Гуморески

Андрiй КОЗАК
ЧОМУ САЛО ТАКЕ СМАЧНЕ

Давно це було, ще аж на зорi салознавчої ери. Я тодi працював лаборантом у ВТУЗI при Київському салокомбiнатi. Наш iнститут вважався свiтовим флагманом у своїй спецiалiзацiї, отож i не дивно, що саме вiн отримав держзамовлення на розробку та будiвництво першого у свiтi салольоту, котрий зумiв би здiйснити науковий полiт у сало і розкрити деякi вiковiчнi таємницi природи, що здавна бентежили уми людей.

Одразу ж вслiд за вищевказанним дорученням було оголошено всереспублiканський набiр кандидатiв у салонавти. По цьому оголошенню для здачi iспитiв та проходження необхiдних тестувань i медичних перевiрок в iнститут прийшло бiльше сотнi заяв вiд добровольцiв, у тому числi i вiд мене. За плечима у мене на той час вже були училище сiльської механiзацiї i служба в збройних силах, тож й не дивно, що в десяток кращих, коли вiдсiялися хирлявi городяни та “ботанiки” в окулярах, я-таки попав.

Ми вдесятьох i склали першу групу салонавтiв. А ось кому з нас першому вiдправлятися в полiт – вирiшив екзамен на знання предмету дослiджень. Нiхто з мужнього десятка, окрім мене, не мав професiйного вiдношення (окрiм професiйно-споживацького) до сала, тому на екзамені я одержав суцiль п"ятiрки, i честь здiйснити першу подорож вглиб сала дiсталася самi розумiєте кому...

Бiльш як чотири роки тривали проектування та спорудження ракети i стiльки ж часу проходили спецiальнi тренування та пiдготовка першої групи салонавтiв. Одним з основним досягнень мозгового штурму iнститутських вчених було вiдкриття принципу зменшення тiл в об"ємi, використуючи який можна перетворити величезнi тiла, подiбнi ракетам, у мiкроскопiчні піщинки...

I нарештi настав той довгожданний момент, коли красень-салолiт “Гетьман Сагайдачний” став на стартовий майданчик. Його могутнiй корпус був готовий нести корисний вантаж в будь-яку точку нашого тримiрного простору, щоб отримати нове знання про його природу.

В нiч перед стартом я не спав. Раз у раз прокручував в головi завдання польоту, старався передбачити, якi перешкоди чекатимуть мене пiд час подорожi та як з ними упоратися. Основною задачею “Гетьмана Сагайдачного” було, як зазначалося в прес-агітці, "в результатi зменшення салольоту в об’ємi, величезного прискорення та нульового тертя гладкої тефлонової обшивки ракети зануритися вглиб шматка сала i спробувати там визначити, за рахунок яких внутрiшнiх компонентiв сало набуло такого неповторного смаку". Пан Сядристий і мріяти не міг, що настануть такі часи, коли його філігранна техніка роботи з міниатюрними об"єктами стане буденністю...

Я вглядався в жовтий корпус “Гетьмана” i не мiг повiрити, що через кiлька годин вiн (та й я разом з ним) перетвориться в мiнiатюрну iграшку, яку не в кожен мiкроскоп побачиш... Як не загубитися малесенькiй крупинцi в тому масивному куску сала, котрий техперсонал вже вiднiс до стартового комплексу i помiстив шкоринкою догори неподалiк вiд ракети?.. Донором для нашого наукового експерименту було призначено 700-кiлограмову свиню Катрю, яка спецiально вiдгодовувалася в пiдшефному господарствi салокомбiната. Нещасна тварина навiть не пiдозрювала, який величезний внесок в свiтову науку зробить через деякий час частка її тiла...

А ось i мить старту. Я зайняв мiсце за пультом керування, мiцно прикрiпився пасками безпеки до крiсла i натиснув на стартову кнопку. Крiзь суцiльний корпус ракети я нiчого не мiг бачити, але знав точно, що всi предмети, котрi оточують “Сагайдачного”, зараз швидко, вiдносно нього, збiльшуються в розмiрах, миттєво устрiмлюється ввись трава, а мухи перетворюються в крилатих слонiв. Коли, судячи з показань приладiв, мiй салолiт став настiльки маленьким, що повнiстю сховався в щербинах стартового стола, я включив реактивну тягу, чим пiдняв ракету на кiлька сантиметрiв над столом, далi повернув її у вертикальнiй площинi на 90 градусiв i направив прямiсiнько у серце бiлоснiжного кусня сала, який вже вирiс до таких масштабiв, що, мабуть, повнiстю закрив всю зону видимостi.

