Гуморески

Любов СТАНАЧИЧ
Щоб комарі не кусали...

Узимку почуваюся, як ведмедиця, котру випадково розбудили... Але в неї — шуба натуральна, барліг затишний. А я, в синтетиці, мерзну, їду на роботу і... мрію про диво.
Воно з’явилося в образі однокашниці, перукарки Нонки. І от це диво (червоний чубчик, зелена потилиця, чорні нігті, макіяж, як у актора японського театру) узріло мене у вагоні метро і заволало: «Привіт, подруго, підгрібай сюди!» «Не можу». «Тоді я до тебе лечу», —повідомила Нонка і, розсовуючи «крилами» «різних ворон», умить опинилася поруч. «А ти зовсім не змінилася, хоча імідж тобі давно треба змінити! Запрошую на перегляд нової колекції, ну, фуршет там, дефіле... Ти мусиш піти», — торохтіла Нонка. «Так мені філе минтая треба приготувати», —відкараскувалася я. «Ти що, законсервуватися в тому філе вирішила, я їй — авангардне дозвілля, а вона... Коротше, після роботи греби до мого офісу, де вивіска з блискучим гребінцем. О сьомій чекаю». І Нонка зникла в розкритій пащі вагона.
...День підбіг до вечора, як кіт до дрібнички-блискітки. І от я сиджу в першому ряду на перегляді колекції фірми «Zіna». Ну, скажу вам, я хоча й читаю журнали мод регулярно, та щось неправильно розумію. Тільки-но почалося дефіле, постала гора запитань: чому зверху на дівчинці — скафандр, знизу — бікіні, а на ногах — босоніжки з гетрами? Це що, ілюстрація до приказки «зима—літо—папуга»? Але Нонка розвіяла мої сумніви: «Ой, як мені подобаються гетри з босоніжками, обов’язково зв’яжу собі до пантофлів!» «Щоб комарі не кусали», — підтакнула я. «Ти починаєш «врубатися», а як тобі оця?» — зачаровано спитала вона, вказуючи на темно-зелений «футляр» з рожевим циліндром на голові. «Про таку моя бабуся сказала б «як глиста непритомна». «Темрява соціалізму, це писк сезону!» — обурилася Нонка. І тут під акомпанемент барабанів до нас попрямували такі дівчатка, що я не стрималася: «Нончику, а чого вони всі худі, щоб тканини менше витрачати?» Вона як зашипіла: «Тихіше, ліворуч від тебе — відомий кутюр’є, перша величина з бюстиків у СНД, до речі, такий мачо!» «А навіщо мачо бюстики?» — «не в’їхала» я. «Та ти що, він навіть для Вірки Сердючки нижню білизну шиє!»
Почався показ купальників чи, скоріше, «вірьовочок». Дівчатка — наче ляльки з однієї коробки, ніжки, як ниточки, фігури, неначе Барбі відпрасували. Коли вони закрокували, я ледве зі стільця не впала: «Ой, а чого це вони так ногами загрібають, наче в них плоскостопість?» «Ну ти — відстала! Це ж самий супер...» «А які на них колготи налізуть?» — не вгавала я. «Тихо, — грізно прошипіла Нонка, — мачо вже на тебе увагу звернув». І я слухняно замовкла. Незабаром усе змішалося в моїй голові: зачіски-папахи зі шкіряними шортами, бюстики зі стьобаними тілогрійками, кілометрові ноги з бантиками. Потім у залі вимкнули світло, і я навіть задрімала. Але раптом воно знову спалахнуло, загриміли барабани, і модельки, дрібочучи, вискочили на сцену разом із «головдизайном» — прощатися. «Тепер валимо на фуршет, тримайся біля мачо», — керувала Нонка, проштовхуючи мене у фойє, — а он ліворуч у «кожарі» — моя знайома з «Наталі», а з нею в оранжевій джинсі... о, та це ж мій шеф, «прима зачіска-2003»!»
Я почувалася безбарвним шматком воску в музеї воскових фігур, які ожили й немов раптом згадали, що не завадило б поїсти, і, штовхаючись, відвойовували собі місце коло столу. «Ти чого як відморожена?» — занепокоїлася подруга і подала мені коктейль у модному фужері, прикрашеному метеликом-лимоном. Звідкись узявся Нонкин шеф, який уже вельми «ококтейлився». «Едюню, це моя однокашниця, — торохтіла Нонка. — Їй треба терміново змінити стиль і зробити асиметричну стрижку, як у Сільви з «Фонтана». Подивися, яка в неї (тобто у мене) голова страшна, наче ні лаку, ні пінки у природі немає... Давай проекспериментуємо на ній із проріджуванням», — пищала вона. Я раптом подумала, що треба тікати, і сховалася за колоною...