Гуморески

Микола ДЕМ’ЯНЕНКО
Спогади педагога

Приймаємо усний екзамен із мови та літератури. Заходить дебела дівчина. Перечепилася через поріг, упала. А нам, викладачам, сміятися не можна! Питаємо:
— Як прізвище?
— Дурноляп, — відповідає схвильовано абітурієнтка...
* * *
У читальному залі Кримського педагогічного інституту вступники пишуть твір на тему: «Чому я обрав(-ла) професію вчителя?» Під час перевірки творів викладач як засміється! Що таке?
— Ось послухайте, що написала одна абітурієнтка: «Я не хочу бути вчителькою! Мене мама змусила! Вона й зараз під вікнами ходить із лозиною!»
* * *
Аудиторія. Лектор читає студентам лекцію.
— Голосніше! Погано чути! — кричить студент із задньої лави.
— Воно вам треба? — запитує викладач.
* * *
До речі, у студентів є така жартівлива класифікація лекторів. Лектор-соловей: виспівує, не заглядаючи в конспект; лектор-кінь: устромить голову в мішок з вівсом, тобто в конспект, і бубонить; лектор-півень: клюне й подивиться на аудиторію, клюне й подивиться...
Кілька слів про викладачів Запорізького педагогічного інституту, де я навчався і працював багато років.
Дуже веселим, дотепним був доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Степан Пилипович Самійленко. Його дуже любили студенти за гумор, людяність і скромність. На його лекціях завжди було весело, бо він прекрасно володів аудиторією, часто дотепно жартував і в той же час прищеплював студентам глибоку любов до слова...
Запам’яталася його блискуча лекція на тему: «Про культуру мови». Ось уривочок із тієї лекції: «Мене зацікавило, як студенти першого курсу пишуть заяви. Одна студентка (тільки це не в нашому інституті...) пише на ім’я декана: «Прошу відпустити мене додому, так як я з одного боку хвора, а з другого боку не маю грошей».
А ось професор Самійленко виступає у Кримському педагогічному інституті на республіканській науковій конференції. Обговорювалися проблеми мови і мовлення. Він сказав так: «Ця тема дуже складна й заплутана, і якщо я її ще більше заплутаю, то вважатиму своє завдання виконаним». Ці слова викликали сміх у залі. Без гумору професор не міг обійтися. Наприклад, коли побудували навпроти другого навчального корпусу педінституту (нині університет) студентський гуртожиток № 2 (дуже близько), він зауважив:
— Багато невмиваних студентів буде на лекціях...
Не менш цікавою людиною був і доцент Михайло Тихонович Чемерисов. Він мріяв стати письменником, а став ученим, писав підручники з української мови для школи, а також для вузів. Михайло Тихонович залишив прекрасний афоризм: «Треба зберегти себе як біологічну одиницю». Всі його колеги часто згадували цей вислів...
Закоханий у мову, літературу, поезію, він міг годинами читати вірші напам’ять.
Одного разу (він був деканом літфаку Запорізького педінституту) на факультеті трапилась якась пригода. Його як декана викликає директор (доцент М.Б. Шакало) і говорить:
— Назвіть, Михайле Тихоновичу, прізвища старост груп, де скоїлась пригода!
— Миколо Борисовичу! Моя голова таких дурниць не тримає! Я вам краще вірші почитаю, — відповів Чемерисов...
Він відрізнявся оригінальністю поведінки, дотепністю, гумором. Коли був дуже зайнятий, то говорив:
— От роботи багато! Ніколи й ширінку застібнути!
Про оцінки. У нас була п’ятибальна система оцінювання, і, як мені здається, вона добре слугувала нам. Ось як студенти розшифровували оцінки: «отл.» — обманул товарища лектора; «хор.» — хотел обмануть — разоблачили; «уд.» — удалось договориться; «неуд.» — не удалось договориться!