Гуморески

Віталій КОВАЛЬ
ПІСЛЯ ТУРНЕ

Ельвіра й Ніна не бачились цілих два тижні. А сьогодні зустрілись. Зраділи, обнялися. Ніби не два тижні, а два роки минуло з дня їх останньої зустрічі.
— Ну, розповідай, туристко, як їздилось? — із щирою цікавістю стала розпитувати Ельвіра, коли "охи" і "ахи" затихли. — Де була? Що бачила? Розказуй!
— Стільки вражень, стільки вражень, що не знаю, звідки й почать... — завагалась Ніна.
— У Москві була?
— Була.
— А в Ленінграді?
— І в Ленінграді.
— Ой, як цікаво! Розкажи. Який він, Ленінград? Ну, який?
— А такий. Ермітаж там, Нева, річка така, протікає...
— А в Ермітажі — як? — допитувалась Ельвіра.
— Красиво, — спокійно відповіла Ніна. — Та я гаразд не роздивилась, часу обмаль було... Але коли б ти бачила, які біля Ермітажу шарфи продавали! Впасти можна! — пожвавішала Ніна.
— Та ну?! Ти привезла?
— А дулі! Дві години даремно в черзі простояла: мені не вистачило.
— Ой, а панчіх ажурних не було?
— Були. Взяла три пари біля Адміралтейства. Та якби ти знала, яку я купила кофточку на Невському! Я тобі покажу. Чудо!
— І не говори! І не розстроюй! Щастить же людям. Стільки об'їхати, світу побачити стільки! Аж мені подорожувати закортіло. Скажи, а де тобі більше сподобалось: у Москві чи в Ленінграді? Де краще?
— У Москві я бачила ГУМ, але найкраще у Жмеринці: у магазинах — чого душа бажає і без черги. Хустки всякі, кофточки, босоніжки... Наш поїзд годину там стояв, можна було б побазарювати, а я гроші в Москві розтринькала. Досі шкодую. Зате буде мені наука. В наступному році попрошу собі путівку прямо до Жмеринки. Слухай, давай поїдем разом!
НА ПРИЙОМІ
У двері постукали.
— Мо-ожна?
— Можна.
З'являється голова літньої жінки, запнута хусткою.
— Можна зайти-и?
— Заходьте.
— Кому? Мені-і зайти можна?
— А там ще хтось є?
— Є-є.
— А черга ваша?
— Че-ерга? Моя.
— Ну то й заходьте.
— Хто? Я-а?
— Та ви ж бо, ви!
— Не гукайте, я чую...
Заходить, сідає на краєчку стільця, руки на колінах човником.
— Як ваше прізвище, хвора?
— Прі-ізвище?
— Еге ж.
— Чиє? Моє-є?
— Ваше.
— А-а...
Думає.
— Вам як, по вуличному, чи по пашпорту?
— По пашпорту!
— Не гукайте, я чую... От бачите, вже й забула, що хотіла казать.
— Прізвище.
— Ага, ага... Пишіть: Тарапатка Улита.
— А що у вас болить?
— У ко-ого? В ме-ене?
— У вас, у вас.
— Що боли-ить?
— Атож.
— Всеньке!
— Руки болять?
— Болять.
— А ноги?
— І ноги.
— У спині коле?
— Ой, коле!
— А в грудях давить?
— Давить, давить...
— Голова болить?
— Болить, голубчику. Все болить!
— Ну, роздягайтесь, подивимось.
— Роздяга-атись?
— Так.
— Кому? Мені-і?
— Вам.
— А нащо? Мені ліків не треба. Мені довідку дайте!
— Яку вам довідку?
— А таку, щоб у моєї сусідки Силаветихи город відібрали, а мені нарізали. Дуже добрий город! Бо раз я хвора, то маю право... Що? Ой, не гукайте так на мене! Кажу ж — я чую... Лікар, а такий нервовий!