Гуморески

Павло СЕРПЕНЬ
Ох ці серіали

— Агов, Катю! — гукає стара Чумаченчиха, заходячи на сусідське подвір’я. — Доброго тобі здоров’я!

— Це ви, тітко Ганно? — стає на порозі господиня. — Дай Боже бачитись.

— Два дні вже тебе не видно, дай, думаю, провідаю, чи не захворіла часом.

— Та ні, жива-здорова, від телеящика ніяк не можу відірватися. Тільки «Люба, діти та завод» закінчаться, як уже «Дві любові» починаються... Сніданок так і не встигла приготувати. Може, хоч обід зварю. Після «Сестер по крові» до «Гріхів батьків» буде вільних півгодини.

— Чого це я до тебе припхалася? — раптом замислюється Чумаченчиха. — Ага, згадала! Ти вчора «Буржуя...» дивилася?

— Ну-у...

— То я хотіла взнати, на чому все зупинилося, бо мені алкоголік Андрій Маринин не дав додивитися...

— Та ти що?! — здивувалася Катерина.

— Прибігло у двір, мурмило, — перевела дух Чумаченчиха, — та й заходилося гамселити у віконну раму. Тоді саме «День народження Буржуя» показували... У телеку стріляють, вікна ходором ходять. Здалося мені, що «буржуї» прямо на моєму подвір’ї влаштували розбірки.

— А далі що? — ледве не лусне з цікавості Катерина.

— Хотіла під ліжком сховатися, так задня часть не пролізла, то я під стіл шмигнула. Скатертину донизу опустила й сиджу. Чую — заходить один. А мені ж тільки ноги видно. У кирзових задрипаних чоботях. Ні, думаю, буржуйчуки так не ходять. У них туфлі, як лижі, з задертими носками. А це якийсь наш «металіст» за алюмінієвою каструлею аж у хату приперся. Дай, думаю, одхилю скатерку, подивлюся. А воно й саме обізвалося: «Ганько, ти куди поділася, стара відьмо?!»

Катерина починає погигикувати. Чумаченчиха входить у раж:

«Ах ти ж, сучий сину! — вилажу з-під столу. — І не сором тобі ото тарабанити у вікна до старої людини, без спросу в хату грязюку нести на кирзяках?!» А він баньки витріщив і питає, що я роблю під столом. «Не бачиш, — тицяю йому дулю під ніс, — підлогу мию!»

— Так чого ж він до тебе прителіпався?

— Прийшов сваритися за козу. Бачте, вона йому обгризла дві яблуньки, поки я «Дві любові» дивилася. Пообіцяв їй ноги й роги повисмикувати. Кричав, ледве в нього пуп не розв’язався. Так я йому ще одну дулю скрутила, сказала, що він у мене випив на п’ять яблуньок, може їх посадити замість обгризених козою. Пішов, як битий пес із обшморгнутим хвостом.

— А на мене Грицько Муха написав у сільраду за з’їдену коровою капусту, — зітхнула Катерина.

— То як воно з тим «буржуєм»? — спохопилася Чумаченчиха.

— Нічого, живий поки що...

— Ну, слава Богу... То я, те-є, подибаю, бо ще, чого доброго, пропущу початок «Приреченої стати зіркою».

— А відразу після «Зірки...» не забудьте — «Вовчиця»! — гукає навздогін Катерина.

— Еге ж, еге ж, спасибі! Не забуду.

Подибала.

"Сільські вісті"