Гуморески

Борис ПОЛІЩУК.
Зшитий дратвою Левко

Левко Лантух і Петро Губатий — звичайнісінькі собі чоловіки. Як і всі інші, приховують від дружин заначку, лають владу, погоду і колорадського жука, не обминають очима міні-спіднички і ніколи не одсовують чарку.
Але оскільки вони ще й затяті рибалки, то проявляються в них і певні особливості характеру. Отож як тільки зійдуться біля плеса — наче хто підмінює їх. То вже не Левко й Петро. То зовсім інші люди. Таке від них почуєш... Таке почуєш...
Он і зараз сидять Левко з Петром на приголубленому очеретом бережку і одводять душу. Тверезі-тверезісінькі. Ну хіба, може, зранку капнули на кожен зуб по два грами. На поплавки майже не дивляться, бо з клюванням діло безнадійне. Отож обмінюються новинами.
— Так ото я й кажу, що мене минулої середи... Ні, брешу, у п’ятницю надвоє перекусив сом. Ось по оцьому місцю, — провів ребром долоні біля пупа розморений сонцем Левко.
— Це ж який сом? — рятується від того ж сонця лопухом над головою Петро.
— Отой, якого я у вирві біля Кам’янки огрів по голові веслом, — неквапом веде Левко. — А він із запамороченими мізками озвірів, вихопив мене з човна, перекусив на дві часті і викинув на берег коло млина.
— Дак у Кам’янці ж був не сом, а соменя, — засумнівався Петро. — Я ж сам бачив.
— А мене перекусило не соменя, а його прадід, — й оком не моргнув Левко.
— Ну, якщо прадід, то таке може бути, — погодився Петро, але тут же став пильно придивлятися до Левка. — Пожди... Дак як же ти перекушений оце сидиш переді мною у повній комплєкції?
— Сиджу, бо порятували мене Людка Пронира і Фроська Ялівка, — не заїкнеться, наче читає книгу неймовірних пригод, Левко. — Ішли молодиці з роботи, побачили мене перекушеного і зчепилися між собою скубтися. Кожна заходилася тягти до себе мою нижню часть.
— Ясне діло. Бо нащо їм верхня: тільки жере і хропе, — кинув репліку Петро. — А нижня, мабуть, у тебе ще щось важить.
— А важить, — помацав Левко свою опецькувату частину тіла нижче спини. — Я нею якось упав на купу одібраних жінкою на насіння жовтяків, то розтовк усі до одного. Жінка мене за це чуть не вбила.
— І хто ж кого пересилив? — не терпиться Петрові. — Людка Фроську чи Фроська Людку?
— Ніхто нікого. Нічия. Поскублися Людка з Фроською, втомилися й помирилися. Затим зшили мене дратвою...
— Шевською, просмоленою? — дошукується Петро.
— А тож якою...
— Ну, якщо такою, то таке може бути, — погодився Петро. — Бо прості нитки твою комплєкцію не втримали б...
— Тепер я на них молюся: тиждень живу в Людки, а потім тиждень у Фроськи.
— А як же законна твоя Маруся? — одмахнувся лопухом од надокучливого гедзя Петро.
— А я встигаю на три фронти, — захорохорився Левко. — Я такий: можу навіть на п’ять. Ні, брешу, на десять фронтів. Як турецький султан. Тиждень Людка сокоче біля мене з дерунами, підчеревиною і кров’янкою, щоб Фроська назовсім не переманила до себе. А тоді Фроська з усіх боків обставляє мене пивом, таранею і макітрами з варениками, щоб не засидівся в Людки.
— А Людка щодня смажить підчеревину? — облизався Петро.
— Без простоїв і вихідних.
— Дак пішли до неї...
— Ніззя, — зморщився Левко. — Я зараз по графіку у Фроськи. Розприндиться, як узнає, що пішов до Людки...
— А у Фроськи з чим вареники? — розохотився Петро.
— З усякою всячиною.
— Дак пішли до неї.
— До Фроськи теж ніззя, — придивляється, де б можна прилягти на бережині розморений Левко. — Фроська з Людкою помінялися графіком, і у Фроськи зараз канікули. Як у парламенті. Полетіла Фроська на Багами. Гріється на пляжі. Давай і ми подрімаємо... Ох-р-р-р...
— Давай, — враз згас зі своїми апетитними намірами і вмостився на траві поруч із Левком невдоволений Петро. — Подумаєш, велика дивина... Перекусив його сом... Дратвою зшили... Побачу, якої ти заспіваєш, коли розкажу тобі, як мене вчора зжер вовк...
По якійсь хвилі з очерету висунув лобату голову сом-правнук. Він тихенько роззув Левка і заходився смачно жувати його черевики.
Чи то, може, мені таке приснилося?..

"Сільські вісті"