“Гетьман Сагайдачний” мужньо врiзався гострим носом в бiляву плоть i помчався її просторами, розрiзаючи поперед себе середовище i протискуючись все далi i далi усередину. Коли вiн досяг геометричного центра шматка, я перемкнув керування салольотом на автоматичний режим; салолiт одразу ж спланував униз, пiдбираючи рiвне мiсце для присалення.

Посадка була м”якою, майже без перевантажень. Салолiт лише легенько гойднуло, коли вiн доторкнувся своїми лапами твердої поверхнi.

От я i на мiсцi. Аналiзатор повiтря показував, що мiсцева атмосфера придатна для дихання, рiвень радiацiйного випромiнювання – в нормi, агресивнiсть середовища – мiнiмальна. Я вiдкрив шлюз i вступив в утворений отвiр – це був перший крок людини на цiй, абсолютно невiдомiй досi людству, територiї.

Слiпуче сяйво мiсцевого сонця одразу ж вдарило менi в очi, але вони вже через кiлька хвилин звикли до яскравого свiтила. Фоном для цiєї зiрки служило блакитне небо, по якому табунцями бiгли бiлi хмарини. Я дихнув на повнi груди i опустив свiй погляд на землю. Яка краса! Вдалинi зеленiв дубовий гайок, а мiж ним та мною простягнувся ланцюжок дiлянок, доглянених чиїмись дбайливими руками. Саме на один з таких овочевих надiлкiв i сiв мiй салолiт.

— Ах ти, собачий сину, – раптом почув я чийсь мелодiйний голосок, а згодом i побачив його вродливу господарку, – ти нащо заїхав своєю машиною в мої огiрки? Я ж тебе зараз приб”ю!

Чим ближче пiдбiгала до мене хазяєчка городу, тим схвильованнiшим я ставав. Пшеничне волосся, бiле личко, маленькi округлi груди пiд шовковою блузкою, тонка талiя, пiдперезана сукняним ремiнцем та довгi стрункi ноги – аура цiєї краси немов стиснула моє серце, зав"язала мою душу в тугий вузол, так що я не втримався, згрiб дiвчину в оберемок i смачно поцiлував.

У вiдповiдь отримав гучного ляпаса.

– Мало того, що поторощив менi двадцять кущiв, так ще й цiлуватися лiзе, нахаба, – зарепетувала дiвчинонька.

“Ти диви, – думав я, – краса неземна, а характер наш, земний, український”.

I раптом я все зрозумiв. Саме тому сало таке смачне, що складається воно з того лiска, оцiєї дивної природи, яскравого сонця, духмяного повiтря, а найголовнiше – з цього дiвчати, чиї бездоннi очi закрутили мене у своєму водоворотi, ось-ось поглинучи назавжди.

“А якщо глянути ширше, – прояснювалося у моїй головi, – то, напевне, наша колиска-Земля – це теж частка якогось шматка сала, який сам, в свою чергу є часткою нового свiту...”

Аж голова запоморочилась. Господи! Адже заради цього грандiозного вiдкриття i треба було чотири роки готуватися, цього коштувала праця тисяч iнженерiв, конструкторiв i вчених, якi проектували та доводили до пуття “Гетьмана Сагайдачного”!

Моє завдання виконано – таємниця сала розгадана.

До запланованого програмою польоту повернення ще був час, тому я вирiшив детальнiше ознайомитися з внутрiсаллям.

Я розсказав своїй гарнюнiй, що являюсь мандрiвником у просторах сала, членом наукової експедицiї, вирядженої ВТУЗом при Київському...

– Невже з самого Києва до нас?

– Так, – вiдповiв я, а сам здивовано подумав, що навiть тут, в салi, знають про Київ.

Далi вже було не до огляду краєвидiв. Красуня хутчiш повела мене до своєї хатини, посадила там за стiл, i вже через кiлька хвилин на ньому виросли борщик, вареники з вишнями, м"ясний холодець, домашня ковбаса, фарширований короп, свiжа варена картопля, маринованi грибочки, малосольнi огiрочки, вареники з вишнями в сметані, бутель самогону та староста столу – тарiлки з дрiбно порiзаними кусками сальця – та такого м"якого, нiжного і прозорого, що, здавалося, вдивившись в нього прискiпливiше, я мiг би побачити в ньому його мiнiатюрних жителiв – садоводiв, доярок, хлiборобiв-трударiв.

