Гуморески

Анатолій ДІМАРОВ
Перші гулі

Міля Золотоверха, найкрасивіша дівчина десятого «Б» та ще й кругла відмінниця, передала на останньому уроці (ми навчалися в другу зміну) записку: «Толік! Проведеш мене додому?»
Вона ще й питає!
Повернувшись до Мілі, я закивав головою так, що вона, моя голівонька, ледь не закотилась під парту.
Та одразу ж згадав, де живе Міля, і голова моя приросла міцно до тулуба.
Міля мешкала не на Верхньому виселкові, а на Нижньому, що називався Гнидівкою, парубота якого люто ворогувала з паруботою Верхнього. Про те, щоб провести дівчину в Гнидівку, нам, із Верхнього, і в голову спасти не могло. Спіймають і оддухопелять.
А тут Міля — найкрасивіша дівчина десятого «Б».
А тут — присвоєна мені всесоюзна премія за вірш «Починається юність».
А тут — сам директор школи назвав мене гордістю школи.
А тут — усі хлопці десятого «Б» хвалилися: «Це наш поет!» А дівчата зацікавлено зиркали в мій бік.
Ну, як після цього відмовити Мілі?
Засміють!
І я, коли стемніло, повів Мілю додому. На Гнидівку. Де аж кишіло босотою.
Міля щось щебетала — я ж здригався од кожної тіні.
Міля весело дріботіла — я ішов наче прив’язаний налигачем до воза.
Х-ху, довів нарешті. Попрощався поспіхом та й дременув назад. І коли вже от-от мав поминути Гнидівку, мене й перестріли.
Оточили, затисли, поцікавились:
— Умієш кукурікать?
Пробелькотів, що вмію.
— Ану закукурікай!
Закукурікав.
— Годиться.
Підвели до високого паркану, підсадили на його вузенький дашок. За три кроки чорнів великим вікном будинок: там уже спали.
— Кукурікай!
І шилом у сідницю.
— Ку-ку-ріку-у-у! — заволав у вікно.
— Годиться.
— Ку-ку-ріку-у-у! — заголосив щодуху, підбадьорений ще раз шилом.
Вікно враз освітилося. Брязнула клямка, і на ганок вискочив розлючений хазяїн.
Матюкаючись, підбіг до паркану, і гнидівська босота пхнула мене йому просто на голову.
Хазяїн одразу не скрутив мою півнячу шию. Він, вочевидь, прочитав мого вірша, за якого мене преміювала Москва. Тож згріб мене за поетичну чуприну, доволік до хвіртки і чавунним колінищем дав такого копняка, що я по-поросячому кувікнув і вилетів на вулицю.
Не встиг підвестись, як мене знову оточила босота. Поставила раком, дала сірника і наказала міряти ним дорогу додому і співати популярну на той час пісеньку: «Легко на сердце от песни веселой». А щоб рухався жвавіше, посадили на спину пацана, і той пришпорював мене ногами, мов коня.
Вам доводилось сірником міряти дорогу? Хоча б метрів двадцять?
А я міряв майже до ранку. І виводив оту веселу пісеньку, зненавидівши її на всеньке життя.

м. Київ.