Гуморески

Борис ПОЛІЩУК.
Як воно колись любилося

Обкутаний теплою хусткою, сухорлявий гостродзьобенький, як горобчик, столітній дід Овсій вигріває на лежанці радикуліт та інші всілякі болячки.

— Розкажіть, Овсію Карповичу, як воно колись любилося? — просять дві молодесенькі вчительочки — посланці з краєзнавчого музею.

— Крепка в нас була з Марфою, царство їй небесне, любов, — пожвавішав дідок. — Ох і крепка. Тепер такої не буває. Тепер одні фінтіхлюшки...

— Мабуть, романтично познайомились ви з Марфою?

— Ще й як романтично. То Марфин волик Карапуз так змикитив. Ловкий був волик. Хоч і ледащо, но ловкий. Наступив мені на босу ногу і жує собі жуйку. Не буду ж я перед дівкою розпускати нюні. От і побалакав із нею, поки Карапуз не нажувався.

— І відтоді ви стали залицятися до Марфи? — допитуються вчительочки.

— Аякже, підбивав клиння. Ще й як, — підсмикнув на плечі хустину Овсій. — Зійдемося, бувало, вкрадьки під вербою на леваді, тоє-сьоє, тільки починаю пригортати до себе Марфу, щоб поцілувати, а з верби над нами її мати як каркне: «А то що буде?! Бач, який проворний!» Марфа до своєї хати лопотить городами, а я до своєї. В строгості дівку тримала мати. Що в строгості, то в строгості. Як не з-за копиці перелякає нас, то з-під лавки. Не було від неї ніякого спасу...

— І як же ви свою Марфу любили?

— Крепко любив. Дуже крепко.

— Ну, а як саме? Життя ж прожили, діток пристаралися? — вивідують вчительочки.

— А то вже Всевишній усім командував, — перехрестився Овсій. — Йому зверху все видно, ото він і регулював, щоб було до ладу. Полягаємо, бувало, з Марфою в хаті на встеленій соломою землі поміж штирнадцяти душ, а на весну, дивись, вже моя жіночка спереду горбатенька. Не забував нас, спасибі йому, Господь, аж поки теща не зайняла його місце в хаті. Тільки вночі поворухнемося в соломі, а вона відразу з печі скрипить, як стара груша: «А може, вже хватить із вас п’ятеро, бо вони вам і вуха пооб’їдають?» Так ми пішли до моїх батьків і поміж такої ж орави ще трійко випросили в Бога. А тепер не те. Тепер перини всякі позаводили, матраци, а замість діток цуциків водять на повідках... Солома — діло надійніше...

— Ну, а тоді, коли залицялися до Марфи, із суперниками смикалися за чуби?

— Та які там суперники, самі посмітюхи, — позіхнув Овсій. — Один тільки Микита Комар був не парінь, а вогонь. Такий пасійоватий, що пасійоватішого не буває. Чуть що, відразу хапає в руки якусь ломаку чи залізяку й лізе битися. Ну й до мене одного разу вхопив великецьку сокиру, як ото нею на Бессарабці в Києві рубають м’ясо, — до діда стала потихеньку підбиратися дрімота.

Але вчительочок ще більше розбирає цікавість.

— Та ви що?! — загорілися в них очі.

— Перестрів мене Микита за Химчиним городом і питає: «Ти по-доброму відступишся од Марфи чи не по-доброму?» І дивиться на мене очима, лютішими, як у вепра. А я теж був парінь з фанаберами. «Не одступлюся!» — кажу. А Микита кипить, як баняк із свинячою картоплею: «Востаннє питаю: одступишся чи не одступишся?» І пальцем пробує, чи гостра сокира. Думає, що я його злякаюся. «Не діждешся, — стою на своєму. — За Марфу отут на леваді ляжу колодою».

Овсієва голова почала клювати на груди.

— Ой, як цікаво! — посхоплювалися зі стільців учительочки. — А далі що?

— А далі я проявив норов, вирвав у Микити сокиру, гепнув нею об землю і стали ми битися, — трохи прокліпався дідок. — Товклися аж до самісінького ранку. То я його дубашу, то він мене. А як почало сходить сонце, Микита пойняв, що програє, ухопив сокиру і з усієї си... — на півслові дід Овсій проковтнув важкого клубка, що підступився йому до горла і витер палку чоловічу сльозу.

— І-і-і що-о? — від жаху вчительочки повтягували голови в плечі.

— Як що? Розрубав мене Микита пополам. Жахнув на дві часті. Одна впала до Химки в помідори, а друга на леваду, — почали важко склеплюватися дідові повіки.

В учительочок аж очі округлилися:

— А як же солома, діти?

— Марфа все одно вибрала мене. Отака колись була любов. Тепер такої не буває... Хр-р-р... Ох-р-р... — остаточно здолала діда Овсія втома, і він уткнув свого дзьобатенького носа в теплу Марфину хустку.

"Сільські вісті"