Гуморески

Федір МАКІВЧУК
"БОРЩ З КАБАНОМ"

Це так у нашому дворі діти прозвали Стьопку Квашу. Стьопці вже шість років, наступної осені до школи піде, але він ще й досі так перекручує всякі слова і всякі назви, що смішно слухати.
Він, наприклад, не скаже вам "тундра" — він скаже тільки по-своєму — "трунда". Він не скаже вам: "Он полетів вертоліт", а скаже так: "Он полетів вітроліт". На кухню він чомусь каже "кушня". А коли ви спитаєте Стьопку:
— А що сьогодні мама на обід варила? — то він не скаже, що мама варила борщ із свининою, а знову перекрутить по-своєму:
— Борщ з кабаном.
Тепер Стьопку й дражнять у дворі:
— Он іде "борщ з кабаном".
Це недобре, коли діти вигадують одне на одного всякі прізвиська, але тут Стьопка сам винен. Він страшенно упертий. І слова він перекручує та переінакшує зовсім не тому, що не знає, як правильно їх вимовляти, а з своєї упертості. Скільки йому не кажуть:
— Стьопо, не говори "трунда". Говори правильно: "тундра", — а він своє:
— Не "тундра", а "трунда". Я так кажу і так завжди казатиму.
— Та з тебе і в школі сміятимуться, двійки тобі ставитимуть.
— Хай сміються, хай ставлять, а я все одно казатиму, як хочу.
Від Стьопкиної упертості вже спокій усі втратили.
От вам ще картинка. Літо. Надворі стоїть душний липневий вечір. Мама кладе Стьопку спати.
— Укрий мене ковдрою, — каже Стьопка, грізно сопучи носом. А коли Стьопка починає грізно сопіти носом, то це вірна прикмета, що зараз почнуться якісь його вибрики.
— А нащо вкриватися, коли в кімнаті й так душно? — питає мама.
— Укрий, бо не засну! — вередує Стьопка.
Щоб було лихо-тихо, мама вкриває Стьопку ковдрою і виходить із спальні, причинивши за собою двері. Та через п'ять хвилин Стьопка вже реве. Та так реве, що аж двері хитаються.
— Чого ти ревеш, чого тобі ще треба? — питає мама.
— Ой, мені д-у-у-шно! Ой, мені д-у-у-шно! — репетує, аж захлинається Стьопка.
— Так розкрийся, коли тобі душно.
— Ой, не хо-о-очу розкриватися! Укрий мене ще одною ковдрою.
— Так тобі ж і так душно, — каже мама.
— А я хочу, щоб мені було ще душніше.
Отакий цей Стьопка. Кожного дня він неодмінно щось учвірить.
Учора ліг спати ніби тихо й мирно, не капризував, не сперечався. Ну, думає мама, сьогодні вечір мине без Стьопчиних вибриків. Спокійно можна буде книжку почитати. Коли тут Стьопка як зареве, як зареве, аж кіт Васька на канапі прокинувся і з переляку хвоста трубою настовбурчив.
Мама мерщій у спальню.
— Чого ревеш?
— Ой я пити хочу! Ой як я пи-и-и-ти хочу!
Мама внесла Стьопці чашку води, напоїла його та й каже:
— А тепер спи, бо реміняків надаю.
Та не встигла мама сісти за читання, як знову в спальні знялось ревисько.
Мама до Стьопки.
— Скажи мені, ревуняко, чого ти ще хочеш?
— Ой як мені жалко! Ой як м-е-ені жа-а-лко! — реве Стьопка.
— Кого тобі жалко? — питає здивована мама.
— Ме-е-е-н-е ж-а-лко.
— Чого ж тобі жалко?
— Ой, якби ти знала, як мені п-и-и-ть хотілося. Ой як м-е-ні п-и-и-ть хотілося!
Отакий Стьопка Кваша.
Напишіть, діти, Перченяті, що робити з цим упертюгою.