Гуморески

Любов СТАНАЧИЧ
Сон як засіб профорієнтації

З Васьком Жуйкіним — студентом-другокурсником медінституту і моїм сусідом — у розпал семестру відбувалися дивні метаморфози, внаслідок яких побачити його на лекціях можна було так часто, як, скажімо, часто можна спостерігати сонячне затемнення. Затягти Васька на пари міг тільки його друг Левко П’яткін, та й то лише за умови, що після першої вони зранку домовилися втекти до найближчої пивної. Отже, початок навчального процесу в Жуйкіна традиційно ознаменовувався складними соматичними явищами, які супроводжуються ГРВІ. Що за предмет? Так не предмет, а інфекція, що міцно тримала його за спину, немов ланцюгами приковуючи до м’якої канапи. А що коїлося у Васька з очима! Від цілодобового невимикання багатоканального «ящика» вони ставали червоними, як у кроля. «Ну просто мара на дитинку», — журилися батьки.
Навіть лікар Васька був шокований, констатуючи, що в нього — синдром хронічної втоми на тлі «дико» зниженого імунітету. Бідкаючись з цього приводу, він виписував йому довідку спочатку на тиждень, а потім (через вірус, що активізувався) продовжував її на другий. Добре, що друзі під керівництвом вищезгаданого П’яткіна не забували Жуйкіна: вони регулярно телефонували йому і повідомляли інститутські новини в такому обсязі, що сусідам «по блокіратору» всією родиною невідривно доводилося чергувати біля апарата з надією, що лінія звільниться хоча б опівночі.
Якщо навчальний процес умовно прийняти за чотири четвертих, то три з них Васько страждав на різні хвороби, а одну четверту — нарешті, перемагав їх. Адже недаремно ж він вчиться в медичному. І тоді... І тоді Васько все-таки їхав до інституту. Щоправда, на зупинці доводилося добряче помізкувати, щоб згадати, на якій маршрутці туди можна дістатися. Зате бачили б ви, скільки конспектів пропущених лекцій тяг він додому «для перекатування» у набитому рюкзаку! І «перекатував» з таким озвірінням, що навіть лампочки в торшері перегоряли.
От і цього року напад нерозтраченої енергії охопив Жуйкіна за два дні до сесії. І тепер... О, тепер він міг гори зрушити. Зранку, до від’їзду батька на фірму, він навантажив його двома пакетами, набитими дискетами, які потрібно було терміново перетворити на численні нездані лабораторні з усіх наявних на другому курсі дисциплін. Добре, що батько вже мав досвід виконання таких завдань і завбачливо взяв у канцелярії весь папір, виділений на наступний квартал.
Заключний етап передсесійної гарячки настав у Васька за день до першого іспиту, коли вся його родина перетворилася на могутню групу підтримки. Матінка взяла відгул, щоб «катати шпори», бабуня зранку стала на вахту в кухні і, дзижчачи соковижималкою, забезпечувала «дитині» вітамінне харчування. Сам дід не стояв осторонь навчального процесу. На нього покладалася ну дуже відповідальна місія — спиряти до публічки, щоб узяти дефіцитну монографію, не виявлену у всесвітній павутині, за прочитання якої «четвірку» було обіцяно навіть злісним прогульникам. Добре, що в нього там якісь пільги. Зрозуміло, група підтримки трималася непохитно.
Пік посиленої підготовки до іспитів припав на нічний час, коли Васькові залишалося вивчити всього десять квитків із трьохсот. О другій годині після півночі він, вкрай виснажений таким «інтенсивом», гепнувся на канапу і, машинально виключивши торшер, занурився в царство Морфея. Остання думка, що промайнула в нього перед обіймами цього рятівника, була про себе — з повагою.
Уранці студент почав сіпатися уві сні і щось невиразно промимрив. А за півгодини до «побудки» раптом несамовито закричав і... прокинувся. Враз прибігли батьки (спали як полохливі зайці — боялися вчасно не розбудити «дитинку»).
— Що сталося? — хором спитали вони.
— Сон, я бачив сон, — промимрив тремтячим голосом Васько.
— Який?
— Ніби я — на практиці: асистую професору на операції...
— Так це до «п’ятірки», — заспокоїла онука бабця.
— А далі що було? — хвилювалася матінка.
— Далі я взяв скальпеля і... знепритомнів.
— Який жах — погана прикмета, але чому знепритомнів? — не заспокоювалася бабця.
— Річ у тім, що, що...
— Ну кажи вже, не тягни! — квапили соню батьки.
Річ у тім, що я змалечку боюся крові, — тремтячим голосом відкрив їм таємницю Жуйкін-молодший і, несамовито волаючи, натягнув ковдру на свою начитану голову.