Гуморески

Борис ПОЛІЩУК.
«Великомучениця»

Спочатку її ніжно-ніжно пестять:
— Ти ж така пухкесенька!
Цмок її.
— Ти ж така ріднесенька!
Цмок.
— Ти ж наша радість!
Цмок.
А потім усе стає догори ратицями. По відношенню до неї зчиняється справжнісінький терор. Тільки щось, і відразу хапають лозину, пучок кропиви або ременяку. Ще й примовляють:
— Оце тобі за те! А оце отримуй за оте! А це тобі авансом, щоб не було отого!
І хоча б за свої, а то ж терпить наругу за чужісінькі гріхи.
Буває, хтось розпасіюється, що його перекривляють зі стін зелені чортики, а їй оддувайся. Так копне її ногою, що місяць не сходять синці.
А лікарня для неї взагалі кара небесна. Праправнуки Гіппократа так знущаються над нею, що далі нікуди. Добирають для неї товстішу, як шило, голку. І як всадять її! Аж об кістки скрегоче.
Як падає вона, то враз з-під неї кудись дівається солома, а замість неї докупи збираються найтвердіші грудки.
А що з нею витворяє міліцейський «демократизатор»! Як дорветься, то не можна його зупинити. І навхрест прикладається, і впоперек. Щоб до нових віників запам’ятала, що служивих треба обходити десятою дорогою.
Лютою ненавистю пройнятий до неї цвях. Причаїться, скажімо, на лавці чи в іншому місці й обов’язково штрикне.
Та що там говорити про цвяха і праправнуків Гіппократа, якщо якийсь миршавий блохливий та обреп’яшений Сірко і той норовить вкусити її.
Що й казати: стражденна, ох і стражденна, вибачайте на слові, наша «великомучениця» сідниця.

"Сільські вісті"