Гуморески

Микола ЛАВРИК
Іванів пай

Нарешті здійснилось. Іван Покотило став власником, одержав земельний пай. Ось вона, годувальниця, під ногами. Можна і руками помацати масний чорнозем, можна й пройтися по власному полю. Три гектари ріллі, ще й левада з копанкою. Думками аж попід хмарами літає Іван. «Вирощу врожай, продам, поставлю гамазеї, хлів добротний, ще й на водоймі гусей заведу. Хазяїном стану на всю губу. Годі у фуфайці ходити: куплю пальто шкіряне, шапку норкову. І тюльки вдосталь наїмся».
Сонечко пряже тепло, по-весняному. І від цього у Івана ще радісніше на душі. Взяв у повітці лопату, куплену в «застійні» часи, і так наліг на неї (земля ж своя), що за кілька хвилин вона обламалася. Не витримало залізо пориву до заможного життя.
Пошкріб Іван потилицю та й побрів до колишнього завгоспа Степана Маштабрики. Завідуючий господарством свого часу прихопив кілька списаних тракторів, комбайнів. Вроджена підприємливість допомогла, а ще більше — посада. І на земельку Маштабрика розстарався. Сусідку Марію поховав — прирізав до свого поля три гектари. Добрий клапоть ниви у Грицька Одуда за бутель самогонки виміняв, ще шматок відсудив у сусіда. Одне слово, паном пан.
Зняв Іван шапку на порозі, кланяється:
— Здоров’ячка вам, Степане Сильвестровичу, і вашій родині. Я у справі. Підсобіть тракторцем зорать земельку.
— Це можна, — привітно усміхнувся господар, — нас при розвиненому соціалізмі вчили: людина людині друг, товариш і брат. Бери он «Білоруса» під грушею. Ти хлопець майстровитий, упораєшся.
— От спасибі, Сильвестровичу, добра у вас душа, — і підтюпцем до машини.
— Почекай, годилося б і про ціну домовитись.
— Про що мова, заплачу, скільки скажете.
— Воно-то й так, — снує думку Степан Маштабрика, — але ринок любить порядок. Давай документик складемо, щоб усе по закону.
Послугами Степанової машинно-тракторної станції Іван користувався всеньке літо. От і врожай заколосився, пшеничка стоїть як стіна! І знову Іван на порозі у Маштабрики.
— Мені б комбайна, хоч на день.
— Не можу, голубчику, — розвів той руками. — У самого невправка.
Метнувсь Іван сюди, метнувся туди — всі господарі свій хліб молотять. А тут дощі линули, та такі, мов із решета. Одне слово, осипалась у одноосібника нива золотим зерном. Аж тут і Степан Сильвестрович на порозі:
— Боржок за тобою, Іване.
— Та побійтеся Бога, я ж не впорав хліб.
— А то вже не мій клопіт. Ринок — не мама рідна, а дядина. А ось і бумага підписана, — вийняв із кишені папірець, читає:
«...в разі несплати боргів я, Іван Покотило, передаю весь земельний наділ у власність Степана Маштабрики. В чому й підписуюсь».
— Не від-дам зем-м-лю! — щосили заволав Іван і... прокинувся. Над ним, схилившись, сиділа дружина.
— Ну й тіпало тебе всю ніч — мов у пропасниці.
— Привиділося, що фермерував на власному полі.
— Скоро сон стане дійсністю, — розмріялась дружина. — Навесні зоремо землю, посіємо «доларові» культури: соняшник, ріпак. Урожай у далеке зарубіжжя відвеземо, а звідти «Фордів», «Тойот» приправимо. Особнячок біля ставка збудуємо. Заживемо, як усі ділові люди!
Іван, сопучи, взувався в порвані кирзові чоботи і вперто мовчав.