Гуморески

Борис ПОЛІЩУК

Залізні коліна

Чи то Микиті зашкодили грушки-гнилички, на яких він натрапив у лісі, чи, може, переїв сушених окуньців, факт той, що в нього заболів живіт. А медицина, самі знаєте, яка тепер у селі. Той радить гризти молоду дубову кору, той — ставити клізму, а той — змащувати живота йодом.
Тож поїхав Микита за порятунком до столичних світил. А вони один з-перед одного кличуть до себе: «Відвідайте клініку Кабана — всім вашим болячкам буде в нас хана!», «Гарантує доктор Кріт: в нас народитесь на світ!», «Тільки в клініці Сметани доведуть вас до тями!»
Микита обрав собі клініку з транспарантом над дверима: «Це не клініка, а клас, без нашої допомоги ви не вийдете від нас!». Не встиг він переступити поріг, як перед ним постав енергійний чоловік у білому халаті.
— Я провідний хірург Яків Йосипович Осика. Ви дуже правильно зробили, що звернулися саме в нашу клініку, — розплився він у добродушній усмішці. — Що вас привело до нас?
— Живіт. Так притис, окаянний, наче хто натягує мене на копил, — поскаржився Микита.
— Усе ясно. У вас не все гаразд із колінами, — визначив Яків Йосипович.
— З колінами я не маю клопоту, брикаю, мов бичок, — заперечив Микита. — А от у животі наче між собою зчепилися собаки і роздирають мене насемеро. Особливо б’є отут, з-під низу.
— Нічого, ми поставимо вам штучні суглоби — і все наче рукою зніме, — заспокоїв Яків Йосипович.
— А вони ж мені на дідька?! — здивувався Микита. — У мене болять нутрощі, а не коліна.
— А як же вони не болітимуть, якщо у вас хворі суглоби. Все починається з них. Таку концепцію розробив наш керівник Грім-Дощовий. Тому всі хвороби треба починати лікувати з колін, — пояснив Яків Йосипович.
— Та не болять вони в мене! Хочете, зараз затанцюю гопака, — налаштувався до навприсяду Микита.
— Гопака?! — жахнувся Яків Йосипович. — Борони вас, Боже! Ви ж самовбивця! Вам треба не танцювати, а негайно лягати на операцію, бо буде пізно. Ми, на ваше щастя, приберегли пару імпортних суглобів, тож не втрачайте шансу.
— Увесь наш рід крепкий на ноги. Дід у сімдесят на своїх колінах стрибав у гречку. То, може, спочатку втихомиримо живота, — помацав поблизу пупа Микита.
— Свої коліна не надійні, в будь-яку мить можуть підвести. А ось цих, — сяйнув Яків Йосипович перед Микитиним носом блискучими металевими штучками, — не беруть ні іржа, ні мікроби. Нічого їх не бере. Ви ж тільки подивіться на них: не суглоби, а ляля...
— Дорогущі, мабуть. На гривень триста потягнуть, — прикинув Микита.
Яків Йосипович написав на папірці цифру.
— Ого! — вигукнув Микита. — Не з моїми статками свататись до такої лялі...
— Ви не поспішайте з висновками, — зім’яв папірця Яків Йосипович. — Зробимо вам знижку чи на Чорнобиль, чи на град, чи на колорадського жука. Щось придумаємо. До речі, у вас діти є?
— Троє.
— Дорослі?
— Дорослі.
— Вони ж не залишать батька в біді?
— Діти в мене, нівроку, совісливі.
— От бачите...
...Приїхав Микита в столицю зі своєю болячкою в животі вдень, а під вечір він уже вдарив додому телеграму: «Терміново беріть позичку і ведіть на базар корову, вставляю залізні коліна».