Гуморески

Борис ПОЛІЩУК.
Афродіта

Весна.

Сонце грайливо споглядає на землю.

Горобці за горобчихами ганяються.

Дерева від соків тріскаються.

Море цвіту.

І стоїть вона.

Афродіта.

Фігурка, наче з Божої благодаті виліплена.

Легесенька, мов пушиночка.

Туфельки на ній точнісінько такі, як показують у заманливих сценках по телевізору.

На шиї пустотливо розвівається голубий шарфик.

Вітер пестить золотаві кучерики.

Звабливо набираються на сонечку засмаги колінця.

А сама вона замріяно дивиться за обрій і усміхається.

За таку нічого не пожалів би, оддав би ціле царство, аби було.

Пішов би грудьми на амбразуру.

Морським вузлом зав'язав би залізничну рейку.

Зачавив би голими руками лева.

Тарас бере машиною ближче, щоб краще роздивитися веснянку.

Брови в неї - шнурочками.

На щоках - ямочки.

Шия, немов у лебідки.

А очі - бездонна небесна синь.

У Тараса аж заскімлило серце.

А тоді...

М-матінко рідна!

Щось як тіпонуло!

Як бабахнуло!

Капот над мотором піднявся дибки.

Задзюрчало з радіатора.

Заклубочилася пара.

Машина врізалася в стовп.

Засюрчав міліціонер.

Плакали материні гроші за продану хату.

Ех, Афродіта, Афродіта.

Яка ж ти дорога!

"Сільські вісті"