Гуморески

Анатолій СЕМЕНОВ
Дивний дядько

Марина і Сергій побрались недавно. Незабаром із села сусіднього району до молодого подружжя завітав у гості Маринин родич дядько Іван. З приводу такої події Сергій змотався на базар і, аби справити на гостя відповідне враження, за останні гроші купив курку. Марина ж, розділивши її, половину зварила в борщі і все те виставила на стіл.
— Я на борщ не голодний, — відразу ж заявив молодятам дядько Іван і, підсунувши до себе тарілку з м’ясом, став наминати, аж курячі хрящі затріщали.
Не витримавши такого спустошення, Сергій дипломатично мовив:
— Ви, мабуть, маєте дуже здорові зуби!
— Еге ж, міцні нівроку! — погоджується дядько Іван, продовжуючи розправу над куркою.
За хвилину-другу Сергій знову не витримує:
— Ви б, дядьку, з хлібом їли! У народі ж недарма кажуть: дурне сало без хліба!
— Так то ж сало дурне, — промуркотів селюк, змовницьки підморгнувши Сергієві. — А м’ясо, молодий чоловіче, розумне й без хліба!
Марина зиркнула на коханого, червоніючи від сорому за простакувату поведінку свого родича.
Невдовзі з куркою було покінчено. Дядько Іван витер серветкою підборіддя, масні губи й без будь-яких словесних викрутасів звернувся до племінниці:
— Марино, а чому ти нас із тіткою Ганною не запросила на своє весілля? Хіба ми вже й не родичі?
— Так ніякого ж весілля не було, — зніяковіло відказала Марина. — За які гроші було його справляти?
Видно, дядькові Івану від почутого стало не по собі. Сконфужено почухавши потилицю, він гмикнув, підвівся з-за столу й підійшов до вішалки, де висів його кожух.
— Значить, весілля у вас не було, — не то запитав, не то констатував, одягаючись. — Ну, ви вже мені пробачте, старому дурневі, за курку. Мабуть, на мене щось найшло...
— Та чого там, — сиплувато озвались молодята, занепокоєні його поведінкою. — Навідуйтеся будь-коли! Будемо завжди вам раді!
— Неодмінно! А зараз мені треба поспішати, бо не встигну на останній рейс маршрутки.
Згодом, коли дядько Іван був, напевно, вже на автобусній зупинці, Сергій задумливо мовив:
— Дивний якийсь у тебе родич, Маринко.
— Добра він людина, — прибираючи зі столу, сказала Марина, — бо завжди у скрутні часи чимсь допомагав нашій родині, — і, ніби на підтвердження своїх слів, надибала під серветкою паперовий прямокутник із написом: «Молодятам у подарунок!». — І коли він тільки встиг їх сюди покласти?! —мовила зворушено, видобувши з конверта дві купюри по п’ятсот гривень.
— Я ж і кажу: дивний твій дядько! — підтримав настрій дружини чоловік. — Щоб у наш час... Розкажи кому — засміють, не повірять!