Гуморески

Володимир ПОПОВИЧ
Нецензурщина

Після закінчення семирічки подався я в сусіднє село в "повну" середню школу. Село те було російське, тож і школа – відповідно. А оскільки ми були дітьми війни, то в основному й переростками. А ті, що в 9 класі, – то вже майже парубки. Уже ми казками не бавилися, нам подавай анекдоти. Тож надало мені розказувати хлопцям смачно приправлений анекдот. Та ще так голосно, щоб чули дівчата, які хіхікали в коридорчику поряд із дверима кабінету завуча.

Раптом тихенько підходить до нас завуч Григорій Іванович. "Добре ти умієш розказувати, – промовив. – Завтра приходь з батьком, я йому розповім про твої здібності". Помулявся я трохи вдома, але що вдієш – довелося сказати батькові, що його викликають у школу. А от чого саме, то я, мовляв, не знаю.

Прийшов батько в школу. Григорій Іванович розповів йому про мою провину. Ідемо після цього додому, а це 11 кілометрів від школи, батько мовчить, а я чекаю, коли ж він дасть мені прочухана – зараз чи вдома? Помовчав батько, а потім все ж запитав: "А що воно таке нецензурщина? А то учитель говорить, що ти нецензурно висловлювався, а я по-ученому не розумію". Тут у мене й сяйнула думка. "Школа, – кажу, – у нас російська, а я розмовляв по-українськи, ото йому й не сподобалось". Батько спересердя сплюнув: "Ти дивись! Уже по-нашому й балакать не можна. Зовсім подуріли, а грамотні. Одривають чоловіка від роботи із-за чепухи".

На серці в мене відлягло. Далі вже ми йшли, весело розмовляючи про домашні справи. Насамкінець тато порадив "балакати по-їхньому" в школі, щоб його більше туди даремно не викликали.

с. Кам’янка Старобешівського району
Донецької області.

"Сільські вісті"