Гуморески

Іван КИДРУК
Тихе гасло

Перед мітингом голова партосередку скликав наших бойових активістів і повідомив:
— Тут до нас сунуться агітатори з передвиборного блоку войовничих радикалів. Ви їх знаєте, як облуплених: крикуни і пустодзвони. Наобіцяють виборцям усякого — і слід після них прохолоне. Тож зустрінемо суперників у всеозброєнні!
Наш передвиборний керманич розподілив обов’язки: тому вигукувати гасло, другому тримати наступальний транспарант, третьому відповідати за свист і тупотіння ногами. Мені він звелів:
— А ти, Василю, позаяк служиш на рятувальній станції і голос маєш, як церковний дзвін, вигукуватимеш коротко і ясно: «Геть — не так! Забирайтесь геть!» Путньо кричатимеш — матимеш премію!
Ледь прибули ці горлопани з блоку войовничих радикалів та зіп’ялися на трибуну, яку привезли з собою, наші засвистіли, затупотіли, а я закричав:
— Геть! Забирайтесь геть! Нікчеми і пустодзвони! Геть!
Кричу на всю міць легенів, а їм хоч би що, стовбичать на трибуні і морочать голови нашим потенційним виборцям. Тоді я протовпився ближче до них і загорлав ще дужче. Якийсь в окулярах, вочевидь, старший з прибулих, блиснув на мене скельцями:
— Чого горлаєш? Не надірвись!
І як у воду дивився, нечема. Ще кілька разів я крикнув і — голос зірвався. Вигукую: «Геть — не так! Забирайтесь!» — а воно саме шипіння виходить, як з проколотої шини.
Зло мене розібрало. Пробився до трибуни, видряпався на неї і цьому пишному, що в окулярах, кажу. Тобто вже шепочу:
— Забирайтесь геть!
Він на мене вдруге скельцями блиснув:
— Що ви кажете? — перепитав.
Я нагнувся до його вуха, шепочу з притиском:
— По-доброму кажу: забирайтеся геть!
Нараз він чомусь зблід від мого шепоту, перемовився словом зі своїми соратниками. А за хвилину вони вмостилися у своє агітаційне авто, трибуну завантажили у фургон — і тільки закуріло. Наш голова партосередку похвалив мене:
— Молодець, Василю! Іди до касира, конверта отримаєш.
Відшукав я касира і кажу, що так і так, по гроші прийшов.
— Які ще гроші? — упирається касир. — Я тебе на мітингу й не чув.
Він у нас завжди такий скупердяй, цей партійний касир.
Тоді я нагнувся до його вуха і прошепотів, бо, думаю, мо, відразу й не розчув, по що я прийшов: гроші, шепочу, давай.
— А-а, — враз порозумнішав партійний касир. — Так би зразу й казав.
І видав мені не одного, а два конверти.