ретро — моя пристрасть... Одне слово, дівчатка, завтра ви мене не впізнаєте!»
І я вискочила з «Хутірця», як корок вилітає з пляшки з ігристим шампанським.