Разом заповнялося i на столi i круг стола. Свiтлиця заростала людьми, якi енергiйно займали мiсця на лавi i, перебиваючи один одного, починали розпитувати мене: про Київ, про цiни на ринках, про тамiшнi зарплати. Я був дуже здивований тим, звiдки мiсцевий люд так добре знає українську мову...

— А як же нам її не знати, як не вивчати, – сказав один чолов"яга у вишиванцi, – коли нею розмовляли Котляревський, Шевченко, Стефаник, Остап Вишня, Павло Тичина?..

— Ах, справдi, – сказав я i присоромлено опустив очi.

Весела гулянка переросла у вечiр, а потiм у чарiвну нiч, яку менi подарувала Галя, хазяйка дому.

А вранцi, з важкою головою, з заспаними очима i густою щетиною (куди тiй свинячiй!) на щоках менi прийшлося сiдати у салолiт. Ми попрощалися з Галинкою. Вона довго плакала, просила, щоб я не забував про неї, дала менi в дорогу вузлик з харчами, салом. Я вже не став вiд нього вiдмовлятися, хоч на борту “Гетьмана” продуктовіх запасів було вдосталь.

Салолiт вирушив назад. Вiн пiднявся високо вгору, вилетiв за межi шматка i вже через якихось кiлька хвилин приземлився на стартовому столi. I ось всi предмети рушили у зворотню путь, швидко зменшуючись. Я вже уявляв тисячну юрбу людей, що зiбралися навкруг “Гетьмана”, море квiтiв, телевiзiйнi камери, дiвчат, якi прагнуть заполучити мiй автограф...

Проте бiля трапу мене, на превеликий мiй подив, зустрiчало лише кiлька чоловiк, серед яких не було навiть головного конструктора. Ось таке вiдношення до носiя вiдкриття всесвiтнього масштабу мене дуже розiзлило. I дарма намагалися люди в машинi, яка везла першого салонавта з салодрому до мiста, запевнити мене, що сталася помилка в розрахунках. Вони стали стверджувати, що салолiт, замiсть того, щоб зануритися в сало, полетiв у напрямку на пiвденний захiд, приземлившись десь пiд Шепетiвкою, i нi на мiлiметр при цьому не зменшився в розмiрах.

– Та це пiдла брехня! – кинув я головному, забiгаючи до його кабiнету. – Послухайте, як було насправдi...

— Стиш гнiв, хлопчику. Що поробиш, перший млинець – блiном, – сумно пожартував вiн. – Ось у наступному польотi ти...

Я не бажав нiчого слухати про слiдуючий полiт. Який я йому хлопчик? Може, в мене вже свої діти є… Грюкнувши дверима, я помчався геть.

Я надовго засiв у рiдному Немировi, переживаючи трагедiю, згадуючи Галинку. Але вже через кiлька мiсяцiв знову влаштувався на давню свою роботу – лаборантом, втративши усякий iнтерес до саломандрiвок. Всiм словам недоброзичливцiв про те, що моя ракета промандрувала “трохи” не туди, я не вiрив, всi докази цього факту всерйоз не сприймав. Мої зазрiзники навiть десь вiдшукали жiночку, схожу на Галинку, з немовлям, у якого були i рот i очi – точнiсiнькi як у мене.

Щоб уникнути зайвих балачок, менi довелося одружитися з цiєю жiночкою i усиновити маленького Iванка. Нiчого, живу. З часом забулася та, колишня Галя; i я навiть через кiлька рокiв пiсля одруження закохався у власну дружину. Без неї вже тепер життя не уявляю. З”явилися в нас ще дiтки. А самий старшенький подався по батьковим слiдам – в космонавти пiшов. I навiть першим серед людей перетнув астероїдний пояс (теж, як батько, першопрохiдником став!). А за цим поясом, до речi, трапилася з ним цiкава пригода.

Керована сином ракета на вiдрiзку мiж орбiтами Марса i Юпiтера раптом вдарилася об якусь м”яку перешкоду. Ця перешкода розкинулася в усi сторони на сотнi парсекiв, та так, що її стороною не облетiти. Науковцi на борту взяли проби з пружної стiнки та спробували встановити, що то за штуковина, з чого вона складається. I нiякi прилади нiчого не змогли встановити. А мiй Iванко лише покуштував препарат, над котрим ломали голову вченi, на язик i одразу ж визначив, що то – ... шкоринка вiд сала.

Шкiрка! Всi чули? А ви кажете помилка в розрахунках...

© Andrew Kozak

1997