Гуморески

Борис ПОЛІЩУК.
ПРОПАЖА

Першим помітив пропажу Петрусь. Він завовтузивсь і раптом з усієї сили заплакав. Умить усі в хаті схопилися на ноги, хутенько ввімкнули світло. Кинулися туди, кинулися сюди, та її як злизав лизень.

— Де ж вона могла подітися? — забідкалася бабуся і полізла шукати під диван.

— Не може бути, щоб пропала. У хату ж наче ніхто не заходив, — почав нишпорити по всіх закутках батько.

— Увечері, як лягали спати, вона була. Ось ми зараз, — закректав дідусь, відсовуючи шафу.

Петрусь заплакав ще дужче.

— Краще б не стало мого золотого годинника, — перекидає в розпачі одяг мати. — Як не знайдемо, я до ранку не витримаю.

— Що ж тепер без неї робитимемо? — схлипує бабуся.

За серце хапається дідусь.

Ридає мати.

Затуляє вуха батько.

Синіє від плачу Петрусь.

У хаті — пекло.

Пропала пустушка.