Гуморески

Григорій ШИЯН
Як по нотах

Уранці приїхав я в Березівку. Іду вулицею, розглядаюся, у кого б спитати потрібну адресу. Біля одного двору на лавці вгледів старого з лисою головою і бровасто-вусатим обличчям. Підійшов.
— Скажіть, будь ласка, де тут живе оцей чоловік? — подав дідові шматочок газети, на якому вчора записав заковиристе прізвище.
— Іван Ку-зю-бер-дієн-ко, — по складах прочитав старий. — Хе! Є такий! Це — на горішній вулиці. Чув-пойняв? Сідай, чоловіче, зараз розтолкую, як по нотах.
Дід одразу скрутив з моєї газетки цигарку, розкочегарив її.
— Мать, родич? — видихнув із димом.
— Та ні. Вчора тільки познайомились на базарі в Соснівці. Він, буцім, корову продає, — і голосніше пояснив. — Корову в нього купити хочу-у!
— Не кричи, не глухий, — відмахнувся старий. — І з очима — слава Богу, і все проче. А от із головою кепсько. Чув-пойняв? Що колись було, все-все пам’ятаю, а що вчора чи навіть сьогодні — ніби вітром видуває. Ага-а... Тобі, значить, до Івана з коровою... Іди отакечки прямо до першого провулка. Звернеш «цабе». Ліворуч буде урвище — то колишнє глинище. Я ще парубкував, як з нього брали глину. Що то за гли-ина була-а! Ага... Жив тоді в Березівці гончар Сидір Деркач. Ох і майстер бу-ув!
— Дідусю, я питав за Івана...
— Здрастє! Деркача звали Сидором.
— Нащо мені ваш Сидір! Розкажіть, куди мені далі йти?
— А куди тобі треба? Далеко?
— Та до того ж Івана... Ну, дав Бог прізвище! Казали, повернути «цабе»...
— «Цабе»? Ну да! Повз глинище. Чув-пойняв? А далі буде перехрестя. На розі побачиш хату під оцинкованою бляхою. То Галька Шатравка живе. Чув? Ні дня замужем не була, а народила трьох синів, як соколів. Василя, Петра, здається, і ще одного... Як пак?..
— Дідусю, я ж про Івана питав, — почав я втрачати терпець. — Де він живе?
— Іван? Який ще Іва... А-а-а... Це, мабуть, Шатравчин наймолодший? Точно, Іван! Цей недалечко жиє. Чув-пойняв? Розтолкую, як по нотах. Як підеш отако прямо до пошти, а тоді повернеш «цоб» до ставка, то ніяк не минеш Шатравчиного подвір’я.
— Чого б я туди йшов?! — скрикнув я. — Ви ж показували он туди, в протилежний бік.
— Якого біса я б туди показував, — аж образився старий. — Що я, не знаю, де Іван Шатравка живе?
— Господи! Мені потрібен не Іван Шатравка, а Іван, який продає корову!
— То тобі потрібен Іван чи корова?
— Та Іван же! Прізвище... Я ж на газетці записав. Ви читали.
— А де та газетка?
— Скурили ви її!
— Отуди к бісу! Кажеш, Іван з коровою... Гляди ж, по сусідству таких немає. Чув-пойняв? Є Килина з козою. Оно-о хата!
— Навіщо мені та Килина здалася?!
— І правда, на греця тобі та стара карга! — захихикав дід. — Ти ж орьол! Я тобі таку молодичку-у знайду... Ух!
— Ви знущаєтесь? Я не женитися приїхав!
— А чого? Ти ж забив мені баки, що я й забув, — і раптом ляснув себе по лисині. — Згадав! Хоч і той... склорєз, а згадав! Чув-пойняв? Ти чи то козу, чи то корову продаєш... А може, теля? Походи, попитай — дивись, хтось та й купить.
Я схопився, як ошпарений, але дід і не кліпнув:
— Сходи отуди-и... на той край. Зайди до Копитенка, Обази, Бовтька... Або спитай Штанька, Кузюбердієнка...
— Дідусю, — кинувся я до старого. — Кузю... бердієнко! До нього ж мені й треба!
— Чого ж зразу не сказав? — докірливо похитав головою дід. — Є такий! Це — на горішній вулиці. Чув-пойняв? Та ти сядь, зараз розтолкую тобі, як по нотах...

с. Богуслав
Павлоградського району
Дніпропетровської області.