Гуморески

Іван ГУДЗОВАТИЙ
А Вона не спонукається!

У меншості я потрапив одразу ж, щойно під загрозою чорного піару з боку своєї благовірної Анцьки прийняв до хати тещу. І став у власній хижі не господарем, а приймаком. Мало того, що й скотину обходив, і в хаті підмітав, і куховарив, і прав усяку білизну — Анцька заставила мене ще й вікна мити... Та то ж ганьба на ціле село!

Така хатня ситуація змусила мене піти в опозицію. Але жіноцтво в один голос єхидненько заявило:
— Яка ще опозиція? Для неї треба хоч якусь позицію, а ти її хіба маєш?
І тут мені чи не вперше після двадцятилітнього супружеського життя поталанило. Якраз поруч з капличкою, на в’їзді до села, якісь заїжджі дебелі легіні буквально в кліп ока встановили велетенський щит. Із нержавійки! А потім наклеїли на нього плакат: «Хочеш жити, як в Європі? Спонукай до роботи парламентську більшість!».
«Отут, голубоньки мої, ви не такої заспіваєте, — осяяла мене думка. — Спонукаю я вас хоча б обід варити, хату підмітати й вікна мити!».
При виїзді з села такий самий щит закликав до двопалатного парламенту. Стосовно парламенту, то мені глибоко паралельно, яким він буде. А от щодо Європи, то в ній я — з колиски. І не просто в Європі, а в самісінькому її центрі. Географічному. Бо, як запротоколовано вченими людьми, той центр — у Діловому. А Ділове — в моєму, Рахівському районі. Та жити, як в Європі, почав я недавно. Відтоді, як ціни на хліб, муку, макарони, крупу і цукор підскочили поверх Говерли й пан Азаров сказав, що вони вищі від європейських. Гарно так говорив. Про все і ні про що. Одразу видко, що в чоловіка язик, а не мова.
Мене ж наразі гризло інше — отой плакат! Про спонукання.
Мав я ще неприкосновенні фінансові заощадження — заникав їх від сімейної більшості відразу, як лиш вернув домів з кумом Ферієм із заробітків з Чехії. І запросив тих легінів до пивбару. Після третьої вповів їм просто з моста:
— Хлопці, поставте такий щит і на моєму обшар’ї. Лиш замість парламентської впишіть мою хатню більшість.
— Уважаємий! Ето не щит, а білборд. І дєло ето політіческоє. А ти — ілі великий патріот, ілі великий ідіот.
«Стали б і ви ідіотами, якби хоч місяць побували в моїй шкурі. І не шкодували б якогось там дебілборда», — подумав я. Але за гостину все одно розрахувався. Хто запрошує — той і платить. Такий звичай у Карпатах.
А плакат довелося нам малювати разом з кумом Ферієм. Підпільно. В кумовому сараї. Ферій мав художницький хист ще з дитинства, а відточував його і на парканах, і в шкільній стінгазеті. То ж плакат про спонуку до роботи жони і тещі вийшов у нього навіть ліпше, ніж ті, що на початку й у кінці села. Та й закликав він до спонуки не якусь там невідому більшість. Назвав моїх обох поіменно. Щоправда, наш борд був набагато менший. І фанерний. На нержавійку, та ще великого формату, на чехах треба було б щонайменше три тижні канави під кабель рити. Хотів Ферій ще й для своєї Марії такий плакат намалювати, але у них у сім’ї — паритет.
По закінченні роботи треба було могорич виставляти. Свою заначку до копійки залишив я в пивбарі із заїжджими і тому попросив у кума позику. До обіцяної стабілізації цін. А якщо такої стабілізації не буде, подам у суд на тих, хто її обіцяв. У суд європейський!
Уже добре розігріті, під покривалом ночі ми встановили борд. І я, навіть не заходячи до хати, ліг спати на оборозі.
Ще далеко до схід сонця розбудив мене не півнячий, як завше, крик, а несамовитий вереск моєї благовірної.
— Ти, лайдаку, кого хочеш спонукати? Мене? А ти мене обирав? Хіба забув, як я ледь не почморгом волокла тебе під шлюбний вінець? А раз не обирав, то й спонукати не маєш права.
— Готуй сніданок! — рикнув з оборога і я. — А мамка твоя хай жене маржину до череди. Інакше зберу на вас референдум. Кум до нього вже готовий. Ще від учора. А він загітує ще одного кума!
Я був твердо переконаний, що загітуємо з Ферієм всю чоловічу половину села. Хоч цукор і зерно подорожчали і пропускати їх через нашу спільну гуральню — собі на шкоду, сливи цього року вродили нівроку і вже достигають. Така сливовиця вийде, що під її чарами не встоїть і слабка сільська половина. Наберу не менше як дев’яносто дев’ять відсотків голосів. А не затвердить сільрада результати референдуму (головиха з моєю — шкільні подруги, а коли ще було можна, то до Ніредьгази й навіть до Вроцлава через Високі Татри цигарки й горілку контрабандно возили), напущу на свою сімейну більшість «Окна» з нестриженим і нечесаним Нагієвим. Після цього їй не те, що в селі, районі, області, а й в близькому, а може, й далекому зарубіжжі із сорому й ганьби життя не буде. То ж все одно я їх таки спонукаю, хоч вони спонукатися не хочуть.
...А злі язики плещуть, що хліб, макарони, гречка й цукор подорожчали тому, що треба було великі гроші на ті не то борди, не то дебілборди, які закликають електорат, як казала наша сільська головиха (побий мене сила Божа, що таке електроліт знаю, а електорат — ні), спонукати до праці парламентську більшість. Але рацію мала моя Анцька, коли казала, що спонукати має той, хто обирав.
А кум Ферій радить продати ті щити аж за Уральський хребет, туди, де закінчується Європа. Хоча б ситим китайцям. А в них купити хліб. І ніколи не хвалитися третиною світових чорноземів, бо не те, що Європа, а й навіть Мумбу-Румбу не пустить нас на свій поріг.

З привітом із географічного центру Європи
Дмитро ГУЦУЛЯК.