Гуморески

Борис ПОЛІЩУК.
Персональний авторитет

— Михайле! Ти хоча б пообмивав зі своїх чобіт грязюку, а то поставив їх, наче на витрішки.
Мовчу.
— Ти чуєш, чи ти не чуєш?
Це так моя жінка воркує. Ще й трьох років не минуло, як побралися, а стала прискіпливою, що не питайте. Як ото вже щось наміриться зробити, то дзижчить і дзижчить, наче комар над вухом.
— Не розірвуся ж я на семеро. Он сьогодні приїде в гості мати. Треба хоч трохи прибрати...
Приїде теща? Е-е, це вже зовсім інша розмова. Тут треба тримати правильний курс. Тещі — народ серйозний. Ось і моя побачить задрипані чоботи, наслухається доччиних балачок і можуть у неї з’явитися всякі капосні думки. А що ж це до її роду-племені прибилося? Що ж це за фрукт такий зятьок? Як же з ним живеться дорогій доньці?
Сумніви всякі почнуться. А хто сам собі ворог? Кому охота підмочити персональний авторитет? Тож відкладаю газету, беру віхтя і обмиваю надворі з чобіт грязюку. Тільки довів їх до пуття, дивлюся — поспішає з автобуса теща. Несе важкеньку сумку з гостинцями. У мене одразу застрибало серце: що робити? Яку вибрати тактику? Бігти назустріч, чи нехай застане мене теща за роботою? Краще, думаю собі, нехай побачить мене при ділі.
Хватаю чисті жінчині чобітки й так їх полірую щіткою й сукниною, що аж виграють зайчики. Уже й кроки чутно на подвір’ї, а я не подаю виду. Помугикую діловито, похукую на чобітки і тру їх, аж піт з мене обсипається горохом. А що ж далі діяти? Стрельнув обережно очима вліво, стрельнув управо й запримітив на стільці миску з намоченою сорочкою. Хутенько поставив на видному місці чобітки і шасть до неї. Милю з усієї сили, аж сорочка під руками рипить. А тоді давай її у воді м’яшкорити на всі боки. Чую, стала теща поблизу й дивиться на мене.
— Тамаро! — гукаю. — Може, в тебе ще є що прати, то винось!
— Та досить уже. Відпочинь трохи, — подає голос теща.
— О! Дорога мати приїхала! — дивуюся. — А я й не знав. Був би зустрів вас. Заходьте в хату. Тамаро! Дивись, який гість у нас...
Тамара саме поралася на кухні.
— Поклади ножа, — кажу, — я сам наоббираю картоплі, а ти із матір’ю поговори...
Подивилася на мене жінка критично, похитала головою, але погодилась:
— Похазяйнуй трохи. Пішли, мамо, у світлицю.
А я за відро з картоплею, за каструлю — і теж за ними. Казав один мій приятель, в якого вже четверта теща, що жінок не можна залишати самих. Вони, наголошував він, як обехеес. Як почнуть шушукатись, то обов’язково щось не те, що треба вишушукають. А при свідках у них не такий проворний язик.
— Оце і я послухаю, які там удома новини, — усміхаюсь. — Розказуйте, мамо. Як там батько? Як ваше здоров’ячко? Я вже травички од печінки вам напитав...
Два дні гостювала й розказувала новини теща. Людоньки! Якої я тільки за цей час не переробив роботи! Прасував штани, товк часник, вибивав із килима пилюку, пришивав до піджака ґудзика, поливав вазони... Крутився, як муха в окропі. І таки витримав свою лінію. Провели тещу до автобуса, а вона на прощання сказала:
— Ти ж, доню, не зобижай його. Попало тобі щастя, то шануйся — такі чоловіки на дорозі не валяються...
Поїхала задоволена теща додому, а я теж полегшено зітхнув: такий екзамен витримав!
Йдемо вулицею, аж назустріч поспішає мій напарник.
— Миколо! — гукаю. — Перекажи бригадирові, що я не вийду на роботу!
— Як не вийдеш?! — дивується Микола. — Пора ж он яка гаряча!
Пора справді гаряча. Але ж і мені пече. Він думає, що так легко аж два дні зміцнювати свій авторитет. Тепер треба з тиждень відпочити.