Гуморески

Михайло ПРУДНИК

Воркотунове щастя

Десь майже опівночі у моїй квартирі від дзвінка затіпався телефонний апарат. Так дзвонять, коли на столі знаходять записку «Прощай назавжди! Натерпілася! Живи як хочеш!» або хочуть повідомити про свій виграш у лотерею «Спринт». Та цього разу моє передчуття не справдилося.

— Алло! Миколо! У тебе кіт є?! — почув я панічний голос Дмитра Бурлюка, з яким п’ять років працював у «Головтарабарапроекті».

— Є! А тобі навіщо?

— Не можу до своєї кімнати зайти.

— Що, мишей повно?

— Та ні. Я нову квартиру одержав.

— Вітаю, старий! Нарешті дочекався.

— Спасибі, спасибі... Але тут така справа. За народним звичаєм, сам розумієш, перш ніж зайти до кімнати, треба кота перед собою впустити.

— А чого це тобі серед ночі припекло?

— Так гості ж у коридорі стоять, нервують.

— Нехай пізно не приходять.

— Ми разом прийшли. І, до речі, вже давненько. Взяли й закуску...

— А кота забулися?

— І кота я у нашого вахтера взяв. Може, пам’ятаєш, Васька? Він завжди під батареєю біля вахтерового столу дрімав.

— Сумирний такий котик?

— Ага, сумирний. Але коли ми впустили його до кімнати, то, розумієш, шерсть на Васькові настовбурчилася, він дико зашипів і кулею вискочив назад. Збив із ніг Розчаховського і майже до смерті перелякав нашого бухгалтера Аллу Бабаєвську.

— Бабаєвську котом не злякаєш. Вона тільки раптової ревізії боїться.

— Тобі жарти, а мені — хоч плач,— гуготів у трубку Бурлюк.

— То хіба не міг іншого кота знайти?

— Знайшов. У Мишка Вовчинецького. Хороший кіт. Сибірський. І що ти думаєш? Навіть порога не переступив. Очі вирячив, стоїть і труситься. Наче йому миші хвоста відгризають. Я тоді до Степана Погуляйла. Дав він мені свого Мурка. Але Мурко відразу в коридорі на стіну подерся. Усю шпалеру — в клоччя.

— У Морозюка, кажуть, сіамський кіт. Не питав? — підказую Бурлюку ще одну адресу.

— Питав... Але його Григоріян, побачивши мою кімнату, відразу шмигнув у ванну і через вентиляційну шахту видряпався на дах нашого дев’ятиповерхового будинку.

Правда, ми впіймали було на пустирі ще двох диких котів.

Локи їх приручали, згодували майже всю закуску. Результати теж невтішні. Коли ми спробували заштовхати котів о кімнати, то вони так почали нявчати, наче з них дерли куру... Тепер уся надія на тебе. Виручай. Бо перед гостями незручно. Подумають, що це я спеціально так підстроїв, об коти боялися до кімнати заходити. Дуже прошу. Ми з Вовчинецьким зараз за тобою на таксі підскочимо.

— Ну, гаразд,— погоджуюся я і уявляю, як Дмитро Бурлюк аж танцює від радості у будці телефону-автомата.

Одягаюсь і беру свого Воркотуна, який дрімає на канапі. «Це ж на скількох новосіллях він побував? — намагаюся згадати.— Та якщо підрахувати... Вважай пів нового мікрорайону ми заселили. Ех, Воркотун-Воркотун... Твоє щастя, що ти старий і погано бачиш. Бо якби ти уздрів, з якими Недоробками здаються новоселам квартири, то теж на тіпну подерся б...»