Гуморески

Михайло ПРУДНИК

АДЬЮ, АБО СНІГОВА ЛЮДИНА

До однієї організації, що розташовувалася на околиці міста, неподалік густих гірських чагарників, зайшла снігова людина. Вирішила нарешті налагодити зв’язок із цивілізованим світом.

— Вам до кого? — перепинила дорогу секретарка Надя, яку зовсім не здивував незвичний вигляд відвідувача. Вона вже звикла до різних штучок: той одягнеться, наче директор ресторану "Галушки", інший — наче соліст ансамблю "Муму!", а ще інший може і міністром назватися, аби тільки потрапити на прийом до самого Якова Никаноровича Бородавка.

Снігова людина кивнула на оббиті дерматином двері.

— Неприйомний день! — відчибанила секретарка, дивлячись у вікно.

— Як... неприйомний?

— Що, неграмотні? Он графік на стіні висить. Приходьте у четвер. До побачення!

— А раніше не можна?..

— Порядок один для всіх. До побачення!

— Вибачте, я снігова людина...

— Вибачаю... До побачення!

— Але я снігова людина...

— Знаєте, — взявшись у боки, демонстративно засміялася секретарка, — у нас тут у відділі кнопок працює Жанна Лихошапка. Її наші чоловіки, до речі, сніговою бабою називають. Але це ж не означає, що я маю пускати до Якова Никаноровича коли їй заманеться. І взагалі, не морочте мені голову. Сказано — в четвер, значить — у четвер! До побачення!

— Але мене всі шукали... — з розпачем мовила снігова людина. — Шукали зі мною контакту...

Секретарка раптом посміхнулася, наче актриса на екрані телевізора, що не працював тижнів зо два:

— Так це ви?..

— Я...

— Чого ж ви зразу не сказали?..

— Я казав...

— Нарешті! — вигукнула Надія і пурхнула до дерматинових дверей. — Якове Никаноровичу, прийшов!

— У мене неприйомний день! — глухо прогуготів Бородавко.

— Це той, кого ми шукали. Наскільки я зрозуміла, від Кардинала.

— Клич! — мовив Яків Никанорович. — І приготуй нам, будь ласка, по чашечці кави.

Лишаючи на килимові мокрі сліди, снігова людина переступила поріг.

— Нарешті! — звівся з крісла Бородавко. — Прошу, сідайте. Сідайте, шановний. Ми вже тут із ніг збились у пошуках...

— Знаю, — кивнула головою снігова людина, яку треба було б назвати точніше — сніговим чоловіком. — Тому й пришов...

— Спасибі, дорогий! Спасибі! Вік не забудемо. Премію з директорського фонду випишемо. Ви тільки не переживайте. Про минуле розпитувати не будемо. Нам воно, як той казав, до лампадки. Хто прийшов, звідки?.. Яке це має значення? Головне — робота.

— Яка робота? — розгубився відвідувач.

— Ну, для вас, мабуть, насіннячко. Дрібниця. Замок ось у цьому сейфі заїв. А там печатка. Третій тиждень без неї працюємо. До кого тільки не зверталися... А один чоловік і порадив зв’язатися... гм... з вами, ведмежатниками.

— Я снігова людина...

— Дуже оригінальна кличка. Довго, мабуть, у... далеких краях мерзли...

— Це не кличка. Я справді — снігова людина. Ота, про яку в газетах пишуть, по радіо і телебаченню передають...

Яків Никанорович похапцем натиснув кнопку.

— Слухаю вас, — обізвалася секретарка.

— Надю, готуй, будь ласка, не дві, а одну каву! – зручніше вмостившись у кріслі, він забарабанив пальцями по дзеркальній поверхні столу й усміхнувся: — Ну припустімо, що ви справді снігова людина. А як доведете?..

— А що тут доводити? Я ось, перед вами! Дивіться, будь ласка!

— А документ у вас який-небудь є?

— Який документ?

— Паспорт, посвідчення чи довідка якась?

— Н-н-немає, — розгубилася снігова людина. — Але ж я перед вами й кажу, що я снігова людина...

— Я теж перед вами, — відкинувся на спинку крісла Бородавко. — І кажу, що я Людовик XVIII. Ха-ха-ха!.. Вірите?

— Та що ж мені робити?

— Не знаю, не знаю... Без документів, розумієте...

— Ну, а якби я, приміром, його загубив? Може таке трапитися?

— Може! — погодився Бородавко. — Тоді заплатіть штраф і принесіть дублікат.

— А якщо у мене грошей немає?

— То що ж ви хочете? Щоб я кожному зустрічному свої кровні гроші роздавав?! — аж закипів від обурення Бородавко. — Ну й нахаба! Гроші йому подавай! Бач, як здалеку почав!

— Не потрібні мені ваші гроші! Просто я прийшов... сказати, що я снігова людина і маю ось такий вигляд...

— А що нам той вигляд без документа?!. Га? Минулого року теж один приходив. Ревізором називався. Три дні поїли його й годували, поки документа не побачили... Виявилося, що то сантехнік із сусідського ЖЕКу... Вирішив так відпустку свою провести... Ні, що не кажіть, а без документа вам ніхто не повірить... От я, наприклад, з документом хто? Начальник. А без нього?.. Та що там говорити... Буде документ-тоді приходьте, поговоримо. А поки що, як кажуть французи, адью! – І Бородавко, взявши гостя під руку, провів його до дверей. – Тільки не забудьте, прошу вас, що прийомний день у нас все-таки у четвер. До зустрічі!

...Уже збігло чималенько часу, але після того снігова людина не наважувалася встановлювати контакт із цивілізованим світом.