Гуморески

Олександр КОВІНЬКА
ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ

Ходив і я колись до школи. Надівав батькові чоботи, мати підперізувала якимсь обривком, і я Човгав собі. Чоботи — великі, нігті — великі? волосся — велике, розкуйовджене. А проте — ніхто мені нічого. Гігієн тоді ще на селі не водилося.

Перша лекція в школі була: «Отче наш...». Вставали й співали. А співали ми «отчаянно>! Хто куди, хотів, той туди й виводив. То батюшка, що правив у нас за лектора й головного вихователя, підходив ближче, брав за вухо й підтягував:

— Іже єси на небесі!..

При цьому він ставився до вашого вуха так, ніби це було не вухо, а якийсь нікчемний шкураток. Бере було баса за вухо й тягне, доки витягне аж на дишканта.

Наприкінці виходив наперед і починав:

— Скільки я вам, дурням, казав: коли воздається молитва Господу Богу, не чухайтеся в пазусі. Ти, замурзане! Чого мухи ловило, коли «І не введи нас во іскушеніє» співали? Стань у куток!

Починалася друга лекція.

— Ага!.. Ось ти скажи: якою одежею прикривалися Адам і Єва в раю?

Мій сусіда по парті Гриць сьорбнув носом, кліпнув очима і нарешті бухнув:

— Вони, — каже, — прикривалися рядном.

— Олух царя небесного! Ступай у куток! Скажи ти! — це до мене.

Я довго й не думав:

— Лопухами! — кажу. — Бо мама казали, що ряден у раю не було.

— Ослиця валаамська! Марш і ти в куток!

Отак у кутку нас більшало й більшало. А за партами меншало й меншало. На цьому «премудра» лекція кінчалася.

І добре, що вона кінчилася на віки вічні!