Гуморески

Михайло ПРУДНИК

УРВАВСЯ ТЕРПЕЦЬ

— Ну й колективчик! Знахабнів — далі нікуди! Наче у нас не м’ясокомбінат, а ріг достатку. От працює зі мною в цеху Животенко. Виразка шлунка в нього. Трави п’є. М’ясного – ні крихти не можна. А глянеш — увечері аж крекче до прохідної, ковбасами під пальтом обвішаний. Невже ото так на нього трави діють?..

Або візьміть Бебеху. Той, правда, ковбаси більше однієї палички не бере. І не тому, що здоров’я не дозволяє. Йому печінку подавай. Целофановий мішечок — на пузо, на всі ґудзики застебнувся — і черево вперед до виходу. Раз на прохідній мішечок тріснув, так вахтер аж знепритомнів. Подумав, що у Бебехи післяопераційний шов розійшовся. Викликали "швидку допомогу". Санітар узяв до рук теляче серце, те, що Бебеха поцупив, і каже:
— Ех, якби на п’ять хвилин раніше приїхали, то ще б жив...

А тут Бебеха одне око розплющує й грізно шепоче:

— Поклади, де взяв!..

Санітар на ноші сам беркицьнувся. Вся бригада — в шоці. Довелося ще одну "швидку" викликати...

А Нищеглот? Той тягне усе без розбору. Аби побільше. Йому в торбинку хлопці, було, дві пудові гирі до м’яса вкинули. Виніс, навіть не спітнів.

Любощенко звихнувся на мозку. Йому, здається, окрім мозку, нічого не треба. Він десь вичитав, що від споживання цієї сірої речовини розумнішають. Може, й розумнішають. Я не заперечую. Але Любощенко цупить із м’ясокомбінату стільки мозку, що складається враження, ніби в його черепній коробці зовсім порожньо. Бо якби там було хоч кількасот клітин, то він уже давно став би генієм.

Матусяк — любитель ковбиків і домашніх ковбас. Ті ковбаси, які називаються домашніми, тягне додому.

Старостенко — гурман. Окрім язиків, нічого не визнає. Його на тих язиках так рознесло, що своїм ледве повертає.

Вернигора виріс у селі. Для нього найкращий делікатес поросячі хвости. Задурює колективу голову. На хвостах таку шию не наїси.

У сімействі Водних полюбляють відбивні з кісточкою. Навіть їхній пінчер Дупель, крім відбивних, нічого не визнає.

Тягнуть, бач, хто що хоче. І нічого на них не діє. Розперезалися — далі нікуди. Совість зовсім утратили. Ще коли з комбінату тягнули, я мовчав. А тепер не можу. Бо куди це годиться: сьогодні я стегенце за столом для себе приховав. Приходжу за ним увечері. А його немає. Поцупили! Хапуги нещасні!!! І це вже втретє доводиться порожняком тюпати... Ні, з цим треба кінчати...